Вірші ліни костенко про кохання – Зворушливі цитати Ліни Костенко про життя, жінок і кохання

Поезії Ліни Костенко про кохання

Ліна Костенко

ХУРТОВИНИ

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели...
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
— Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! —
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло,—
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.

 

* * *

 

В ДНІ, ПРОЖИТІ ПЕЧАЛЬНО І ПРОСТО

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю.
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.
А буває — спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв...
Є для серця така покута -
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

 

* * *

 

Я НІКОЛИ НЕ ЗВИКНУ

Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти — залишається тільки стерня.

Скільки ми милувались! І кожного разу — вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

 

* * *

 

НАПИТИСЬ ГОЛОСУ ТВОГО

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

 

* * *

 

РОЗКАЖУ ТОБІ ДУМКУ ТАЄМНУ

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

 

* * *

 

​Не оплакуй ні мрій, ні згадок, 
загуби своїм прикростям лік... 
Щастя треба - на всякий випадок. 
Сили треба - на цілий вік.

 

* * *


Нехай це - витвір самоти, 
нехай це - вигадка й омана! 
Моєму серцю снишся ти, 
як морю сняться урагани.

 

* * *

 

Ми з тобою -
як море і небо - 
і далекі, й близькі водночас.
Нам зустрітись на обрії треба. 
Але обрій тікає від нас...

 

* * *

 

Чекаю Твого наближення, 
завмреш від жаху, від захвату. 
Осягаю душею просторінь,
нескінченність і висоту.

Та тільки я ще не знаю:
Ти - блискавка,
яка мене спалить, чи 
Ти - благодатний промінь,
від якого я розцвіту?

 

* * *

 

Признаватися, може, й не варто, 
щоб не знав ти і відав, як, 
приклавши лінійку до карти, 
виміряю між нами віддаль.

Сантиметри старанно множу. 
Кілометри ретельно ділю.
І з усіх підрахунків виводжу, що, 
мабуть, я тебе люблю.

 

* * *


Нема кому сказать:
-    Кохаю
Нема кому сказать:
-    Прийди.

Сама усіх я обминаю 
або заплутую сліди.

Як перед ким тумани впали 
не я до світла проведу. 

Якщо у кого щастя мало, - 
не я від себе докладу.

Хороші дні, весела просинь 
неждана радість - не мені.

І все тому, що ти і досі 
стоїш печально в стороні.

 

* * *

 

Дощі випадають нечасто - 
поникла трава, поникла...

Ти дуже схожий на щастя, 
а я до щастя не звикла.

І знову мовчу наостанку, 
дивлюсь, як проходиш мимо...

Так діти малих полустанків 
проводять поїзд очима.

 

* * *

 

Опадає вишневий цвіт під вагою 
стулених краплин... 
Передати б тобі привіт, 
та, мабуть, непотрібний він.

Позаносила повінь мости, 
похилила трави роса...
Передати б тобі листи, 
та боюся їх написать...

Бо у тебе очі хисткі, 
і непевний у тебе сміх...

На землі лежать пелюстки, 
то дощі позбивали їх.

 

* * *


Так мовчиш, що заслухатись можна, 
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно, 
то чудесно було б мені.

Я не знаю, чи ти вродливий 
і чи ти на світі один.
Ти для мене - як справжнє диво, котре 
виникло без причин.

Але в серці - пересторога, 
і зривається слово: "Іди".
Пізно стрілися наші дороги, 
є на них уже інші сліди.

Вірю в серце твоє і волю, 
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи 
об каміння моїх доріг.

 

* * *


Буду ходить - туманіти, 
будуть сади гомоніти.

Будуть стовпи телеграфні густи 
тільки тому, що далекий ти.

Будуть приходить чужі листи, 
буде приходить хтось - не ти.

Буду стрічати я - не я, 
буде стрічати туга моя.

 

* * *

 

Простіше простого - зустрітись
в юнацькі дні,
в хороші дні,
спинитись,
пильно придивитись
і покохатися...
Так ні!

Було потрібно розминатись 
на десять зим, на десять літ.
Було потрібно подаватись 
одне до одного в обхід.

Забути марення квітчасті, 
пізнати смуток самоти 
і, вже зневірившись у щасті, 
впритул до щастя підійти.

 

* * *

 

Не питай, чи люблю, чи навіки. 
Я, здається, не знаю сама, 
де взяли свій початок ріки, 
де ті ріки море прийма.

Безоглядно іду стрічати. 
Безоглядно вертаюсь назад.
І увібрана грунтом гроза 
проростає барвінком хрещатим.

І у білім цвіту опалім, 

що зронили в грозу вишняки, 
я стою і дивлюся в далі 
з-під своєї легкої руки...

 

* * *

 

Ніч повісила жовтий ліхтар над полями. 
Зорі, ніби сніжинки, косо падають вниз.
Осявають лице, шарудять у нас під ногами 
і пропалюють в полі сніговицею витканий плис.

Ти не знаєш, чому
так зробилося гарно відразу?
Вчора так не було...
І ніколи так не було...

Просто, може, тому, що сьогодні ми 
вперше разом бачим сніг і зірки, що горять 
у землі над чолом.

 

* * *


В дні, прожиті печально і просто, 
все було, як незайманий сніг. 
Темнооким чудесним гостем 
я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро. 
Коротала я дні в жалю, 
і в недобру для серця пору 
я сказала комусь: - Люблю. 

Хтось підносив мене до неба.

Я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе, 
щоби цим не образить тебе.

А буває - спинюсь на місці, 
простягаю руки без слів, 
ніби жду чудесної вісті 
з невідомих нікому країв...

Є для серця така покута - 
забувати скоріше зло, 
аніж те, що мусило бути 
і чого в житті не було.

 

* * *

 

Ти співав для мене
пісню вечорами:
"Цо кому до теґо, 
же ми так кохами?"

Потім розлучились.
Віддалі між нами...
"Цо кому до теґо, 
же ми так кохами?!"

І минають роки.
Роки за роками...
"Цо кому до теґо, 
же ми так кохами?!"

Іншого цілую.
І бринить сльозами:
"Цо кому до теґо, 
же ми так кохами!"

 

* * *


В пустелі сизих вечорів, 
в полях безмежних проти неба 
о, скільки слів і скільки снів 
мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти, де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю - ти чекаєш теж, 
тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю, 
як син вигнанця впізнає 
прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо, 
аби в повторах не згубить одне,
своє,
неповториме.

 

* * *

 

Кохання, вірність - істини 
одвічні.
Створили їх іще до нас, давно.
А ми...
Що ж ми?
Лиш випадкові стрічні.

Яке гірке, яке гірке вино!
А треба пити. То хороший звичай. 
Його створили теж до нас, давно... 
За нашу зустріч!
За прощання наше!

Яке гірке, яке гірке вино!

mala.storinka.org

Вірші Ліни Костенко про кохання

Підписуйтеся на наш канал в Telegram та сторінку в Instagram

Вірші Ліни Костенко про кохання наповнені високими почуттями, змушують задуматися про свій життєвий шлях

Ліна Костенко вірші про кохання

Моя любове!

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Моя любове!

***

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

***

Романтичний Львів. Фото: Sayida Goncharuk

Очима ти сказав мені: люблю

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

***

Ти дивишся. А я вже – як на трапі.
І слів нема. І туга через край.
Життя іде по «Гаусівській шляпі»:
отак-от – «здрастуй», а отак – «прощай».Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
О це і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність – утекти.

***

Поцілунок у Львові. Фото: Алексей Шароватов

Не говори печальними очима…

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола…
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Я не скажу і в пам’яті — коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

***

Я хочу знати, любиш ти мене…

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!
Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.
Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

***

&nbsp

Романтичний Львів. Фото: Vitaliy Vorona

Я дуже тяжко Вами відболіла

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

***

У світі злому і холодному…

У світі злому і холодному,
де щастя зіткане з прощань,
чи ми пробачим одне одному
цю несподівану печаль?
Чи будем вік себе картати?
Але за віщо, Боже мій!
За те, що серце калатати
посміло в ніжності німій?!
За ті передані привіти?
За тихий погляд, що п’янить?
Нехай це сонечко посвітить.
Нехай ця туга продзвенить.

***

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні…

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

***

Розкажу тобі думку таємну

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

***

Фото: Oleksandr Milkovych

Двори стоять у хуртовині айстр

Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

***

Світлий сонет

Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

***

Осінній день березами почавсь

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

Джерело: dovidka.biz.ua

Новини партнерів:

lviv1256.com

Вірші Ліни Костенко про кохання 🐦

Вірші Ліни Костенко про кохання наповнені високими почуттями, змушують задуматися та задати про свій життєвий шлях.

Ліна Костенко вірші про кохання

Моя любове!

Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не присни, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш,- тільки до воріт. А там, а там… Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни… Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Моя любове!

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

Очима ти сказав мені: люблю

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним. Ти дивишся. А я вже – як на трапі.
І слів нема. І туга через край.
Життя іде по «Гаусівській шляпі»:
отак-от – «здрастуй», а отак – «прощай».Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
О це і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність – утекти.

Не говори печальними очима…

Не говори печальними очима те, що не можуть вимовить слова. Так виникає ніжність самочинна. Так виникає тиша грозова. Чи ти мій сон, чи ти моя уява, чи просто чорна магія чола… Яка між нами райдуга стояла! Яка між нами прірва пролягла! Я не скажу і в пам’яті — коханий. І все-таки, згадай мене колись. Ішли дві долі різними шляхами. На роздоріжжі долі обнялись.

Я хочу знати, любиш ти мене…

Я хочу знати, любиш ти мене, чи це вже сон, який уже не сниться? Моєї долі пекло потайне, моя сама від себе таємниця! Чи ти за мене душу віддаси, чи розміняєш суєтно і дрібно? Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно. Чи, може, в цім калейдоскопі літ, де все нещадно звичне і щоденне, ти просто мені дивишся услід і трохи любиш сни свої про мене?

Я дуже тяжко Вами відболіла

Я дуже тяжко Вами відболіла. Це все було як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даліла, А розум спав, довірливий Самсон. Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли вітражі. І як ми будем, як тепер ми будем?! Такі вже рідні, і такі чужі. Ця казка днів – вона була недовгою. Цей світлий сон – пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! – Воно лишилось на усе життя.

У світі злому і холодному…

У світі злому і холодному, де щастя зіткане з прощань, чи ми пробачим одне одному цю несподівану печаль? Чи будем вік себе картати? Але за віщо, Боже мій! За те, що серце калатати посміло в ніжності німій?! За ті передані привіти? За тихий погляд, що п’янить? Нехай це сонечко посвітить. Нехай ця туга продзвенить.

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні…

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні. А може, власне, і не в тому справа. А головне, що десь вдалечині Є хтось такий, як невтоленна спрага. Я не покличу щастя не моє. Луна луни туди не долітає. Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є. Моя душа й від цього вже світає.

Розкажу тобі думку таємну

Розкажу тобі думку таємну, дивний здогад мене обпік: я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, – на сьогодні, на завтра, назавжди! – ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема, на яку ти мене прирік. То все разом, а ти – окремо. І сьогодні, і завтра, й навік.

Двори стоять у хуртовині айстр

Двори стоять у хуртовині айстр. Яка рожева й синя хуртовина! Але чому я думаю про Вас? Я Вас давно забути вже повинна. Це так природно — відстані і час. Я вже забула. Не моя провина,- то музика нагадує про Вас, то раптом ця осіння хуртовина. Це так природно — музика і час, і Ваша скрізь присутність невловима. Двори стоять у хуртовині айстр. Яка сумна й красива хуртовина!

Світлий сонет

Як пощастило дівчині в сімнадцять, в сімнадцять гарних, неповторних літ! Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Вона ридає, але все як слід. Вона росте ще, завтра буде вищенька. Але печаль приходить завчасу. Це ще не сльози – це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу. Вона в житті зіткнулась з неприємістю: хлопчина їй не відповів взаємністю. І то чому: бо любить іншу дівчину, а вірність має душу неподільчиву. Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Осінній день березами почавсь

Осінній день березами почавсь. Різьбить печаль свої дереворити. Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не треба говорити. Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви». Чи ж неповторне можна повторити? В моїх очах свій сум перепливи. Але про це не треба говорити. Хай буде так, як я собі велю. Свій будень серця будемо творити. Я Вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити.

Ви можете розширити Збірку віршів Ліни Костенко про кохання, лишаючи улюблені твори в коментарях.

neimovirne.ru

10 проникливих віршів про любов – Bookmarin

10 проникливих віршів про любов

У ще зимові дні, коли весна все ближча з кожним днем, з кожним усе більш впевненим променем сонця, усе більш довгим і світлим вечором, у серцях людей прокидається одвічна спрага ніжності, любові й ласки. Чомусь саме у цей час, наче втомившись від зимових буднів, душа хоче тепла. І в ці дні кожен переживає любов гостріше: хтось ту, якій вже багато років, хтось ту, яка в самому розквіті, а хтось ту, яку лише чекає. Для вас сьогодні – 10 проникливих і тонких віршів про кохання від майстрів слова, які ризикнули поділитися найсокровеннішим.

***
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

(Ліна Костенко)

10 проникливих віршів про любов10 проникливих віршів про любов

Марії

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, —
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, —
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, —
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, —
зачарувать мене не зможе він —
твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!

(Володимир Сосюра)

10 проникливих віршів про любов10 проникливих віршів про любов

***

Все було. Дорога закричала,
Блиснули байдужі ліхтарі.
Ти пішла від мене до причалу
І згоріла в полум’ї зорі.

Вибухали дні незрозуміло
І життя котилося моє…
Але там, де ти тоді згоріла,
Кожен ранок сонце устає.

(Василь Симоненко)

10 проникливих віршів про любов10 проникливих віршів про любов

***
Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду,
Ти мене, кохана, приведеш до поля,
Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста, —
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить…
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.

(Максим Рильский)

***
Не печалься, не журися, мила,
Усміхнись і не корись жалю.
Напинає доленька вітрила,
Шепчуть губи: я тебе люблю.

Дмуть вітри і підіймають хвилі,
Океан житейський клекотить.
Переможем чи впадем безсилі?
Шлях далекий і важкий лежить.

За кормою закипає піна,
Хмариться на обрії блакить.
Будь за мене впевнена й спокійна,
Хай тебе майбутнє не страшить.

Побажай удачі кораблю
І люби, як я тебе люблю.

(Микола Луків)

10 проникливих віршів про любов10 проникливих віршів про любов

***
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

(Ліна Костенко)

***
Не вимовлю ні слова. Помовчу.
А дощ іде. А вітер хилить клени.
На серці так бентежно — до плачу.
Присядь, кохана, ближче біля мене.

Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
Як шелестить, кипить травнева злива?
Увесь наш вік — одна жагуча мить,
Я б так хотів, щоб ти була щаслива!

Нехай не ятрять прикрощі душі,
Нехай квітує щирість поміж нами…
Присядь. Послухай. Шелестять дощі
Про те, чого не вимовиш словами.

(Микола Луків)

10 проникливих віршів про любов10 проникливих віршів про любов

ЗАКОХАНА

Ось на тому й ущухла злива,
Розійшлися з під’їзду всі.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.

Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил, –
І веселка тобі під ноги
Опустилась, чудна, без сил.

Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
зазирнувши тобі під вії
У волоссі твоєму вмер.

Через вулиці нахололі
Повз очей зачарований хміль
Йшла ти в сонячнім ореолі
Невідомо куди й звідкіль.

Йшла, та й годі. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
Об розчулений тротуар.

Не дивилася ні на кого,
Йшла й не чула, напевне, ніг.
Але щастя твоє ще довго
Голубіло з очей у всіх.

(Василь Симоненко)

***

Йду, і не маю сліз, минаючи квартали,
Немов недобрі сни, позбавлені небес,
І все в мені бринить – і стале, і нестале,
І весь великий борг, і страх великий весь.
Хай яблука впадуть – і навіть ті останні,
Що важчі, ніж слова, та легші молитов.
…Є особливий час – час постаті в тумані,
Якій усе одно. Якій усе – любов.

(Маріанна Кіяновська)

10 проникливих віршів про любов10 проникливих віршів про любов

***
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.

(Ліна Костенко)

10 проникливих віршів про любов10 проникливих віршів про любов

Можливо, вас зацікавить добірка атмосферних та затишних віршів про осінь, зимових віршів чи пронизливих поезій про кохання від українських поетів. Також пропоную до вашої уваги повну добірку віршів за програмою ЗНО з української літератури.

bookmarin.com

15 найпроникливіших віршів Ліни Костенко про кохання

Підписуйтеся на наш канал в Telegram та сторінку в Instagram

Радіо Максимум публікує найкращі вірші Ліни Костенко про кохання, які треба прочитати всім – як закоханим, так і розчарованим у любові. Насолоджуйтеся справжньою поезією та залишайте свої відгуки!

Здавалося б, про любов сказано так багато, що всі слова уже були чиїмись. Але відомій українській поетесі Ліні Костенко вдалося розповісти про кохання оригінально та проникливо. Інтимна лірика українки вражає та зачаровує! Зібрали для вас вірші Ліни Костенко про кохання, які не залишать байдужими.

Ліна Костенко – це відома українська письменниця-шістдесятниця. У свої 87 років вона рідко з’являється на людях та всяко уникає публічності. Зате – поетеса продовжує говорити до нас віршами. Особливої уваги заслуговує інтимна лірика Ліни Костенко, яка влучає в саме серце.

***

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

***

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

***

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.

***

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

***

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.

Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,

Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

***

Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.

І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,

Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу – вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

***

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

***

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.

&nbsp

Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, – тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

***

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

***

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору
я сказала комусь: – Люблю.
Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті

з не відомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

***

І не минає, не минає!
І вже, напевно, не мине.
Тривога душу розпинає:
а що, як любиш не мене?

Я по-латині: аморе, амо!
Невже від цього рятунку немає?
А море, мамо,
а море, мамо, теж не минає.

А море, амо, аморе, амо,
Аморе, амо! А ти єдин.
Я обламаю хвилинам пальці,
Щоб не сплітались в печаль годин.

Розпались хмари на міліграми,
і всох колодязь каламаря.
Куди забігти? Аморе, амо…
На карті місяця теж моря.

Чманіє сад од квітучої рясності.
Іду, збиваю росу хвощів…
Море Кризисів.
Море Ясності.
Море Дощів.

***

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
– Підкажи найлагідніше слово,

я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! –

Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.

Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками

я торкну ясне твоє чоло, –
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.

***

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола…
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті — коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

***

Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вишенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

***

Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.

Де вечір пахне м’ятою,
аж холодно джмелю.

А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!

Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.

Без коньяку й шампана,
і вже без вороття,—
я п’яна, п’яна, п’яна
на все своє життя!

Новини партнерів:

lviv1256.com

Вірші Ліни Костенко про кохання в перекладі на російську.

 

*  *  *

Життя  іде  і  все  без  коректур.
І  час  летить,  не  стишує  галопу.
Давно  нема  маркізи  Помпадур,
і  ми  живем  уже  після  потопу.
Не  знаю  я,  що  буде  після  нас,
в  які  природа  убереться  шати.
Єдиний,  хто  не  втомлюється,  –  час.
А  ми  живі,  нам  треба  поспішати.
Зробити  щось,  лишити  по  собі,
а  ми,  нічого,  –  пройдемо,  як  тіні,
щоб  тільки  неба  очі  голубі
цю  землю  завжди  бачили  в  цвітінні.
Щоб  ці  ліси  не  вимерли,  як  тур,
щоб  ці  слова  не  вичахли,  як  руди.
Життя  іде  і  все  без  коректур,
і  як  напишеш,  так  уже  і  буде.
Але  не  бійся  прикрого  рядка.
Прозрінь  не  бійся,  бо  вони  як  ліки.
Не  бійся  правди,  хоч  яка  гірка,
не  бійся  смутків,  хоч  вони  як  ріки.
Людині  бійся  душу  ошукать,
бо  в  цьому  схибиш  –  то  уже  навіки.

*  *  *

А  жизнь  идет  и  все  без  корректур.
И  время  мчит,  не  тормозит  галопа.
Прошла  пора  маркизы  Помпадур,
И  мы  живем  в  последствии  потопа.
Мне  не  ответить,  кто  бы  не  спросил,
Во  что  без  нас  природа  нарядится.
И  только  время  не  теряет  сил,
И  нам,  живым,  придется  торопиться.
И  что  создать,  оставить  после  нас?  –
Уйдем  в  небытие,-  как  будто  тени,
Чтоб  только  в  синеве  небесных  глаз
Мир  отражался  в  сказочном  цветенье.
Чтоб  живность  не  исчезла,  словно  тур,
В  лесах.  Чтоб  Слово  жило  вечно,  словно  руды.
Ведь  жизнь  идет,  и  все  без  корректур,
Как  мы  напишем,  так  потом  и  будет.
Пусть  не  страшит  досадная  строка.
Прозренья  не  страшись,  оно  как  зелье.
Не  бойся  правды,  что  порой  горька,
Гони  унынье  –  результат  безделья.
Обидеть  бойся  душу  человечью.
Здесь  ошибешься  –  то  уже  навечно.

*  *  *

Я  дуже  тяжко  Вами  відболіла.
Це  все  було  як  марення,  як  сон.
Любов  підкралась  тихо,  як  Даліла,
А  розум  спав,  довірливий  Самсон.

Тепер  пора  прощатися  нам.  Будень.
На  білих  вікнах  змерзли  вітражі.
І  як  ми  будем,  як  тепер  ми  будем?!
Такі  вже  рідні,  і  такі  чужі.

Ця  казка  днів  –  вона  була  недовгою.
Цей  світлий  сон  –  пішов  без  вороття.
Це  тихе  сяйво  над  моєю  долею!  –
Воно  лишилось  на  усе  життя.

*  *  *

Я  вами  тяжело  переболела.
То  было  словно  наважденье,  сон.
Любовь  Далилой  хитрой  одолела,
А  разум  спал,  доверчивый  Самсон.

Пора  прощаться.  Праздник  сменят  будни.
Мороз  на  окнах  пишет  витражи.
А  как  же  мы,  как  мы  в  разлуке  будем?!
И  как  родного  вдруг  назвать  чужим.

Недолгой  сказки  час  спадет  волною.
Чудесный  сон  не  возвратится  вновь.
Остаток  жизни,  что  зову    судьбою,
Сияньем  тихим  озарит  любовь.

ОСІННІЙ  ДЕНЬ…

Осінній  день  березами  почавсь.
Різьбить  печаль  свої  дереворити.
Я  думаю  про  тебе  весь  мій  час.
Але  про  це  не  треба  говорити.
Ти  прийдеш  знов.  Ми  будемо  на  «Ви».
Чи  ж  неповторне  можна  повторити?
В  моїх  очах  свій  сум  перепливи.
Але  про  це  не  треба  говорити.
Хай  буде  так,  як  я  собі  велю.
Свій  будень  серця  будемо  творити.
Я  Вас  люблю.  О  як  я  Вас  люблю!
Але  про  це  не  треба  говорити.

ОСЕННИЙ  ДЕНЬ…

Кора  берез  в  изысканной  резьбе.
Осенний  день  с  души  печаль  не  смоет.
Я  думаю  все  время  о  тебе.
Но  вряд  ли  говорить  об  этом  стоит.
Ты  вновь  придешь.  И  будем  мы  на  «Вы».
Да    разве  кто  вторично  так  устроит?
Печаль  в  моих  глазах  переплыви.
Об  этом,  право,  говорить  не  стоит.
Пусть  будет  так,  как  я  себе  велю.
Обыденность  сердец  мы  будем  строить.
Я  вас  люблю.  О,  как  я  вас  люблю!
Но  вряд  ли  говорить  об  этом  стоить.

НЕ  ЗНАЮ,  ЧИ  ПОБАЧУ  ВАС,  ЧИ  НІ…

Не  знаю,  чи  побачу  Вас,  чи  ні.
А  може,  власне,  і  не  в  тому  справа.
А  головне,  що  десь  вдалечині
Є  хтось  такий,  як  невтоленна  спрага.
Я  не  покличу  щастя  не  моє.
Луна  луни  туди  не  долітає.
Я  думаю  про  Вас.  Я  знаю,  що  Ви  є.

НЕ  ЗНАЮ,  УВИДЕТЬСЯ  МОГЛИ  Б…

Не  знаю,  вновь  увидеться  могли  б.
А  может,  это,  собственно,  не  важно.
Ведь  главное,  что  где-то  там,  вдали
Есть  тот,  по  ком  неутолима  жажда.
Чужое  счастье  звать  мешает  честь.
И  эхо  космоса  туда  не  долетает.
Все  мысли  лишь  о  вас.

Я  знаю,  что  вы  есть.

 

НЕ  ГОВОРИ  ПЕЧАЛЬНИМИ  ОЧИМА…

Не  говори  печальними  очима
те,  що  не  можуть  вимовить  слова.
Так  виникає  ніжність  самочинна.
Так  виникає  тиша  грозова.
Чи  ти  мій  сон,  чи  ти  моя  уява,
чи  просто  чорна  магія  чола…
Яка  між  нами  райдуга  стояла!
Яка  між  нами  прірва  пролягла!

Я  не  скажу  і  в  пам’яті  —  коханий.
І  все-таки,  згадай  мене  колись.
Ішли  дві  долі  різними  шляхами.
На  роздоріжжі  долі  обнялись.

НЕ  ГОВОРИ  ПЕЧАЛЬНЫМИ  ГЛАЗАМИ

Не  говори  печальными  глазами
то,  что  не  могут  высказать  слова.
Так  возникает  нежность  между  нами.
Так  после  бури  тишь  всегда  права.
Быть  может,  сон,  а  может,  наважденье,
легла  тревоги  складка  меж  бровей…
Какое  было  радуги  виденье!
Возникла  пропасть  –  мы  слабы  пред  ней!
Признаюсь,  помню  о  тебе  ,  любимый.
Пусть  и  к  тебе  придет  такая  мысль,
Чтоб  наши  судьбы,  будто  пилигримы,
На  раздорожье  пыльном  обнялись.

***

Очима  ти  сказав  мені:  люблю.
Душа  складала  свій  тяжкий  екзамен.
Мов  тихий  дзвін  гірського  кришталю,
несказане  лишилось  несказанним.

Життя  ішло,  минуло  той  перон.
гукала  тиша  рупором  вокзальним.
Багато  слів  написано  пером.
Несказане  лишилось  несказанним.

Світали  ночі,  вечоріли  дні.
Не  раз  хитнула  доля  терезами.
Слова  як  сонце  сходили  в  мені.
Несказане  лишилось  несказанним.

***

Глазами  ты  признался  мне:  люблю.
Душе  предстало  сложный  сдать  экзамен.
Вдруг  тихий  звон  скользнул  по  хрусталю
Невысказанным  чем-то,  несказанным.

Бежала  жизнь,  минуя  тот  перрон,
Тишь  окликала  рупором  вокзальным.
Хоть  много  слов  написано  пером,
Несказанное  стало  несказанным.

В  ночной  заре,  при  угасанье  дней
Не  раз  судьба  качала,  как  весами.
Слова  лучами  множились  во  мне.
Но  скрыта  недосказанность  словами.

* * *

Моя  любове!  Я  перед  тобою.
Бери  мене  в  свої  блаженні  сни.
Лиш  не  зроби  слухняною  рабою,
не  ошукай  і  крил  не  обітни!

Не  допусти,  щоб  світ  зійшовся  клином,
і  не  присни,  для  чого  я  живу.
Даруй  мені  над  шляхом  тополиним
важкого  сонця  древню  булаву.

Не  дай  мені  заплутатись  в  дрібницях,
не  розміняй  на  спотички  доріг,
бо  кості  перевернуться  в  гробницях
гірких  і  гордих  прадідів  моїх.

І  в  них  було  кохання,  як  у  мене,
і  від  любові  тьмарився  їм  світ.
І  їх  жінки  хапали  за  стремена,
та  що  поробиш,—  тільки  до  воріт.

А  там,  а  там…  Жорстокий  клекіт  бою
і  дзвін  мечів  до  третьої  весни…
Моя  любове!  Я  перед  тобою.
Бери  мене  в  свої  блаженні  сни.

***

Моя  любовь!  Стою  перед  тобою.
Веди  меня  в  свои  благие  сны.
Но  не  позволь  послушной  стать  рабою,
не  предавай  и  крылья  сохрани!

Не  допусти,  чтоб  свет  сошелся  клином,
не  строй  иллюзий,  для  чего  живу.
Дари  мне  над  дорогой  тополинной
Могучего  светила  булаву.

В  досадных  мелочах  не  заблудиться,
на  перекрёстках  путаясь  лихих,
чтоб  кости  не  встревожились  в  гробницах
суровых  гордых  прадедов  моих.

Мололи  душу  чувства,  словно  жёрнов,
Любовь,  как  мне,    им  предъявляла  счет.
И  их  за  стремена  хватали  жёны,
Да  что  поделать,  –  только  до  ворот.

А  там,  а  там…  Жестокий  клёкот  боя
и  звон  мечей  до  третьей,  до  весны…
Моя  любовь!  Стою  перед  тобою.
Веди  меня  в  свои  благие  сны.

***

Розкажу  тобі  думку  таємну,

дивний  здогад  мене  обпік:
я  залишуся  в  серці  твоєму
на  сьогодні,  на  завтра,  навік.
І  минатиме  час,  нанизавши
сотні  вражень,  імен  і  країн,-
на  сьогодні,  на  завтра,  назавжди!-
ти  залишишся  в  серці  моїм.
А  чому?  То  чудна  теорема,
на  яку  ти  мене  прирік.
То  все  разом,  а  ти  —  окремо.
І  сьогодні,  і  завтра,  й  навік.

* * *

Приоткрою  я  тайную  дверцу,
память  жжет,  как  луча  разбег:
мне  завещано  жить  в  твоем  сердце
И  сегодня,  и  завтра,  вовек.
Будет  время  лететь,  собирая
Имена  и  события  в  ком,  –
но  меня  не  заменит  другая,  –
ты  останешься  в  сердце  моем!
Почему?  Целый  мир  беспредельный
В  общий  шар  всё  смешает  снег.
Ты  один  –  в  моем  мире  отдельно.
И  сегодня,  и  завтра,  вовек.

І  ВСЕ  НА  СВІТІ  ТРЕБА  ПЕРЕЖИТИ

І  все  на  світі  треба  пережити.
І  кожен  фініш  —  це,  по  суті,  старт.
І  наперед  не  треба  ворожити,
і  за  минулим  плакати  не  варт.
Тож  веселімось,  людоньки  на  людях.
Хай  меле  млин  свою  одвічну  дерть
Застряло  серце,  мов  осколок,  в  грудях.
Нічого,  все  це  вилікує  смерть.
Хай  буде  все  небачене  побачено.
Хай  буде  все  пробачене  пробачено.
Хай  буде  вік  прожито  як  належить.
На  жаль,  від  нас  нічого  не  залежить.
А  треба  жити.  Якось  треба  жити.
Це  зветься  досвід,  витримка  і  гарт.
І  наперед  не  треба  ворожити.
І  за  минулим  плакати  не  варт.
Отак,  як  є.  А  може  бути  й  гірше.
І  може  бути  зовсім,  зовсім  зле.
А  поки  розум  од  біди  не  згірк  ще,  —
не  будь  рабом  і  смійся,  як  Рабле!
Тож  веселімось,  людоньки  на  людях.
Хай  меле  млин  свою  одвічну  дерть
Застряло  серце,  мов  осколок,  в  грудях.
Нічого,  все  це  вилікує  смерть.
Хай  буде  все  небачене  побачено.
Хай  буде  все  пробачене  пробачено.
Єдине,  що  від  нас  залежить,  —
принаймні  вік  прожити  як  належить.

ВСЕ  В  ЭТОМ  МИРЕ  НУЖНО  ПЕРЕЖИТЬ

Все  в  этом  мире  нужно  пережить.
И  каждый  финиш  –  старт  есть,  по  всему.
И  наперед  не  стоит  ворожить,
И  плакать  об  ушедшем  ни  к  чему.
К  веселью  на  миру  –  предлог  не  долог.
Пускай  под  жернова  летит  полова,
И  грудь  тревожит  сердце,  как  осколок.
Пускай,  так  к  жизни  возродимся  снова.
Увидим  все,  что  тенью  запорошено,
Простим  все  то,  что  подлежит  прощению.
И  будет  прожит  век,  как  нам  положено,
От  нас  не  все  зависит,  без  сомнения.
А  нужно  жить.  Темп  жизни  не  сбавляя.
Закалку,  опыт,  выдержку  иметь,
О  будущем  напрасно  не  гадая,
И  о  минувшем  зря  не  сожалеть.
Пусть  будет  так.  А  может  быть  и  хуже.
Жизнь  станет  к  нам  невыносимей,  злей.
Покуда  разум  над  бедой  не  тужит,  –
Не  будь  рабом  и  смейся,  как  Рабле!
Так  будем  веселиться  на  миру  мы.
Пусть  мелет  мельница  полову,  как  всегда.
Сверлит  осколком  сердце,  будит  думы
И  побуждает  продлевать  года.
Увидим  все,  что  ранее  не  видели,
Простим,  что  под  ноги  судьбою  брошено.
Чтоб  только  от  единого  зависели,  –
Свой  век  прожить  достойно,  как  положено.

ВЕЧІРНЄ  СОНЦЕ

Вечірнє    сонце,    дякую    за    день!
Вечірнє    сонце,    дякую    за    втому.
За    тих    лісів    просвітлений    Едем
і    за    волошку    в    житі    золотому.
За    твій    світанок,    і    за    твій    зеніт,
і    за    мої    обпечені    зеніти.
За    те,    що    завтра    хоче    зеленіть,
за    те,    що    вчора    встигло    одзвеніти.
За    небо    в    небі,    за    дитячий    сміх.
За    те,    що    можу,    і    за    те,    що    мушу.
Вечірнє    сонце,    дякую    за    всіх,
котрі    нічим    не    осквернили    душу.
За    те,    що    завтра    жде    своїх    натхнень.
Що    десь    у    світі    кров    ще    не    пролито.
Вечірнє    сонце,    дякую    за    день,
за    цю    потребу    слова,    як    молитви.

ВЕЧЕРНЕЕ  СОЛНЦЕ

До  завтра,  солнце!    Кланяюсь  за  день!
Заката  диск,  спасибо  за  усталость.
За  просветленный  чащ  лесных  Эдем,
За  васильки,  что  поле  разбросало.
За  твой  рассвет,  за  полдень  золотой,
За  луч  успеха,  озарявший    мило,
За  то,  что  вновь  покроется  листвой,
За  все,  что  время  в  осень  проводило.
За  ширь  небес,  еще  за  детский  смех,
За  что  должна  или  могу  осилить.
Закатный  луч,  благодарю  за  всех,
Кто  души  от  бесчестья  защитили.
За  то,  что  вдохновенью  даст  росток,
За  мир,  где  кровь  и  слезы  не  пролиты.
Закатный  диск,  благодарю  за  срок,
Отпущенный  для  нужных  слов  в  молитве.

СТРАШНІ  СЛОВА

Страшні    слова,    коли    вони    мовчать,
Коли    вони    зненацька    причаїлись,
Коли    не    знаєш,    з    чого    їх    почать,
Бо    всі    слова    були    уже    чиїмись
.  Хтось    ними    плакав,    мучився,    болів,
із    них    почав    і    ними    ж    і    завершив.
Людей    мільярди,    і    мільярди    слів,
а    ти    їх    маєш    вимовити    вперше!
Все    повторялось:    і    краса,    й    потворність.
Усе    було:    асфальти    й    спориші.
Поезія    —    це    завжди    неповторність,
якийсь    безсмертний    дотик    до    душі.

СТРАШНЫ  СЛОВА…

Слова  страшны,  когда  они  молчат,
Когда  они  внезапно  притаились,
Когда  не  ощущаешь,  как  начать,
Ведь  все  уже  использованы  были.
Кто  плакал,  радость  выражал,  был  зол,
Нашел  свой  путь  иль  до  конца  продолжил.
Людей  мильарды,  миллиарды  слов,
А  ты  впервые  вымолвить  их  должен.
Все  повторялось:  блеск,  грехопаденье,
Асфальта  гладь,  трясина,  камыши…
Поэзия  –  всегда  неповторенье,
Бессмертное  касание  души.

Автор публікації

11 Коментарі: 2Публікації: 4Реєстрація: 17-08-2018

premiya.vidatiknigu.com.ua

Ліна Костенко. Вірші про кохання

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно.
Він богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески, і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях -
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля мстилися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки.

Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив, і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
«В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...»
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік -
лише ази! - ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів,
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

Розкажу тобі думку таємну

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини ж мене спини і схамени
Ще поки можу думати востаннє
Ще поки можу але вже не можу
Настала черга й на мою зорю
Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум’ям згорю.

Очима ти сказав мені: люблю

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Я хочу знати, любиш ти мене...

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

Яка різниця - хто куди пішов…

Яка різниця - хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія - це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, - на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.

Пекучий день... лісів солодка млява...

смага стежок... сонливиці левад...
Іде гроза дзвінка і кучерява
садам замлілі руки цілувать.

Краплини перші вдарили об шибку.
Кардіограма блиснула крива.
Вітри з розгону поламали скрипку,
гуде у сосен буйна голова.

Тремтіння віт, і жах, і насолода,
шаленство злив у білому вогні!
Ну, от і все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно. Як мені.

Світлий сонет

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози - це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємністю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

Я дуже тяжко Вами відболіла

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

tvirnatemu.at.ua