Античний стиль вікіпедія – «СТИЛІ МИСТЕЦТВА Античний, Візантійський, Романський, Готичний, Ренесанс.». Скачать бесплатно и без регистрации.

Содержание

Античність — Вікіпедія

Ант́ичність (від лат. antiquus, також Класична епоха) — період історії від 600 року до н. е. до 800 року н. е. у регіоні Середземного моря.

Слово «античний» походить від латинського слова «давній».

Античним світом вчені називають групу рабовласницьких держав (тобто таких, значну частину продуктивних сил яких складали раби). Це — перш за все міста-держави, що були створені грецькими племенами, а ще Рим, союз рабовласницьких держав Італії — країни, що склалися у I тисячолітті до нашої ери на узбережжі Середземного моря.

Загальна періодизація[ред. | ред. код]

Часові періоди можуть дещо змінюватись в геополітичному контексті. Так, розквіт цивілізації в Стародавній Греції був відзначений раніше, ніж в Римській імперії. Крім того, антична цивілізація в Східній Римській імперії зародилася раніше і згасла пізніше, ніж у західній частині, де її устрій зруйнували германці, які вторглися на територію імперії. Проте антична культурна спадщина досить добре збереглася у побуті, культурі, мові і традиціях більшості сучасних романських народів, а від них передалося й іншим народам Середземномор’я (південні слов’яни, араби, турки, бербери, євреї).

Необхідно відзначити і те, що багато елементів класичної античності (традиції, закони, звичаї тощо) добре зберігалися в малоазіатському ядрі Східної Римської (Візантійської) імперії до XI століття, до пришестя турків-сельджуків.

Періодизація античності і протоантичності[ред. | ред. код]

Історію давньої Греції прийнято ділити на 5 періодів, які є одночасно і культурними епохами:

Загальна характеристика[ред. | ред. код]

Ця доба відрізняється від попередніх і наступних спільними та сталими культурними традиціями, а з початку I століття, внаслідок розширення Римської імперії, також і політичною та культурною цілісністю.

У більш вузькому розумінні античністю вважають історію стародавньої (архаїчної) та класичної Греції, еллінізму та Римської імперії (але лише доби республіки, принципату та домінату).

У ширшому розумінні античність включає також історію Єгипту, Межиріччя, Сирії, Персії та Малої Азії починаючи із започаткування писемності (близько 3500 р. до н. е.)[1].

Крито-мікенська цивілізація вважається передпочатком античності.

Давньогрецька й римська літератури є складовими античності. Хронологічно антична література охоплює приблизно VIII ст. до н. е. — V ст. н. е., тобто понад тисячоліття. Давньогрецька література розвивалася самостійно, не спираючись безпосередньо на досвід інших літератур.

Антична література поклала початок теорії стилю, з’явились розмаїті художні форми і стилістичні засоби; почався розвиток таких літературних жанрів, як комедія, трагедія, ода, елегія, поема. Прийнято вирізняти чотири етапи розвитку літератури: архаїчний, класичний, елліністичний і римський.

Антична сцена

У легендах і міфах Стародавньої Греції (Еллади) і Риму присутні Зевс (Юпітер), Гера (Юнона), усі «Олімпійці», Прометей, Ікар, Геракл, Орфей, гомерівські герої. У Давній Греції міфи стали основою скульптури, театру, літератури.

Центральне місце у творах античного мистецтва відводиться людині. У Давній Елладі ідеалом вважали людину досконалу фізично і духовно. Для римлян, що їхня культура розвивалася під впливом грецької, однією з найважливіших людських рис вважали любов до вітчизни. Давньоримська література досягла найвищого розвитку за часів Октавіана Августа, і саме цей період (кінець I ст. до н. е. — початок I ст. н. е.) називають «золотою добою» римської культури і літератури. Давньоримську літературу писали латиною, і тому саме вона «стала своєрідним містком, через який відбувся вплив культури Стародавньої Греції на новітню європейську літературу». Античність — колиска європейської культури. Грецька й римська літератури як складові античної літератури.

Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві — людина, її фізичне й духовне життя. Ідеал – людина досконала фізично і духовно. Боги у греків були настільки «олюднені», що мали всі, властиві людині вади — глупота, жадібність, ненажерливість та ін. Через це грецьке мистецтво, що ґрунтувалося на міфології та наділяло сили природи рисами притаманними живим істотам, фактично було доволі реалістичним по суті. Отже, європейське мистецтво від свого зародження в епоху Античності було зосереджено на зображенні образу людини. Перші твори мистецтва, де була б показана природа без людини (пейзаж) з’явилися аж в XVII ст.

Далі європейський театр і література постійно опрацьовували античні сюжети; відтворювали цілі п’єси; перекладали античні романи і наслідуючи їм писали нові; на основі античних образів і сюжетів створювали нові твори.

  1. ↑ Клинописні пам’ятки писемності, знайдені в Месопотамії, датовані приблизно 3,5 тисячоліттям до н. е.

Knossos frise2.JPG

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Античність

uk.wikipedia.org

Антична література — Вікіпедія

Анти́чна літерату́ра (від лат. antiquus — «стародавній») — література стародавніх греків і римлян, Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам’ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н. е. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література передувала римській.

Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші давні культури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська — серед яких видатне місце займала стародавня Юдея. Хоч давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту, антична й юдейська культури стали підвалинами усієї західної цивілізації і мистецтва.

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення донині.

Естетика античної літератури[ред. | ред. код]

Міфологічність[ред. | ред. код]

Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння. Персонажі античних міфів повністю олюднені, а міфотворчість розвивається головним чином у формі розповідей про героїв. Богам відведена центральна роль лише в деяких спеціальних видах міфів — космогоніях — міфах про походження світу, та теогоніях — міфах про походження богів. Ще однією особливістю античної міфології є те, що міфи позбавлені розумування. Разом з тим і примітивніші форми міфологічних уявлень не вмирали, переходячи у фольклорні жанри — казки чи байки.

Публічність[ред. | ред. код]

Античній літературі притаманні публічні форми побутування. Її найвищий розквіт припадає на докнижну епоху. Тому назва «література» щодо неї застосовується з певним елементом історичної умовності. Проте саме ця обставина зумовила традицію включати в літературну царину також здобутки театру. Лише наприкінці античності з’являється такий «книжковий» жанр, як роман, призначений для персонального читання. Тоді ж закладаються перші традиції оформлення книжки (спочатку у вигляді сувою, а потім зшитка), включаючи ілюстрації.

Музичність[ред. | ред. код]

Антична література була тісно пов’язана з музикою, що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв’язок з магією і релігійним культом. Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів. Постановки трагедій і комедій в афінських театрах оформляли як розкішні «оперні» вистави. Ліричні вірші співалися авторами, які таким чином виступали одночасно ще й як композитори і співці. На жаль, від усієї античної музики до нас дійшло кілька роз’єднаних фрагментів. Уявлення про пізню античну музику може дати григоріанський хорал (спів).

Віршованість[ред. | ред. код]

Певним зв’язком з магією можна пояснити надзвичайну поширеність віршової форми, яка буквально панувала у всій античній літературі. Епос виробив традиційний неквапливий розмір гекзаметр, великою ритмічною різноманітністю відзначалися ліричні вірші, трагедії і комедії також писалися віршами. Навіть полководці й законодавці у Греції могли звертатися до народу з промовами у віршовій формі. Рими античність не знала. Наприкінці античності виникає «роман» як зразок прозового жанру.

Традиційність[ред. | ред. код]

Традиційність античної літератури була наслідком загальної уповільненості розвитку тогочасного суспільства. Найбільш новаторською епохою античної літератури, коли склались усі основні античні жанри, був час соціально-економічного піднесення 6-5 століття до н.е. В інші століття зміни не відчувались, або сприймались як виродження і занепад: епоха становлення полісного ладу сумувала за общинно-родовою (звідси гомерівський епос, створений як розгорнена ідеалізація «героїчних» часів), а доба великих держав — за добою полісною (звідси — ідеалізація героїв раннього Риму у Тіта Лівія, ідеалізація «борців з свободу» Демосфена і Ціцерона у добу Імперії).

Система літератури здавалась незмінною, і поети наступних поколінь намагались йти шляхом попередніх. У кожного жанру був основоположник, що дав його досконалий зразок: Гомер — для епосу, Архілох — для ямбу, Піндар або Анакреонт — для відповідних ліричних жанрів, Есхіл, Софокл та Евріпід — для трагедії тощо. Ступінь досконалості кожного нового твору чи письменника визначалась ступенем наближення до цих зразків.

Жанровість[ред. | ред. код]

З традиційності випливає і сувора система жанрів античної літератури, що була перейнята і подальшою європейською літературою і літературознавством. Жанри були чіткими і стійкими. Античне літературне мислення було жанровим: коли поет брався писати вірш, який би індивідуальний за змістом той не був, автор з самого початку знав до якого жанру твір буде належати і до якого давнього зразка прагнути.

Жанри поділялись на давніші й новіші (епос і трагедія — ідилія і сатира). Якщо жанр помітно змінювався у своєму історичному розвитку, то виділялись його давні, середні та нові форми (так поділялась на три етапи антична комедія). Жанри розрізнялись на більш високі і нижчі: вищими вважались героїчний епос і трагедія. Шлях Вергілія від ідилії («Буколіки») через дидактичний епос («Георгіки») до героїчного епосу («Енеїда») явно усвідомлювався поетом та його сучасниками як шлях від «нижчих» жанрів до «вищих». Кожен жанр мав свою традиційну тематику і топіку, зазвичай дуже нешироку.

Особливості стилю[ред. | ред. код]

Система стилів у античній літературі повністю підпорядковувалась системі жанрів. Для низьких жанрів був характерний низький стиль, близький до розмовного, високим — високий стиль, що формувався штучно. Засоби формування високого стилю були розроблені риторикою: серед них розрізнялись відбір слів, поєднання слів та стилістичні фігури (метафори, метонімії тощо). Наприклад, вчення про відбір слів рекомендувало уникати слів, які не вживались у попередніх зразках високих жанрів. Вчення про поєднання слів рекомендувало переставляти слова і членувати фрази для досягнення ритмічної благозвучності.

Світоглядні особливості[ред. | ред. код]

Антична література зберігала тісний зв’язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, державного життя і відображала їх. Грецька і частково римська література демонструють тісний зв’язок з релігією, філософією, політикою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством, без якого їхнє існування в класичну добу втрачало весь свій сенс. У пору свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Сучасна служба у християнській церкві успадкувала деякі особливості давньогрецької театральної вистави та релігійних містерій — цілком серйозний характер, присутність усіх членів громади і їхня символічна участь у дійстві, висока тематика, музичний супровід і видовищні ефекти, високоморальна мета духовного очищення (катарсису за Арістотелем) людини.

Ідейне наповнення та цінності[ред. | ред. код]

Античний гуманізм[ред. | ред. код]

Антична література сформувала духовні цінності, які стали базовими для всієї європейської культури. Поширені у часи самої античності, вони на півтора тисячоліття зазнали гоніння в Європі, але потім повернулись. До таких цінностей належить насамперед ідеал активної, діяльної, закоханої в життя, одержимої жагою знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Античність вважала вищим сенсом життя щастя на землі.

Піднесення земної краси[ред. | ред. код]

Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її у природі, у людському тілі — зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.

Філософія[ред. | ред. код]

Греки створили основні поняття європейської філософії, зокрема започаткували філософію ідеалізму, а саму філософію розуміли як шлях до персонального духовного і фізичного удосконалення. Римляни розробили ідеал держави, наближений до сучасного, основні постулати права, що зберігають свою чинність і донині. Греки і римляни відкрили і спробували в політичному житті принципи демократії, республіки, сформували ідеал вільного і самовідданого громадянина.

Після занепаду античності встановлена нею цінність земного життя, людини і тілесної краси втратила своє значення на багато століть. У добу Відродження вони, у синтезі з християнською духовністю, стали основою нової європейської культури.

Відтоді антична тема ніколи не полишала європейське мистецтво, набувши, безперечно, нового розуміння і значення.

Етапи античної літератури[ред. | ред. код]

Антична література пережила п’ять етапів.

Давньогрецька література[ред. | ред. код]

Архаїка[ред. | ред. код]

Період архаїки, або дописемний період, охоплює довгий ряд століть усної народної творчості та закінчується протягом першої третини I тисячоліття до н. е. і увінчується появою «Іліади» і «Одіссеї» Гомера (8-7 століття до н.е.). Розвиток літератури в цей час зосереджений на Іонійському узбережжі Малої Азії.

Класика[ред. | ред. код]

Другий період античної літератури збігається зі становленням і розквітом грецького класичного рабовласництва (VII–IV ст. до н.е). Цей період зазвичай називається класичним. У зв’язку з розвитком внутрішнього світу особистості з’являються численні форми лірики і драми, а також багата прозаїчна література, що складається з творів грецьких філософів, істориків і ораторів.

Початковий етап періоду класики — рання класика характеризується розквітом ліричної поезії (Феогнід, Архілох, Солон, Семонід, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Алкман, Піндар, Вакхілід), центром якої стають острови Іонійської Греції (7-6 століття до н.е.).

Висока класика представлена жанрами трагедії (Есхіл, Софокл, Евріпід) і комедії (Арістофан), а також нелітературною прозою (історіографія — Геродот, Фукідід, Ксенофонт; філософія — Геракліт, Демокрит, Сократ, Платон, Арістотель; красномовство — Демосфен, Лісій, Ісократ). Її центром стають Афіни, що пов’язано з піднесенням міста після славетних перемог у греко-перських війнах. Класичні твори грецької літератури створені на аттичному діалекті (5 століття до н.е.).

Пізня класика представлена творами філософії, історіософії, театр же втрачає своє значення після поразки Афін у Пелопоннеській війні зі Спартою (4 століття до н.е.).

Еллінізм[ред. | ред. код]

Третій період античної літератури, зазвичай іменований елліністичним, виникає на новому щаблі античного рабовласництва, а саме великого рабовласництва. Замість невеликих міст-держав класичного періоду, так званих полісів, виникають величезні військово-монархічні організації, а разом з тим з’являється і велика диференціація суб’єктивного життя людини, різка відмінність від простоти, безпосередності і строгості класичного періоду. Внаслідок цього елліністичний період часто трактувався як деградація класичної літератури. Необхідно, однак, пам’ятати, що цей період тривав досить довго, аж до кінця античного світу, і володів специфікою, невідомою класиці. Отже, цей післякласичний період займає величезний проміжок часу — з III ст. до н. е. до V ст. н. е., в зв’язку з чим його можна розділити на ранній еллінізм (III ст. до н. е. — I ст. н. е.) і пізній еллінізм (I ст. н. е. — V ст. н . е.).

Початок цього культурно-історичного періоду пов’язаний з діяльністю Александра Македонського. У грецькій літературі відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тематики і стилістики, зокрема виникає жанр прозового роману. Афіни на цей час втрачають культурну гегемонію, виникають нові численні центри елліністичної культури, у тому числі на території Північної Африки (3 століття до н.е. — 1 століття н. е.). Цей період позначений школою александрійської лірики (Каллімах, Феокріт, Аполлоній) та творчістю Менандра.

До цього третього періоду античної літератури належить і римська література, тому його частину і називають елліністично-римським періодом.

Давньоримська література[ред. | ред. код]

Час Риму[ред. | ред. код]

У цей період на арену літературного розвитку виходить молодий Рим. В його літературі вирізняють:

  • етап республіки, який завершується роками громадянських війн (3-1 століття до н.е.), коли творили Плутарх, Лукіан і Лонг у Греції, Плавт, Цецилій Стацій, Теренцій, Лампадіон, Луцій Афраній, Децим Лаберій, Волкацій Седигіт, Луцій Акцій, Луцій Стілон, Порцій Ліцин, Сантра, Варрон Атацинський, Публій Нігідій Фігул, Катулл і Ціцерон у Римі;
  • «золотий вік» або добу імператора Авґуста, позначену іменами Вергілія, Горація, Овідія, Тібулла, Проперція (1 століття до н.е. — 1 століття н. е.), Манілія, Луція Вария Руфа, Доміция Марса, Корнелія Севера, Веррія Флакка, Гая Юлія Гігіна, Латрон, Корнелій Галл.
  • літературу пізньої античності (1-3 століття), представлену Сенекою, Валерієм Катоном, Цезієм Бассом, Петронієм, Федром, Луканом, Марціалом, Ювеналом, Апулеєм, Квінтіліаном, Публієм Стацієм, Гігіном Молодшим.
Перехід до середньовіччя[ред. | ред. код]

У ці століття відбувається поступовий перехід до середньовіччя. Євангелія, створені у 1 столітті, знаменують повний світоглядний злам, провісник якісно нового світовідчуття і культури. З’являються описи діяльності святих та інших діячів церкви. Серед таких авторій були Євнапій, Коммодіан. Водночас в цей час творять Еліан, Оппіан, Авсоній, Клавдіан, Требеллій Полліон. В цей час творить останній письменник-енциклопедист античності Марціан Капелла.

У подальші століття латинська мова залишається мовою церкви. На варварських землях, що належали Західній Римській імперії, латинська мова суттєво впливає на формування молодих національних мов: так званих романських — італійської, французької, іспанської, румунської та ін. і значно менше германських — англійської, німецької та ін., які успадковують від латини написання літер (латиницю). На цих землях поширюється вплив римо-католицької церкви. Останнім поетом цієї епохи був Коріпп.

Античність і Україна[ред. | ред. код]

На стародавніх землях України, які були колонізовані греками й римлянами починаючи з 7 століття до н.е. (Ольвія, Херсонес, Пантікапей та інші міста Північного Середземномор’я), зафіксовано окремі пам’ятки античної писемності й науки.

Слов’янські землі опинилися переважно під культурним впливом Візантії (що успадкувала землі Східної Римської імперії), зокрема перейняли у неї православне християнство та написання літер відповідно до грецького алфавіту. Антагонізм між Візантією і молодими варварськими державами латинського походження перейшов у середні віки, зумовивши неповторність подальшого культурно-історичного розвитку цих двох ареалів: західного і східного.

Українські переклади[ред. | ред. код]

Софокл[ред. | ред. код]

Трагедії Софокла завжди були популярними серед українських шанувальників театрального мистецтва. У 20-х роках ХХ ст. трагедія «Антігона» у постановці видатного українського режисера Леся Курбаса з успіхом йшла на сцені Київського Молодого театру. Майже водночас із виставою Курбаса трагедія «Едіп-цар» була поставлена Гнатом Юрою в Харкові.

1883 року в Одесі був надрукований український переклад «Антігони» Софокла, який дістав певну підтримку літературної критики та українських діячів культури та мистецтва. Першу спробу перекласти трагедію українською мовою здійснив поет-перекладач П. Ніщинський. Іван Франко переклав п’єси Софокла «Цар Едіп» та «Електру», а також 2 гімни хору з «Антігони» та початок «Едіпа у Колоні». Переклади трагедій Софокла «Цар Едіп» та «Антігона», здійснені видатним українським поетом-перекладачем Борисом Теном, який багато зробив для популяризації античного мистецтва в Україні, дають змогу українському читачеві і глядачеві сприймати, розуміти, відчувати красу шедеврів великого давньогрецького драматурга. Нові переклади «Електри», «Едіпа у Колоні», а також «Філоктета» виконав Андрій Содомора.

Енеїда[ред. | ред. код]

Творчість Вергілія була надзвичайно популярною в Україні. У 17-18 ст. школярі вчили його твори напам’ять, на нього посилались у шкільних піїтиках. Григорій Сковорода переклав шість уривків другої пісні «Енеїди». Пізніше «Енеїду» Вергілія перекладали Іван Стешенко і Степан Руданський. Повний переклад Поеми здійснив Микола Зеров. Цей переклад дістав високу оцінку Максима Рильського, інших знавців творчості Вергілія. Сорок років працював над перекладом поеми Вергілія Михайло Білик. У 1972 р. «Енеїда» Вергілія вийшла друком в його перекладі.

Овідій[ред. | ред. код]

Публій Овідій Назон — улюблений поет Шекспіра, Гете, Пушкіна. Тарас Шевченко вважав Овідія «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця Всесвіту». Іван Франко написав велике дослідження про творчість давньоримського поета, де висловив припущення, що мова, якою оволодів Овідій на засланні і якою писав вірші, була мовою слов’янського племені. «Матимемо право називати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою, близькою до давньої і теперішньої української»,- писав Іван Франко. Хоча цю версію і спростовують сучасні вчені, вона яскраво свідчить про глибокий інтерес української інтелігенції до творчості Овідія. Одним із перших познайомив українського читатача з творчістю Овідія Феофан Прокопович. Григорій Сковорда переклав українською мовою уривок із книги Овідія «Фасти» під назвою «Похвала Астрономії» і дав своє, оригінальне тлумачення міфів про Нарциса, Актеона, Фаетона, переказаних Овідієм у «Метаморфозах». Плідно працювали надукраїнськими перекладами Овідієвих «Метаморфоз» Іван Стешенко та Микола Зеров. Міф про Кипариса і легенду про Дедала та Ікара переклала Олена Пчілка. Мотиви з «Метаморфоз» використала Леся Українка в «Ніобеї». У 1985 році Овідієві «Метаморфози» були надруковані у перекладі Андрія Содомори. Лірику Овідія перекладали І.Франко, О.Маковей, М.Зеров, А.Содомора та багато інших українських поетів-перекладачів. Чому ж творчість Овідія й сьогодні, як і два тисячоліття тому, хвилює шанувальників мистецтва слова? Вичерпну відповідь на це запитання дав видатний український поет-перекладач М.Зеров: «Римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, але і як автори, близькі нашій сучасності своїми настроями й чуттями… Перечитуючи Вергілія й Горація, Тібула й Овідія, уважний читач легко розпізнає контури «вічної казки», перипетії «давної і щораз нової історії».

  • Гаспаров М.Л. Литература европейской античности: Введение // История мировой литературы в 9 томах: Том 1. — М.: Наука, 1983. — 584 с. — С.: 303–311.
  • Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література від античності до початку XIX століття. — К.: Академія, 2004. — 360 с. — С.: 12-16.

Рекомендована література[ред. | ред. код]

  • Антична література. Греція : хрестоматія : у 2-х ч. / упоряд. Т. В. Михед, Ю. В. Якубіна ; відп. ред. П. В. Михед ; Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДПУ ім. Миколи Гоголя, 2003 .
  • Антична література. Греція. Рим : хрестоматія : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / М-во освіти і науки України, Ніжин. держ. ун-т ім. Миколи Гоголя ; [упоряд.: Т. В. Михед , Ю. В. Якубіна]. — К. : Центр навч. л-ри, 2006. — 864 с. (PDF-файл)
  • Антична література : довідник / [О. П. Буркат, Р. С. Бєляєв, Н. О. Вишневська та ін.] ; за ред. С. В. Семчинського. — К. : Либідь, 1993. — 319 с. — ISBN 5-325-00177-9
  • Антична література : Підручник для студ. педагог. ін-тів : Пер. з рос. / А. А. Тахо-Годі . — Київ : Вища школа, 1976 . – 439 с. : іл.
  • Антична література: навч. посіб. / Ковбасенко Ю. І. — 3-тє вид., випр. та доповн. — К.: Київський університет імені Бориса Грінченка, 2014. — 256 с.
  • Антична література : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / [В. М. Миронова (кер. авт. кол.), О. Г. Михайлова, І. П. Мегела та ін.]. — К. : Либідь, 2005. — 488 с. : ілюстр. — Бібліогр.: с. 480-486. — ISBN 966-0399-1
  • Антична література: Навч. посіб. для студ. заочн. ф. навч. – К.: Вид-во Київського славістичного університету, 2008. – 210 с. – ISBN 966-7000-14 (PDF-файл)
  • Антична література. Хрестоматія / за ред. О.І. Білецького. – К. : Радянська школа, 1968. – 612 с.
  • Антична література : хрестоматія : 5-9 кл. / [уклад. Мирон Борецький ; прим. та слов. уклала Любомира Дудич]. – Львів : Світ, 1995. – 294, [1] с.
  • Античний світ у термінах, іменах і назвах : Довідник з історії та культури Стародавньої Греції та Риму / Лісовий І.А. — Львів: Вища школа, 1988. – 200 с.
  • Античний театр : Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан, Менандр, Плавт: Трагедії і комедіЇ: Пер. з давньогр. та латин. / упорядкув., передм., прим. В. І. Пащенко. — К. : Веселка, 2003. — 382 с. — (Шкільна бібліотека).
  • Від античності до класицизму. Хрестоматія із зарубіжної літератури / за ред. Ю.І. Ковбасенко. – К. : Українська асоціація викладачів зарубіжної літератури, 2000. – 743 с.
  • Відлуння Золотого віку : антологія пізньої латин. поезії в перекладах Андрія Содомори ; [упоряд. Маркіян Домбровський ; комент. Маркіян Домбровський і Андрій Содомора ; “Від перекладача” Андрій Содомора ; “Від упорядника” Маркіян Домбровський ; авт. проекту Василь Ґабор ; худож. оформ. Андрій Кісь]. – Львів : ЛА “Піраміда”, 2011. – 293, [1] с. : іл.
  • Гладкий В.Д. Древний мир: Энциклопедический словарь: В 2-х т. — Донецк: Отечество, 1996-1997. (PDF-файли)
  • Гловацька К.І. Міфи Давньої Греції. – К. : Веселка, 1991. – 264 с.
  • Голіченко Т.С. Слов’янська міфологія та антична культура. — К., 1994. — 92 с.
  • Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах : хрестоматія : [пер. з латин.] / [уклад. Віталій Маслюк]. – Львів : Світ, 2000. – 326, [1] с.
  • Давньогрецька класична лірика : антологія : навч. посіб. / І. П. Мегела, О. В. Левко ; передм. І. П. Мегели ; упорядкув., прим., комент.: І. П. Мегели та О. В. Левка ; [пер. І. Франко, Г. Кочур, В. Державін, А. Содомора та ін.] ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т філол. – К. : Арістей, 2006. – 399 с.
  • Давньогрецька поезія : [антологія] / [упоряд., авт. вступ. сл. та біогр. довідок Ліна Глущенко]. — Л. : Червона Калина, 2010. — 184 с. : іл. — (Антична література) (Серія «Світ шкільної читанки» ; кн. 24). — 5000 пр.
  • Давньогрецька трагедія. Есхіл. Софокл. Евріпід : пер. з давньогр. / Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Х. : Фоліо, 2006. — 479 с.: іл. — (Бібліотека світової літератури).
  • Давньогрецький театр : [збірник] / [упоряд., авт. вступ. сл. та біогр. довідок Ліна Глущенко]. — Л. : Червона Калина, 2010. — 216 с. : іл. — (Антична література) (Серія «Світ шкільної читанки» ; кн. 25). — 5000 пр.
  • Дамоклів меч: Антична новела / Пер. Й. Кобів, Ю. Цимбалюк. — К., 1984.
  • Жива античність / [передм. Андрія Содомори ; вступ. ст. Віктора Неборака ; худож. Леся Квик]. – 2-е вид., зі змінами. – Львів : Срібне слово, 2009. – 180, [1] с.
  • Золоте руно : з антич. поезії : збірка : для серед. та старш. шкіл. віку / [упорядкув., передм., біогр. довідки та слов. імен і геогр. назв Андрія Білецького]. – К. : Веселка, 1985. – 153, [1] с.
  • Історія античної літератури : підручник для вузів : пер. p рoс. / І.М. Тронський . – 2-ге вид . – Київ : Радянська школа, 1959 . – 594 с. — Бібліогр.: с.586-591 .
  • Кузьма Ю.Н. Побутовий роман в античності. – Львів, 1968. – 30 с.
  • Кун М.А. Легенди та міфи стародавньої Греції / Переклад з російської. — К., 1967.
  • Лексикон античної словесності / За ред. М. Борецького та В. Зварича. — Дрогобич: Коло, 2014. — 730 с. — ISBN 9786176420972
  • Микитенко Ю. О. Антична спадщина і становлення нової української лі­тератури. — К.: Наук, думка, 1991.
  • Міфологія. Вірування та легенди стародавніх греків і римлян / Ян Парандовський ; пер. з пол. О. Лєнік. — К. : Молодь, 1977. — 230 с. : іл.
  • Міфи давньої Греції : Твори давньогрецьких авторів : навч. посіб. У 2 кн. Кн. 1 / [упорядкув., передм. і комент. Чічановського А. А.]. – К. : Грамота, 2004. – 606, [1] с.
  • Мифы Древнего мира / Беккер К. Ф. — Симферополь: Реноме, 1998. — 576 с.
  • Москаленко М.Н. Переклади з античних літератур у Західній Україні (фрагмент із нарису). – У кн.: Коломієць Л.В. Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років: матеріали до курсу «Історія перекладу» : навчальний посібник / Л. В. Коломієць. – К., 2013. – С. 44-46.
  • Пащенко В. І., Пащенко Н.І. Антична література. — К.: Либідь, 2001. — 718 с. (PDF-файл)
  • Підлісна Г.Н. Антична література для всіх і кожного. – К. : Техніка, 2003. – 381 с. . — ISBN 966-575-010-0
  • Римська елегія / Ґалл, Тібулл, Проперцій, Овідій ; з латин. пер. А. Содомора ; [передм. Нікола Франко Баллоні ; передм. та комент. А. Содомори ; Італ. ін-т культури в Україні, Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Львів : Літопис, 2009. – 577 с.
  • Світ античної літератури / Г. Н. Підлісна. — 2-е вид., переробл. і доповн. — К. : Наук. думка, 1989. — 168 с. : ілюстр. — Бібліогр.: с. 163-166. — ISBN 5-12-000566-7
  • Словник античної міфології / Укл. І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів. Вступ. ст. А. О. Білецького. — Київ: Наукова думка, 1985. — 236 с. (oнлайн-доступ)
  • Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І.Я., Пономарів О.Д. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2006. — 312 с. — ISBN 966-692-873-6
  • Содомора А. Жива античність. — К., 1983.
  • Цимбалюк Ю.В. Латинські прислів’я і приказки. — К., 1990. — 436 с.
  • Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 360 с.

uk.wikipedia.org

Антична культура — Вікіпедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Колізе́й — найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, символ імператорської могутності. Розташований у Римі. Вміщав близько 50000 глядачів.[1]

Антична культура — це культура держав, що сформувалися з 3 тисячоліття до н. е. по 5 століття нашої ери на теренах Середземноморського регіону періоду архаїчної Греції, доби еллінізму та доби Римської республіки.

Венера Мілоська — мармурова статуя богині Афродіти, датована приблизно 150 р. до н. е. Нині експонується в Луврі, Париж. Автор Венери Мілоської невідомий. Статуї Венери Мілоської вважається ідеалом краси жіночого тіла.[2]

Умовно античну культуру можна поділити на два етапи:

В античності, порівняно з давньосхідними цивілізаціями, було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо — християнська релігія.

Значення античної культури для світової цивілізації[ред. | ред. код]

У розумінні сучасної науки термін «античність» — це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець 3-2 тисячоліття до н. е.) і до падіння Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (5 століття н. е.). Відповідно існують поняття античної філософії, античного мистецтва, античної літератури тощо. Буквальний переклад слова «античний» з латинської — «стародавній». В Європі в епоху Відродження увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати «антиками». Пізніше у Франції виникло вже власне поняття «античність» — для позначення всіх ранніх форм мистецтва. В міру поглиблення досліджень зміст терміна звузився.

Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури — освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою.

  1. ↑ Колізей. Вікіпедія (uk). 2017-02-20. Процитовано 2017-02-23. 
  2. ↑ Колізей. Вікіпедія (uk). 2017-02-20. Процитовано 2017-02-23. 

Українською мовою[ред. | ред. код]

  • Т. Метельова. Культура античності // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
  • Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. К.: Знання, 2000. — 359 с.
  • Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник /Під заг. ред. Заболоцької К. В. — Донецьк: «Східний видавничий дім», 2001.
  • Пам’ятки античної культури у фондах ХДНБ імені В. Г. Короленка. Давньогрецькі керамічні клейма ІV–ІІ ст. до н. е. : колекція О. В. Горілого : [нариси, альб.] / Харків. держ. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка ; упоряд.: І. Я. Лосієвський, К. В. Бондар. – Харків : ІРІС, 2015. – 120 с.

Іноземними мовами[ред. | ред. код]

Маркарян Э. С. Очерки истории культуры. — Ереван: Изд. АрмССР, 1968.

uk.wikipedia.org

Античний стиль » Народна Освіта

Античний стиль — це, насамперед, гармонія і краса, еталон для наслідування.

Ніна Іванцова, історік Поміркуємо разом. Чи завжди присутні національні та індивідуальні особливості у творах авторів?

Античний стиль поєднує в собі культуру Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Антична культура належить до західного типу культури. Поняття «античність» уперше з’явилося в епоху Відродження як назва греко-римської культури. Основу античної культури складають естетичні поняття міри, гармонії та краси. Найбільшого поширення античний стиль отримав в архітектурі й скульптурі.

Стародавня Греція — це період процвітання найрізноманітніших видів мистецтва:    архітектури,

скульптури, живопису, вазопису. Усе давньогрецьке мистецтво пронизане пластикою. Зокрема, скульптура, музика, драма, навіть архітектура. Основу всього складає пластика людського тіла.

Архітектура

Архітектура — виразник моралі.

Оноре де Бальзак, французький письменник

Поміркуємо разом. Чи відображають архітектурні стилі історичний характер епохи?

Архітектура (грец. — будівництво) — це одночасно наука і мистецтво проектування будівель, а також власне система будівель та споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людей відповідно до законів краси.

?Які вимоги вважаються основними для архітектури? Для допитливих

Архітектура поділяється на величезну розмаїтість стилів (стилі епох, національні стилі, які обов’язково відображаються в індивідуальних стилях митців). Давньоримський архітектор Витрувій, який написав трактат «Десять книг про архітектуру», вважав, що архітектура ґрунтується на трьох початках: міцність, користь і краса та лежить у певному гармонійному відношенні до пропорцій людського тіла. В XV ст. італійський архітектор епохи Відродження Альберті додав четвертий — доцільність.

? Як ви вважаєте, чому саме ці вимоги стали основними для архітектури?

Архітектура стародавніх греків з’єднувала в собі простоту і вишуканість, продуманість і художність, геометрію ліній, симетричність і пропорційність при повній відсутності зайвих деталей. Вона була настільки гармонійною і цілісною, що згодом сприймалася пізнішими стилями мистецтва як еталон для наслідування. Велике значення в античності надавалося орнаменту. Характерний орнамент — спіральна і хвиляста лінія, фігурні й рослинні, геометричні та архітектурні елементи. Основними матеріалами для споруд були дорогі породи дерева, мармур, бронза, золото, слонова кістка, глина.

Під час будівництва храмів використовувалися міри довжини, які були запозичені від пропорцій людського тіла: долоня, стопа, лікоть тощо. У давньогрецькій архітектурі була розроблена цілісна художньо осмислена система, що пізніше отримала назву ордеру.

Архітектурний ордер (лат. — лад, порядок) — конструктивна система, що виросла з доведеної до вищого ступеня досконалості стійко-балкової конструкції. Ордер включає в себе систему пропорцій, склад і форму елементів, а також їх розташування.

У Стародавній Греції розрізняли три ордери: доричний, іонічний, коринфський. Кожен ордер складався з трьох основних частин: колони, її підніжжя і п ’єдесталу. Конструкція колони з усіма своїми деталями, а також частини, що розміщені над колонами та під ними становили гармонійну цілісність, що підпорядковувалася єдиному правилу, яке давньоримські архітектори називали латинським словом огеїо, що означає порядок.

Колони грецького ордеру порівнювали з людиною. Наприклад, доричний ордер, завдяки лаконіч

narodna-osvita.com.ua

Античний стиль в архітектурі

 

Античний архітектурний стильАнтичний стиль є найдавнішим з усіх, засновниками його стали греки. Стався він з-за того, що в ті часи стало питання про необхідність розширення площі будівель, таким чином, завдяки своїм конструктивним особливостям, архітектура античного стилю отримала широке розповсюдження при проектуванні споруд.

 

Вона давала можливість зводити будівлі практично будь-якої геометрії і площі, за рахунок застосування колонади в їх конструкціях. Таким чином, древні греки почали зводити масивні, величні будівлі, деякі з яких стали чудесами світу, так як їх великі розміри і за сьогоднішніми мірками, це коли технології зробили крок далеко вперед.

 

Ордери античного стилюКолонада – це і є основна відмінна риса античного стилю.

 

Античний архітектурний стиль може мати два види оформлення (ордера): доричний і іонічний. Доричний ордер вельми більш громіздкий, його форми грубіші, архітектурних деталей набагато менше і загальний вигляд більш важкий, ніж у іонічного ордера. Як показано на малюнках, колони доричного ордера були широкими у свого заснування і трохи звужувалися до капітелі, саме ж тіло колони (стовп) могло бути виконано з канелюрами і без них.

 

Колони античного стилюІонічний ордер має більшу кількість елементів, так, в основі колони з’явилася база, капітелями іонічного ордера супроводжуються більш розмаїтими формами і виробляють найкраще оформлення. Крім того, можливий третій варіант виконання – коринфський ордер, який відрізняється кращими декоративними якостями.

 

На жаль, споруди тих часів, виконані в античному архітектурному стилі, до наших днів в цілому вигляді не збереглися, багато були зовсім зруйновані, багато частково. Однак, сучасні технології дозволили повністю реставрувати їх, не упустивши ні найменших архітектурних деталей, архітектурних обломів і т. д.

 

mastery-of-building.org

Антична філософія — Вікіпедія

Антична філософія — філософія античності. Умовно може бути поділена на давньогрецьку філософію та давньоримську філософію. Першим філософом античності є Фалес, останнім — Боецій.

Усі основні ідеї та інституції, які складають сучасну західну цивілізацію, виникли протягом декількох століть в результаті зусиль давньогрецького народу. Право, демократія, мистецтво, наука, філософія — в тому значенні, як ми їх розуміємо сьогодні, з’явились саме в Давній Греції. Перші філософські вчення виникли близько 2 500 років тому в Індії, Китаї і Стародавній Греції. Однак тільки давньогрецька філософія являє собою цілком оригінальне, завершене явище, яке корінним чином вплинуло на західну цивілізацію. Індійська філософія мала епізодичний вплив на європейське мислення: в давнину — вірогідно, на Піфагора, в новий час — на Шопенгауера.

У Стародавньому Римі були значні філософи-письменники на зразок Цицерона, Сенеки, Лукреція Кара, але вони не являють руху думки вперед, всі вони повторюють греків. Нарівні з римлянами до римської філософії відносяться також греки — представники римських шкіл.

Джерело: A Timeline of Western Philosophers
Легенда
  • Позначки приблизно відокремлюють різні періоди в філософії. При цьому поділ не є строгим, деякі римські філософи можуть розглядатися послідовниками еллінізму.
  • На діаграмі не представлені іонічна школа, кіренаїки, мегарська школа та перипатетики.
  • Для багатьох філософів точні дати народження та смерті не встановлені, тому роки їх життя визначені приблизно.

Давньогрецька філософія[ред. | ред. код]

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок виявляє єдину основу всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об’єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

Античність створила й перші спроби застосування різноманітних теорій в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є праці Арістотеля. Виходячи з визнання об’єктивного існування матерії, Арістотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.

Натурфілософи вважали, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина — апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах; елеати вбачали основу світу в єдиному, незримому бутті; Демокрит вважав такою основою неподільні атоми; академія Платона — земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке беззупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з’являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика у Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей. Згідно з Парменідом, буття — це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів відчуттів.

Елліністична філософія[ред. | ред. код]

В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об’єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов’язане з цим витіснення онтологічної проблематики.

Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушності духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об’єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.

Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е., проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи.

Діяльність засновників стоїцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи концепції досократівської філософії (насамперед Геракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні космічного розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність.

З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичного об’єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему платонічного стоїцизму. Продовжувачами цього були Евдор та Потамон.

  1. (рос.) Античная философия: Энциклопедический словарь. — М.: Прогресс-Традиция, 2008. — 896 с. ISBN 5-89826-309-0
  2. (рос.) Античная философия: Проблемы историографии и теории познания. — М., 1991. − 133 с.
  3. (рос.) Асмус В. Ф. Античная философия. — М.: Высшая школа, 1999
  4. (рос.) Буряк В. В. Античная философия: Учебник. — Симферополь: ДИАЙПИ, 2009. — 256 с.
  5. Буряк В.В. Антична філософія. – Сімферополь: БУК-пресс, 2009. – 264 с
  6. (рос.) Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. — М.: Прогресс, 1988. — 221 с.
  7. (рос.) Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии, книга 1. Введение.
  8. (рос.) Греческая философия. В 2-х томах. Под редакцией М. Канто-Спербер. Том 2, стр. 866-919.
  9. (рос.) Гуторов В. А. Античная социальная утопия. Вопросы истории и теории. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1989. — 288 с.
  10. (рос.) Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении. — М, 1989.
  11. (рос.) Лосев А. Ф. История античной эстетики. Последние века. — В 2 кн. — М.: Искусство, 1988.
  12. (рос.) Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии. — М.: Аграф, 1997.
  13. (рос.) Надточаев А. С. Философия и наука в эпоху античности. — М.: Издательство Московского университета, 1990. — 286 с.
  14. (рос.) Хлебников Г. В. Античная философская теология. — М.: Наука, 2007.
  15. (рос.) Целлер Э. Очерк истории греческой философии. Перевод С. Л. Франка. — СПб.: Алетейя. 1996.

uk.wikipedia.org

Стиль — Вікіпедія

Стиль (від лат. stylus, первісно — «паличка для письма», «стиль») — категорія формальна, що відзначає спільність пластичної мови та художньої форми[1].

Стиль в історії культури[ред. | ред. код]

Стильове багатоманіття по різному проявлялося у різні історичні епохи.

В древню епоху, інформація про яку черпається з археологічних знахідок, стильове багатоманіття проявляється у співставленні взірців пам’ятників древньої культури, що виявляють не тільки хронологічні ланцюги, але і відчутні лінії розквіту та занепаду культур. Древнім стилям властивий тісний зв’язок з властивим данному регіону ландшафтом, типами розселення, побутового укладу. Вони чітко виражають різні ремісничі навички (напр. «червонофігурний» або «чорнофігурний» стилі давньогрецького вазопису). Зароджується й іконографічне визначення стилю (тісно сполучене з каноном): вирішальним виявляється який-небудь символ, основоположний для вірувань даного регіону або періоду (наприклад, «звіриний» стиль мистецтва євразійського степу, споконвічно пов’язаний з тотемізмом).

Сам термін «стиль» формується в добу класичної і пізньої античності. Стиль відокремлюється від речі або вірувань, перетворюючись у мірило творчої виразності як такий. В античній риториці та поетиці виникає розуміння необхідності різноманіття стилів, якими необхідно володіти поету чи оратору для ефективного впливу на сприймача; виділяються три стилі: «серйозний» (gravis), «середній» (mediocris) і «спрощений» (attenuatus). Регіональні стилі виходять за межі свого географічного походження: наприклад «аттичний» чи «азійський» вже не обов’язково стосуються створеного в Аттиці чи Малій Азії, але позначають «суворіше» або «квітчастіше й пишніше» у своїй манері.

В середні віки переважають географічний та релігійний чинники. Паралельно виникненню й поширенню світових релігій, ключовим чинником стилетвірної спорідненості стає іконографія. В Європі відмітні риси отримують романський та візантійський стилі, кожен з яких базується на особливій системі символічних ієрархій. Стильова спорідненість властива локальним центрам ранньохристиянської художньої культури Європи, Передньої Азії й Північної Африки. Подібні процеси властиві і мусульманській культурі, де віросповідальний чинник стає провідним у процесах стилеутворення, і почасти уніфікує місцеві традиції.

В епоху відродження категорія стилю остаточно відособлюється. Примітно, що і сам термін ренесанс окреслює не тільки певну історичну епоху, але й стильову категорію. Культурні феномени, що тяжіли один до одного в силу регіональної чи релігійної спільності в епоху Відродження отримують оціночні судження, що намічають стильовим явищам певне місце в історичному процесі. Поняття і історичної часу починає відділятися від образу цього часу, вираженого у ретроспекціях. З цього моменту стиль починає претендувати на нормативну загальність, а з іншого боку — індивідуалізується. Висуваються такі митці, як Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, творчість яких розглядається в контексті поняття стилю певної особистості.

У 17–18 столітті відбувається подальша психологізація поняття стилю. Відомі вислови Р. Бертона «Стиль виявляє (arguit) людину» і Бюффона «Стиль — це людина» передували появі психоаналізу, показуючи, що мова йде не тільки про узагальнення, але про виявлення суті. Амбівалентність особистого і нормативного загострюється стилістичним антагонізмом, за якого будь-який стиль передбачав наявність певного протилежного стилю. В подальшому подібна стилістична діалектика стає рушієм постійної боротьби традиціоналізму та авангарду, а властивою рисою історично значимих творів стає їх монолітна цілісність.

У просторі просвітительської культури епохальні стилі поступово витісняються напрямками, що часто змінюють один одного і визначають динаміку художньої моди. Ряд дослідників розглядають стиль як головний напрям історико-художнього дослідження, що виявляє світосприймання епохи, будову і ритм її буття, зокрема Шпенглер називає стиль «пульсом самоздійснення культури».

Поняття стилю на сучасному етапі[ред. | ред. код]

Ідеалізація поняття стилю вносить ряд проблем у культурологію. Зокрема іноді стиль виявляється абстрагованою філософською програмою, що накладається ззовні на історико-культурну дійсність і, в результаті, замість певних культурних феноменів предметом досліджується їх відповідність тим чи іншим абстрактним стилістичним нормам.

Постмодерна епоха перетворює стиль на певний інструмент вираження у творчості митця. Сучасна практика показує, що різні стилі вже не стільки народжуються спонтанно, будучи підсумованими пост фактум, скільки свідомо моделюються, орієнтуючись на історичні стилі. Наприклад, художник-стиліст не стільки винаходить, скільки комбінує історичний досвід; дизайнерське поняття «стайлінгу» (тобто створення візуального іміджу фірми) теж відрізняються комбінаторикою і еклектикою. В той же час сучасна видимість усієї світової історико-стилістичної панорами дозволяє не тільки плідно вивчати її багатоманніття, але і творчо її використовувати для пошуків індивідуального вираження.

Дослідник О. Соколов вважає «носіями стилю» компоненти форми, такі, як композиція, система образів, жанрові форми, ритм, колорит; на його думку, саме ці «стильотворчі фактори» об’єднують зміст твору — тему, проблематику, ідеї[2].

  • Енциклопедія «Культурология XX век» Энциклопедия. Т.1. — СПб.: Университетская книга; 000 «Алетейя», 1998. 447 с. ISBN 5-7914-0027-6 ISBN 5-7914-0028-4
  • Соколов А. Н. Теория стиля. М., 1968
  • Лосев А. Ф. Понимание стиля от Бюффона до Шлегеля // Лит. учеба. 1988. № 1;
  • Шапиро М. Стиль//Советское искусствознание. Вып. 24. 1988;
  • Лосев А. Ф. Проблема художественного стиля. Киев, 1994;
  • Власов В. Г. Стили в искусстве: Словарь. Т. 1. СПб., 1995.

uk.wikipedia.org