Марія приймаченко – Примаченко Марія Оксентіївна — Вікіпедія

Примаченко Марія Оксентіївна — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Примаченко. У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Приймаченко.

Марі́я Оксе́нтіївна Примаче́нко, також Приймаче́нко (30 грудня 1908 (12 січня 1909)(19090112), село Болотня, нині Іванківський район, Київська область — 18 серпня 1997, там само) — українська народна художниця, представниця «наївного мистецтва»; лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970, народна художниця України. 2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.

За словами самої художниці, її прізвище Приймаченко, а Примаченко є зросійщеним його варіантом^[1]. В інших випадках та ж Марія Оксентіївна відповідала, що вона — Примаченко, бо «так у них в селі говорили — примак, а не приймак, ну то хай буде так»^[1]. Свої картини Марія підписувала лише Примаченко або скорочено

М. П.^[2].

В указі Президента України Віктора Ющенка «Про відзначення 100-річчя від дня народження Марії Примаченко» вжито саме варіант Приймаченко^[3][4]. Проте академік Жулинський свідчить, що «сім’я наполягає на поверненні до прізвища Примаченко»^[5].

2010 року рішенням Вищого адміністративного суду було встановлено, що правильне написання прізвища, згідно з пенсійним посвідченням, свідоцтвом про смерть, свідоцтвом про право на спадщину за законом на спадкове майно — Примаченко, проте з 1994 року в офіційних рішеннях, у тому числі Президента України, визначалось як Приймаченко^[4].

Народилася в селі Болотня на Київщині (тоді Київська губернія, Російська імперія), де і провела все життя. Батько, Оксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих головкатих зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама Марія вбиралася у сорочки, вишиті власноручно).

Дитинство П. Марії було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Оксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (хоча чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом.

«Починалося все це так, — згадувала художниця. — Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити.

Талант Примаченко відкрила у 1936 році майстриня-ткаля і вишивальниця киянка Тетяна Флору^[6] (у 1960–1970-х роках широку популяризацію творчості Примаченко організував журналіст Г. Мєстечкін). У 1936 році Марію Овксентіївну запросили до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стала різноманітнішою — Марія малювала, вишивала, захоплювалася керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним різних форм вироби, а Примаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками.

Є інформація й про те, що Марія Примаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі — «Крокодил». За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Марію Примаченко нагородили дипломом першого ступеня. З того часу її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.

Творчості Примаченко в останні десятиліття присвячені статті, альбом, науково-популярні фільми, теле- і радіопередачі.

Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв’язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва є незаперечними. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Примаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов’янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів.

Пам’ятник Примаченко перед Яготинською картинною галереєю

Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах, — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва, — і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, та оточувало її щодня. Це і медяники, що робилися у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості є феноменом дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється «будиночок чаклунки» і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжувалася уві сні, а потім, вранці або вдень, була намальована на папері.

Твори Примаченко також народжувалися від часом несподіваних асоціацій. «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні», — сказала якось Марія Оксентіївна.

Творчість Примаченко здатна викликати асоціації у глядача. Безумовно, головним фактором, що визначає неповторність мистецтва Примаченко, є її рідкісний талант,- саме завдяки своєму натхненному покликанню зуміла вона вловити і висловити інтонацію української культури, донести її теплий і людяний тембр.

Дикий чаплун. 1977, папір, гуаш, 62 х 85 см Гороховий звір. 1971

Марія Примаченко об’єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це — і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазину» та інші.

Пройшли складний шлях еволюції, поступово наповнювались новим змістом традиційні зображення — символи народного мистецтва. Розетка — сонце, солярний знак — чи не своєрідна це інтерпретація стародавнього символу у приймаченківських «Соняшниках». Перед нами філософськи осмислений образ вічного народження, вмирання і відтворення, уявлення про мудрий животворний початок природи.

Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і ті, що легко вгадуються, — соняшник, бузок, рожі. Композиції з квітів — декоративні і монументальні, вони нагадують стінопис. У них неповторний ритмічний лад, що тримається саме у цьому кольорі, саме у цьому розмірі. Ритмічно довершені квітково-пташині композиції: «Веснянки-роговички — веселі птички», «Чайка над полем пролітала», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Кочубарки на маках». Примаченко володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами.

Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі. В усіх роботах Примаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений «ритм ритму».

Приймаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Примаченко — при усій їхній самобутності — мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі — порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» — від слова чапати — таку назву придумала Примаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя.

Приймаченківські фантастичні звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Укрупнені форми небачених звірів, справжня злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба слугують створенню вражаючого своєю емоційною силою образу. Вступає у дію магія справжнього мистецтва: звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах.

Разом з незаперечним тяжінням до декоративності у творчості Примаченко набуває подальшого розвитку її прагнення до втілення виразного словесного образу. Тут слід згадати про творчу співдружність двох поетів — Марії Примаченко і Михайла Стельмаха, співдружність, що подарувала дітям чудові книжки «Журавель» та «Чорногуз приймає душ». Виконала Примаченко й ілюстрації до українських народних дитячих пісень «Ой коники-сиваші». За характером світосприймання, за специфікою відбору найголовнішого, найобразнішого, за мірою узагальнення малюнки Примаченко якнайбільше відповідають образній структурі дитячих казок. Але Примаченко у жодній з виставочних робіт не повторила своїх блискучих ілюстрацій. Отже, вона добре розумілася на різниці книжкового малюнка і картини.

Примаченко-поет реалізує себе у власних підписах до картин. Її образи завжди пов’язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством. Звідси та дивовижна синхронність художнього образу і віршованих приймаченківських підписів-примовок. Підписи ці легко запам’ятовуються, неначе вкарбовуються у пам’ять: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі».

Є у Примаченко композиції, що безпосередньо походять від народного лубочного моралізування: «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб». Є й роботи, що неначе виникли під враженням газетного репортажу: «Свинарка виростила тисячу сімдесят поросят». Але Примаченко-поет не може миритися з такого «прозою» і вже наступну композицію, таку ніжну, ліричну, підписує: «Галя свиней у колгоспі годувала. Виростила поросят тисячу і сімдесят».

Деякі її вірші-примовки, що супроводжували роботи, експоновані на персональній виставці Марії Примаченко 1973 року:

• Хитра лисиця ведмедику каже: «Їж кукурудзу — поправишся», — а собі курочку несе та медок п’є; в ній сила є
• Сорока каже: «Чі-чі-чі! Ой де ж нам спати?» — На печі. — Що ж нам пити? — Горілочку, бо приїхали по дівочку
• Журяться рябушки: «А вже скоро зима, а в нас хати нема». Обізвався зайчик: «А я зими не боюся, у снігу сховаюся». З Новим роком, з новою весною, з новим щастям, усі люди на Землі

Зустрічаються у Примаченко і вже зовсім коротенькі примовки: «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Собачка Ада не боїться гада», «Ворон дві баби мав — обох обнімав», «Веснянки-роговички — веселії птички» тощо.

У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається одна з ранніх робіт Марії Примаченко, датована 1935 роком, тричастинна за своєю композиційною будовою. На одній частині намальована мавпоподібна істота. Характерно, що, безвиїзно живучи до 1936 року у Болотні, Примаченко живої мавпи не бачила, і тому мавпа «олюднена» і скоріше нагадує когось із сусідок художниці. Оце нагадування, подібність — не зовнішня, а образна, суттєва — стає внутрішньою ознакою фантастичних звіриних образів художниці.

Марія Оксентіївна була людиною надзвичайно вразливою, вона слухала радіо, дивилася телевізор, всотувала у себе безліч інформації. І все ж зберігалося в неї прекрасне дитяче вміння сприймати життя як вічну казку. Примаченко любить зображувати казки — найхарактернішим проявом цього є «Лисиця і журавель». Композиція, виконана на білому аркуші ватману, вражає силою і міцністю барв. Надзвичайно ефектно звучить тут чорний колір у поєднанні з густо-червоним, сонячно-жовтим і дзвінко-сріблястим, світло-сірим. Фігури узагальнені, прості за контуром і оживлені виразними колірними плямами — вишивкою сорочки лисиці, легким пір’ячком журавля, який, як парубок, одягнутий у червоні шаровари, хвацько перев’язаний синім поясом. Бесіду вони ведуть коло величезного глечика, уквітчаного палаючо-червоними квітками на жовтому тлі.

Органічна взаємодія зображень, взаємодія тваринного і рослинного світу в їхніх правічних, таємничо-глибинних стосунках стає провідною у творчості художниці. Свідченням цього є і її композиція «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Тут зображено інтер’єр селянської хати з розкішною уквітчаною піччю, на якій і сидить баба. Хата вся наповнена рослинами і тваринами. Летить птах — ластівка, несучи до хати добробут. Мирно співіснують кіт і миші: одна з мишей навіть бавиться з котячим хвостом. Оця філософія добра як категорія змісту примаченківських творів також наскрізь проходить у її творчості. Але як протидія добру виступає зло. Якщо прообраз «добрих» звірів і птахів майже завжди легко вгадується — ведмеді, леви, зайці, лелеки, ластівки, — то зло — сила химерна і непізнаванна, так само як химерний витвір гоголівської уяви «Вій» або ж колективної народної уяви — домовик. Але і тут Примаченко вдається до свого улюбленого прийому «олюднення» — фантастичні звірі у неї найчастіше з людськими очима, отороченими пухнастими віями.

Найбільшого розквіту ці форми досягли у Марії Примаченко. За складністю і водночас гармонійністю особливе місце у її творчості посідають «багатосценові» картини. Тут, як у казці, зміщуються всі уявлення, усі масштаби. Пливуть величезні риби, летять величезні птахи, стоять уквітчані гарненькі хатки, на деревах достигають небувалого розміру яблука. У них казка і бувальщина, вигадки і реальність сплавлені у такий єдиний організм, що навіть найнезвичайніші на перший погляд речі здаються переконливими. Масштабні зміщення — це не тільки художні, суто композиційні особливості (збереження ритму або рівноваги), це пластично-образно втілена думка про велику єдність природного світу, про складні, але нерозривні зв’язки, що панують у ньому. Персонажі цих сценок пов’язані у ритмічні і логічні групи. Художниця додержується співвідношення вертикалей людських постатей і горизонталей розлогого краєвиду.

Масові побутові сцени побудовано на протиставленні головних і другорядних дійових осіб і груп. Люди в цих картинах — епічно спокійні і повні гідності персони, привітні і доброзичливі. Вони дивляться просто на нас, ніби запрошують взяти участь у події.

У Примаченко ніде немає етнографічно точно відтвореного орнаменту — це приймаченківські узори рушників, сорочок, скатертин. У подібних композиціях відчувається поетичне перетворення побутової теми, її вознесіння у світ краси, мрії. Їхня реалістичність, життєвість проявляється у правді настрою. Правда настрою зберігається і у фантастичних композиціях Примаченко. Народна фантастика втілювала певні етичні категорії, глибоку філософію життєствердження. Ця філософія і стає провідною у фантастичних композиціях Примаченко. Вона бачить свого фантастичного птаха як реального, живого і знаходить відповідні художні засоби для його образу. Птахи у неї шовково-золотаві, квіткоподібні, птахи з крилами-вишиванками. Птахи і звірі у художниці добрі або злі. Вони у неї сині, жовті, зелені, вогняні. Естетика незвичайного, як у казці, входить у реальність, входить просто і легко і тому здається природною. Їй і дивуєшся, і водночас визнаєш її цілковиту природність серед приймаченківського світу. Тут ще раз виступає злиття казковості і повсякденності. Вдивіться у «Ведмедиків» — у них немає і натяку на лютість, їхні морди довірливо звернені до глядача, вони скоріше нагадують різдвяні колядкові маски, ніж справжнього хижака. Злу силу вона малює темними, ніби навмисно приглушеними фарбами; добру — яскравими, сяючими. У цьому «змістовому» розумінні кольору багато спільного у народного живопису й народної поезії.

У 1970-ті роки усе менше і менше працювала Примаченко на білому тлі. Власне, на виставці 1973 року із 142 робіт лише одна композиція була на білому тлі — «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Найчастіше на інтенсивному і глибокому, ніби підсвіченому зсередини тлі художниця промовисто зіставляє чисті, інтенсивні червоні, сині, блакитні, зелені, жовті, рожеві фарби. Тло надає всім її творам колірної та композиційної міцності, завершеності, певної монументальності. Колір — основний компонент композицій М. Примаченко. Здається, що він сам начебто обирає необхідну форму. Шар фарби різний — то густий, то прозорий, навіть видно легкий підготовчий малюнок олівцем. Мазок позбавлений одноманітності, будь-якої стандартизованої виробленості. Він то зовсім не відчувається, то, навпаки, визначає собою форму. Він то короткий і уривчастий, то широкий і густий, іноді рівний, іноді дещо кострубатий. Неспокійний, динамічний мазок у композиції «Під сонцем на морі чайка годує своїх дітей» створює враження бурхливого моря як самого життя.

У фантастично-умовному світі примаченківської творчості зустрічаємося і з проявом інших устремлінь художниці, зокрема з прагненням її до конкретно-чуттєвого образу. Маємо на увазі композицію «Літа мої молодії, прийдіть до мене у гості». Художниця зображує і себе; це, власне, її автопортрет. Але усі зображення, як завжди, підпорядковані єдиному площинно-орнаментальному примаченківському стилю. У самій формі жіночої постаті поєднуються чіткість і живописна м’якість, що дає змогу і виділити цю постать як центр і водночас органічно вписати її в середовище.

У її арсеналі не було «професійних хитрощів»: малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовувала гуаш, акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслює контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір. Її кольори то засяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Вони створюють особливий настрій «кольороносного» простору.

Естетичний вплив творів Примаченко часто залежить від невловимих нюансів, що майже не підлягають ні науковому аналізу, ні вислову. Звернемо увагу, скажімо, на рожево-малиновий — найбанальніший, здавалося б, колір. Він у Примаченко раптом перетворюється на палаючо-прекрасний, і ми пізнаємо у ньому казковий цвіт папороті, колір зимового сонця і дорогоцінний колір рідкісного каменя — турмаліну. Колір у композиціях Примаченко «організовує» площину, слугує декоративним цілям, втілює настрій, є елементом ритму.

Меншу увагу майстриня приділяла лінії. Однак (досить глянути на чарівних «Бусликів») вона уміла передати у лінії і її суто каліграфічну красу, і відточеність музичного ритму. У побутових сценках лінія змінюється, стає ширшою, дещо грубішою. Отже, паралельно з пошуками колориту художниця прагне й виразності лінійно-ритмічної. У неї поєднуються повнозвучні колірні плями і ясні, чіткі контури.

Високорозвинуте чуття композиції проявляється у Примаченко і в її ставленні до формату творів. Горизонтальний формат іде у неї, як правило, для оповідальних композицій, для зображення послідовного розвинення руху. Вертикальний слугує для створення композицій репрезентативних, величних.

Новатор за образним мисленням, Примаченко виступає новатором і коли вживає деякі формально-стилістичні прийоми. Так, зображення дерева ми не знайдемо у народному стінописі (найпоширеніші тут листя дуба, винограду, калини, барвінку), а які неповторно-розкішні дерева розквітають у композиціях Примаченко. Вдається вона і до такого прийому: листя подається у неї як ціле дерево («Весілля»). Вживає вона і незнаний у народних розписах прийом (як у сучасній сценографії) — показує хату водночас знадвору і зсередини («Моя мила бригадира полюбила»).

У творчості Марії Примаченко загалом узгоджуються тематично-сюжетні й орнаментально-декоративні композиції. Загальнолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь її мистецтво. Добро у неї завжди перемагає. Тема радості буття («Людям на радість» — так і зветься одна з її найвідоміших серій) поєднується з темою смутку (у багатьох роботах бачимо зображення уквітчаної, увішаної рушниками могили).

1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію (Болотня знаходиться майже у 30-кілометровій зоні).

За мотивами картин Марії Примаченко біля Південного залізничного вокзалу Києва створено арт майданчик з персонажами з творчості художниці. Там розташовані статуя Сонячного Лева, створену за мотивами картини «Молоде левиня» 1979 року, навпроти нього в арці Кінь з скрипкою. Кінь з жовтою гривою, який грає на скрипці стоячи на двох ногах. Також там є скульптура бика.^[7]

2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.

На честь художниці названо малу планету 14624 Примаченко.

2009 року бульвар Лихачова в Києві був перейменований на бульвар Марії Приймаченко.

2015 року на честь Марії Примаченко перейменували вулицю у Броварах^[8] та Краматорську^[9].

84 курінь УПЮ названо на її честь.

В літературі та кіномистецтві[ред. | ред. код]

• Дитинство Марії описане в книзі оповідань для дітей «Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Примаченко, Славу Стецько»^[10]
• «Літа мої…» (2013) — український анімаційний фільм режисера Володимира Гончарова, за мотивами живопису народної художниці Марії Примаченко.

Плагіат картин Примаченко[ред. | ред. код]

В кінці травня 2013 року у Фінляндії вибухнув мистецький скандал, коли завдяки журналістам авторитетного видання «Helsingin Sanomat», стало відомо, що всесвітньо відома фінська компанія «Марімекко», яка виробляє речі для дому (від текстилю до посуду та одягу) з 2007 року використовує на своїх виробах малюнок, дуже схожий на роботу Марії Примаченко 1961 року «Щур у дорозі»^[11]. На картині української художниці, яка зберігається в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зображено подорожуючу в лісі тварину, яка везе на санях діточок. Малюнок фінської дизайнерки, який має назву «Лісовий народ» відрізняється тільки тим, що на ньому зображені одні дерева без щура.

Компанія «Марімекко» та її дизайнер Крістіна Ізола визнали факт плагіату і вибачилися за цей інцидент:

Я не думала про авторське право або про те, що я привласнила чиюсь творчість. Я відчувала «Лісовий народ» настільки інтимним, що захотіла поділитися цим почуттям до лісу з великою кількістю людей, наскільки це можливо. Розумію, що вчинила неправильно. Мені соромно.

Масштабів скандалу додало ще те, що фінський авіаперевізник «FinnAir», який співпрацює з «Марімекко», наніс цей малюнок на один зі своїх літаків «Аеробус A330», який здійснює рейси до Нью-Йорка та Далекого Сходу. Прес-служба авіакомпанії, за повідомленням «Associated Press», пообіцяла максимально швидко прибрати зображення зі своїх літаків^[12].

• 
• 

  Ювілейна монета

• Скульптура лева (за мотивами творів М Примаченко)

• Скульптура бика (за мотивами творів М Примаченко)

• Кінь зі скрипкою (за мотивами творів М Примаченко)

1. ↑ ^{а б} Лесь Танюк. «Добрі люди і добрі звірі» Сторіччя Марії Примаченко: бестіарій художниці як феномен першомистецтва // «Дзеркало тижня. Україна», 27 березня 2009.
2. ↑ Код наївної Марії. Як Україна цілий рік святкуватиме 100-річчя Марії Примаченко
3. ↑ Указі Президента України «Про відзначення 100-річчя від дня народження Марії Примаченко»
4. ↑ ^{а б} Вищий адміністративний суд України. Постанова
5. ↑ Знаменитой украинской художнице исполнилось бы 100 лет Архівовано 7 березня 2016 у Wayback Machine. // Ирина Десятникова. События и люди, 12-19 января 2009
6. ↑ Запрошуємо на виставку «Дивосвіт Марії Приймаченко» // Алла Гаркуша, «Чернігів стародавній», 2010, Червень 11
7. ↑ Киев, Тут (2018-12-06). Кінь зі скрипкою та Арт майданчик Марії Примаченко. Тут Киев (uk-UA). Процитовано 2019-09-29. 
8. ↑ «Про перейменування вулиць та провулків м. Бровари» [1] Архівовано 2016-01-25 у Wayback Machine., [2]. Рішення Броварської міської ради № 52-04-07 від 25.12.2015. Оприлюднене 28.12.2015
9. ↑ «Городской голова подписал распоряжения о переименовании 73-х улиц (полный список)» [3] Архівовано 21 лютий 2016 у Wayback Machine.
10. ↑ Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Примаченко, Славу Стецько: оповідання для дітей молодшого та середнього шкільного віку^{[недоступне посилання з червень 2019]} / Анна Багряна. — Київ : Грані-Т, 2010. . — 96 сторінок. — Серія: «Життя видатних дітей». — Наклад 2000 штук. Тверда обкладинка. ISBN 978-966-465-266-4.
11. ↑ «Марія Приймаченко та фінські літаки» // Газета «День», 4 червня, 2013
12. ↑ «Принти Марії Приймаченко сплагіатила фінська фірма.» // «Українська правда», 31 травня 2013

Джерела та література[ред. | ред. код]

uk.wikipedia.org

Самобытная украинская художница Мария Примаченко

Необычайно притягателен мир фантастических образов украинской самобытной художницы Марии Приймаченко. Многие искусствоведы признают ее работы явлением мирового масштаба. Имя Марии Аксентьевны Примаченко вписано во «Всемирную энциклопедию наивного искусства» (Белград, 1984). Первое международное признание (золотую медаль) картины Марии Приймаченко получили в 1937-м году на Всемирной выставке в Париже. Ее работы с большим успехом демонстрировались во Франции, Германии, Польше, Чехии, Болгарии, Канаде, России и многих других странах мира. Более 160-ти произведений народной художницы Украины в настоящее время экспонирует Киевский государственный музей народного декоративного искусства.

Украинские танцоры

Детство Марии Приймаченко (родилась в 1908 году в с. Болотня на Киевщине) было омрачено страшной болезнью – полимиелитом. Это во многом повлияло на судьбу художницы. Она росла серьезной и внимательной девочкой, любящей природу и все живое. Рисовать начала рано. Расписывала свою и соседские хаты.

Талант Марии был замечен. В 1936 году народную художницу приглашают в экспериментальные мастерские при Музее украинского искусства в Киеве. Здесь она проходит своеобразную школу народного творчества. Мария Приймаченко много работает: рисует, вышивает, расписывает керамику.

В дальнейшем Мария Аксентиевна почти безвыездно прожила в родном селе. Детская болезнь отразилась на ее здоровье. Мария передвигалась с палкой и на костылях. Исследователи творчества Марии Приймаченко частично этим объясняют феномен художницы – сильная боль с помощью фантазии и воли к жизни трансформировалась в вычурные образы. В настоящее время этот процесс называют арт-терапией. Борьба радости и боли, света и темноты, которая прописана в этническом стиле, присутствует в каждой картине Марии Приймаченко. Много картин художница подписывает собственными стихотворениями. Они часто наивны, но всегда – искренние, философские.

Калиновая роща

Сильная натура и светлая душа Марии Приймаченко привлекали многих талантливых людей. С ней дружили Параджанов, Матвиенко, Гончар. Говорят, что Пикассо восхищался, что живет в одно время с Марией Приймаченко. Она же говорила : «Делаю солнечные цветы потому, что людей люблю. Творю на радость, на счастье людей, чтобы все народы друг друга любили, чтобы жили они, как цветы по всей земле…»

Три деда

Звери в гостях у льва

Угроза войны

Звери судятся

Дикая выдра птичку схватила

Мартышка и очки

Слон

Розовая обезьяна

Медведи на пасеке

Бычок — третьячок

Черный зверь

Наездница

Гороховый зверь

Фантастический зверь

Лесной павлин

Миллиард лет прошло, а таких обезьян не было

Зверь гуляет

Хищница

Сороки — белобоки

Едет осень на коне

Звериный цирк

Памятник М.А.Примаченко в г.Яготин (Украина).

www.livemaster.ru

Что нужно знать о художнице Марии Примаченко | Vogue Ukraine

12 января исполняется 110 лет со дня рождения народной художницы Марии Примаченко. Vogue UA рассказывает, что нужно знать об одной из самых ярких представительниц украинского искусства. 

«Начиналось всё это так, — вспоминала художница. — Как-то около хаты, у речки, на убранном цветами лугу пасла я гусей. На песке рисовала всякие цветы, увиденные мной. А потом заметила синеватую глину. Набрала её в подол и разрисовала нашу хату…». Соседи приходили посмотреть на работу, проделанную юной Примаченко, хвалили, просили украсить и их дома.

Примаченко родилась, выросла и провела всю жизнь в селе Болотня, Киевская область. Она воспитывалась в творческой семье. Ее отец был плотником, бабушка – разрисовывала писанки, мать – мастерски вышивала, чему от нее научилась и Мария Авксеньтьевна. Кроме живописи и вышивания, занималась также керамикой, иллюстрацией.

В детском возрасте Примаченко не могла работать в поле и помогать семье во многих хозяйственных делах из-за недуга. Когда девочке было семь лет Маруся заболела полиомиелитом. В дальнейшем всю жизнь художница будет переживать страшные боли, не одну операцию и практически на всех фото будет с костылями. 

Украинский полесский бычок-третьячок в лесу гуляет и силу собирает, 1983

Время, освобожденное болезнью, Мария использовала для занятия творчеством. Серьезно рисовать Примаченко начала в 17-летнем возрасте. Она нашла синеватую глину, которой разрисовала собственный дом. Работа девушке пришлась всем по душе – вскоре ее ждал первый заказ. За раскраску дома соседей Мария получила награду – поросенка. Впоследствии, именно этот поросенок помог всей ее семье выжить в голодное время.

Пусть эта ядерная война будет проклята!, 1978

Интересно, что в общем, художница была малообразованной: из-за болезни она окончила всего четыре года обучения. В подписях к картинам она практически не ставила знаков препинания и пользовалась народным наречием. Тем не менее, Примаченко одинаково ловко рисовала обеими руками. Некое художественное образование Марии Авксеньтьевне удалось получить благодаря мастерице-ткачихе из Киева – Татьяне Флоре. Она заметила ее талант и в 1930-х годах пригласила Примаченко в экспериментальные мастерские, находившиеся в Киевском музее украинского искусства. Там ее творчество стало более разнообразным — Мария рисовала, вышивала, увлеклась керамикой. В 1936 году мастерскую реформировали в Школу народных мастеров – ее она и закончила. В этот период жизни Мария нарисовала картины «Бычок на прогулке», «Синий лев», «Рябой зверь», «Красные ягодки» и прочие. Ее звери необычные – все выглядят фантастично и сказочно, при этом сохраняют фольклорные мотивы.

Жаворонок, 1976

1936 год стал знаковым в карьере художницы. Тогда прошла Всеукраинская выставка народного искусства, где экспонировали её «Зверей с Болотни». Мария стала известной. Ей присудили диплом I степени. Вскоре её работы появились на Всесоюзной выставке в Москве, а в 1937 году – на Международной выставке в Париже. А потом уже и в Варшаве, Софии, Монреале, Праге. Статьи в периодике, журналах, музеи начали покупать работы художницы. Марк Шагал настолько увлекся ее творчеством, что сам начал рисовать чудных существ, похожих на зверей, изображаемых Марией.

Украинская Свадьба, 1966

К сожалению, творческий подъем закончился с началом войны. Марии пришлось вернуться в родную Болотню. Ее возлюбленный, которого одним из первых забрали на фронт, так и не увидел новорожденного сына. В последнем своём письме он пожелал счастья сыну и сообщил, что идет в пятую атаку. Больше известий от него не было. Гибель любимого стала страшным ударом, отобравшим желание и вдохновение заниматься творчеством. К тому же, Примаченко осталась с маленьким сыном и старыми родителями в полуразрушенном доме. В послевоенные времена художница не вписывалась в рамки признанного творчества, прославляющего социалистическую действительность.

Мария возвращается к любимому делу в конце 1940-х годов, а также вышивает и шьет одежду. Чтобы заработать денег, Примаченко шила оригинальные свадебные платья всей округе, правда интересным методом: фасон и крой она выбирала «на глаз», а ножницами не пользовалась – просто рвала ткань.

Український козел усю моркву пожер, 1991

Работы Марии, очаровывают невероятно доброй фантазией, точным, своеобразным колоритом и таинственным мастерством. Как в заполненном кризисами и войнами ХХ веке художница нашла столько ярких красок? Чувственные и непринужденные, ее картины – это самовыражение подсознательного, обрамленное в детскую форму, которая никогда в ее творчестве не была брошенной. Она вдохновлялась вышивками и окружающей средой, она была крестьянкой, обожавшей Украину и никогда не покидала родной дом. Даже во время аварии на ЧАЭС, когда родное село попадало под 30-километровую зону эвакуации, она осталась с сыном, и нарисовала картину, на которой корова в бахилах ест отравленную радиацией траву.

За годы вдохновенной работы классик современной украинской народной живописи Мария Примаченко создала сотни художественных работ, которые сегодня оцениваются в десятки тысяч долларов. Кроме того, она создала собственное направление, свою школу-студию оригинального декоративного письма, в которую привлекала талантливых детей из родной Болотни. Как писал журналист Юрий Ростов, последние годы своей долгой жизни Мария Авксентьевна провела «в платке, надвинутом на лоб, и зеленой вязаной кофте сидела на разложенном возле печи диване, накрыв больные ноги одеялом, и наблюдала жизнь, происходящую в хате», и, возможно, даже не подозревала, какой огромный вклад она сделала в украинскую культуру. 

vogue.ua

Життя Марії Приймаченко в 10 фактах – Lustrum

Текст: Христина Мельник

Щойно в Мистецькому Арсеналі у Києві закінчилась велика виставка геніальної української художниці-примітивістки Марії Приймаченко. За хештегом #приймаченко в Instagram — сотні селфі на фоні казкових картин художниці. І відкритим для всіх залишається питання: як в наповненому кризами і війнами 20 столітті художниця знайшла стільки яскравих барв?

Ми зібрали для вас кілька фактів про нелегке, проте сповнене великих і маленьких рукотворних див, життя художниці.

Марія Приймаченко народилася за різними даними 31 грудня 1908 або близько 12-13 січня 1909 року у селі Болотня на Київщині. За своє 89-річне життя створила понад 650 робіт. Вважається неперевершеним митцем наївного народного стилю (примітивізму). У своїх роботах зображувала чарівних тварин, квіти та сюжети з селянського побуту. Протягом життя художниці її картини відвідали експозиції Всесвітньої виставки у Парижі, численних республіканських показів мистецтв, а також побували у Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. Сьогодні картини Марії Приймаченко оцінюють в десятки тисяч доларів, проте все життя художниця прожила у скруті.

Марія Оксентіївна і її постать оповиті химерними загадками та таємницями.

Марія Приймаченко Фото: uarp.orgПримаченко чи Приймаченко?

Свої картини художниця завжди підписувала як Примаченко. Однак, вважається, що це зросійщена версія прізвища мисткині. В усіх державних нагородах її називають Приймаченко. Прізвище художниці нібито походить від слова «приймак» — що означає прийнятий син, чоловік. Сама художниця нібито іноді стверджувала, що в їх селі здавна казали не «приймак», а «примак», тому Примаченко – це правильна версія. На цій же позиції стоїть і дослідник Микола Жулинський. Але також є версія, що використовувати «більш російську» версію художниця почала лише у 1937 році, після успіху на кількох великих виставках – повернулася додому і почала підписуватися «по-городському». А Лесь Танюк пригадує свою розмову з художницею:

—          То ви, Маріє Оксентіївно, Приймаченко чи Примаченко?

—          Приймаченко, — без вагань відповіла вона. — Приймаченки ми, з приймаків. Батька мого Оксентія Григоровича дід з бабою у приймаки взяли, всиновили. А записали потім по-руському. Спортили.

www.lustrum.com.ua

Марія Приймаченко: 2015

Марія Приймаченко намалювала зеленого слона у сталінському картузі

   Малюнками Марії Приймаченко японці ілюструють свої букварі. Пікассо нібито казав, що схиляється перед творами геніальної українки. 2009-й ЮНЕСКО оголосив роком Приймаченко — художниці, яка прожила життя в поліському селі Болотня за 80 км від Києва.

   У традиційному селі схильність до мистецтва — скоріше аномалія, а не заслуга. Про малого Тараса Шевченка батько-селянин казав, що з нього виросте «ледащо». Марія Приймаченко могла лишитися безіменною. Та сталося інакше. У середині 1930-х радянська ідеологія оголосила, що при комунізмі всі люди стануть творцями, й професійні митці будуть непотрібні. Цю ідею добре ілюструє кінокомедія «Волга-Волга» — у провінційному містечку звідусіль вискакують музиканти, танцюристи й співаки — артисти без відриву від виробництва.

   Щоб поєднати професійне мистецтво з народним, 1934 року в Києві відкрили Центральні експериментальні майстерні (із 1936-го — Школа народних майстрів, згодом — Художньо-промисловий технікум). Сюди збирали народні таланти, серед них була й Приймаченко. У себе в Болотні вона розписувала хату фантастичними звірами.

   Марія вперше опинилася в Києві. І одразу серед знаменитих художників — у Майстернях викладали Анатоль Петрицький, Василь Кричевський, Василь Касіян. Училися не менш знамениті — Тетяна Пата, Параска Власенко, Макар Муха й десятки інших. Марія не загубилася й не розгубилася між них. Та її й оберігали від сторонніх впливів. Приміром, забороняли бувати в зоопарку, щоб справжні звірі не відбили в неї охоти малювати звірів фантастичних.

    Та на художницю нелегко було вплинути. Вона назавжди зберегла «уміння не вміти», або, як казали в старовину, дар «божественного незнання». Звірі й квіти на її картинах справді далекі від реальності: жаба грає на золотій трубі, одуд — чотирилапий, жирафа — товста, зелений слон ходить у сталінському картузі, мавпа живе з крокодилом, левиця робить фіззарядку, а лев спочиває на ліжку. Літак — із крилами жар-птиці, а в поїзда вагони — з очима. Пояснювала: «В дорозі цікаво, поїзд собі їде й роздивляється».

— Чому на ваших картинах немає людей? — якось у неї поцікавилися.

— Як це нема? Вони і є люди…

— Де ж там люди?

— Люди там завжди є. Це — я…

— Чому ви не малюєте справжніх квітів?

— А нащо? Ви ж і так їх бачите.

— А з натури не пробували?

— Я й малюю з натури, але вони щоразу цвітуть інакше…

   Ще вона казала: «У мене все не так, але воно живе».

   1936 року на І Республіканській виставці народної творчості картинам Приймаченко надали цілий зал. Цю виставку бачили Москва, Ленінград, Варшава. 1937-го твори художниці виставлялися в Парижі. Вона стала знаменитою. І саме після того успіху захотіла додому, в Болотню, до землі, до батька й матері. Від Києва зостався лиш один слід: вона почала підписувати картини «по-городському» — не Приймаченко, а Примаченко.

   Всесоюзна преса називала її «Маруся Приймаченко, молода колгоспна художниця з сонячно-радісної України». Не помітили (або намагалися не помічати), що в її картинах усе набагато складніше. Там зло й добро, потворне й прекрасне — невіддільні одне від одного. А епоха впізнається іноді аж надто. Як-от на картині 1936 року «Звіриний суд»: чорна мавпа за столом пише протокол, а двоє вовків стоять перед нею навшпиньки. А одна картина 1930-х — на ній чудовисько, схоже на слона — підписана так: «Та звірина йде й дрімає собі, їсти шукає, то й наряди не на умі, коли їсти хочеться, то нічого не хочеться».

   Приймаченко все робила правою рукою, а малювала — лівою. Можливо, підсвідомо відділяла таким чином душевну роботу від буденної.

   Марія повернулася в Болотню — бо там поряд жив Василь Маринчук. Познайомилися вони в Києві. Він, лейтенант Червоної армії, прийшов на екскурсію до Лаври, де містилися Майстерні. З’ясувалося, він з Іванкова, а його мати живе в Болотні. У березні 1941-го в них народився син Федір. Одружитися вони не встигли — почалася війна. Василь не повернувся: піхотні лейтенанти на війні довго не живуть.

   Перед війною їй снилося, що весняний сад перевернувся: цвіт на землі, а коріння в небі. Після цього сну Марія не малювала майже десять років. Жила з дитиною та старими батьками бідно, іноді продавала довоєнні роботи — за десятку на старі гроші. До малювання повернулася на початку 1950-х. А в 1960-х народне мистецтво знову стає модним, народними мотивами оформляють ресторани, готелі. Тоді ж знову заговорили про Приймаченко. З нею приятелював режисер Сергій Параджанов. Якось повіз її до Києва в цирк — уперше в її житті. А коли вона захворіла — передав їй ящик апельсинів, рідкісних тоді. У ті роки став відомим художником-наївістом її син Федір.

   Якщо раніше вона писала по 10–15 робіт, то 1970 року — до сторіччя Леніна — 100, а до свого 75-річчя — 75 картин. У Музеї народного декоративного мистецтва в Києві є понад 500 її полотен, ще понад 200 — у музеях України та СНД, і не менше 200 — у приватних колекціях.

     Марія Приймаченко померла в ніч на 18 серпня 1997 року.

— Я там опинюся, де живуть мої звірі й цвітуть мої квіти, — казала.

   А 22 червня 2006-го, о четвертій ранку, невідомі викрали 77 картин з її хати в Болотні — через 55 років після початку війни. Такий збіг міг лише приснитися в її снах. Утім, це не містика: злодії обрали час, коли Федора не було вдома, лежав у лікарні. Невдовзі картини й зловмисників, що працювали на замовлення приватного колекціонера, знайшли. Страхова вартість кожної з картин — до $10 тис.

   Художниця передчувала Чорнобиль

  Художниця-наївістка Марія Приймаченко не була наївною, коли йшлося про трагізм світу. Вона не знала, де могила її чоловіка, і цей мотив частий у її роботах. 1971-го написала картину «Солдатські могили». Її можна трактувати і як передчуття Чорнобиля — саме того року почали будувати ЧАЕС з її чотирма реакторами. От і на тій картині — ліс, а в ньому світяться чотири могили, схожі на чотири сонця або чотири величезні яйця в розрізі — вогнистий жовток, а в ньому солдатська каска.

   Картини Приймаченко нібито «традиційно-українські», але це — країна мрій, а не реальності. Художницю порівнюють із Босхом і Хічкоком — митцями апокаліптичних видінь. Режисер Сергій Проскурня згадує: якось приїхали до неї з Києва вертепники, співали про «нашу славну Україну», й Марія Оксентіївна раптом сумно сказала:

— Де ви ту Україну бачили?

mariyaprymachenko.blogspot.com

«Удивительный мир Марии Примаченко» представляют на выставке в Киеве: vakin — LiveJournal

Глядя на работы Марии Примаченко, вспоминаются слова из песни, которую исполняет Борис Гребенщиков: «а в городе том сад, — всё травы, да цветы, гуляют там животные невиданной красы». Дивных, сказочно-прекрасных героев этой художницы безошибочно узнает каждый, кто хоть однажды видел ее работы. На выставке в киевском Центре современного искусства «М 17» представлены 39 картин из частных собраний — «Удивительный мир Марии Примаченко». Фантастическую экспозицию дополняют работы сына и внуков Марии Примаченко, а также скульптуры Олега Пинчука.

Мария Примаченко «Дикая овечка», 1989 год. Бумага, гуашь. Частное собрание

«Рисую солнечные цветы потому, что людей люблю, творю на радость, на счастье людям, чтобы все народы друг друга любили, чтобы жили они, как цветы по всей земле…»
Мария Примаченко

Мария Авксентьевна Примаченко. Кочубарки посадили маки
1983

Мария Примаченко (1908−1997) — представительница наивного искусства, народная художница Украины. Родилась в селе Болотня под Киевом, где провела всю свою жизнь, почти не выезжая. Из-за перенесенного в детстве полиомиелита, Мария осталась на всю жизнь хромой. Девочка рисовала с восьми лет, вышивала (как ее мама, известная на всю округу мастерица вышивки), занималась шитьем и расписывала хаты. Вначале разрисовала стены отцовского дома, а когда соседи увидели нарядную хатынку, украшенную яркими цветами, то стали приглашать к себе сделать «такую красоту».

Фото: Мария Примаченко

Мария Авксентьевна Примаченко. Бычок
1986

Мифо-поэтическое восприятие мира лежит в основе народного искусства и творчества Марии Примаченко. О лирической природе и истоках ее вдохновения говорят слова самой художницы: «Болотня входила в меня аистом на крыше, вышивкой матери, печальной девичьей песней, утренним туманом… Но нет ей конца, моей Болотне, и мне кажется, что в каждом дереве, в каждой капле дождя не только Болотня, но и вся моя родина, голоса далеких людей, песни, которых я не знаю…».

Мария Авксентьевна Примаченко. Танцовщица (Танцюристка)
1980

Как художницу Марию Примаченко «открыли» в 1936 году во время поисков народных талантов и пригласили в киевские мастерские при Музее украинского искусства. Эти занятия были единственным профессиональным образованием в жизни художницы. Однако это не помешало ей прославиться во всем мире.

В 1937 году на Всемирной выставке в Париже художница была награждена золотой медалью. Ее работы экспонировались в Варшаве, Софии, Монреале, Праге, на республиканских выставках в Советском Союзе.

Мария Авксентьевна Примаченко. Зверь
1992

Мария Авксентьевна Примаченко. Крадун
1940

Мария Авксентьевна Примаченко. Гороховое чучело на восьми ногах
1990

В своих работах Примаченко изображала волшебных зверей, птиц, цветы и сюжеты из сельского быта. Многих животных художница никогда не видела и рисовала, пользуясь своим воображением и безграничной фантазией. Когда у нее спрашивали, что это за чудо-юдо, указывая на какого-то мифического зверя, то слышали в ответ: «Так выглядели звери до нашей эры».

Марии даже советовали никогда не ходить в зоопарк, чтобы сохранить сказочность в своих работах. Впервые Примаченко узнала, как в действительности выглядят ее любимые герои, только в 1970-е годы, когда Сергей Параджанов пригласил художницу в цирк и повез на представление в Киев.

Мария Авксентьевна Примаченко. Дикая медведица
1989

Мария Авксентьевна Примаченко. Обезьянка
1991

В рисунках Примаченко с удивительной художественной силой сочетаются звучный чистый цвет, внутренняя динамика, народные декоративные мотивы наряду с необыкновенной экспрессией и неимоверной эмоциональной силой образов. Птицы с крыльями-вышиванками и экзотические звери в цветочных орнаментах. Чем не идиллия Эдемского сада?

Мария Авксентьевна Примаченко. Зверь с длинной шеей
1970

Мария Авксентьевна Примаченко. Зверь
1983

Оригинальны у Примаченко и названия картин — сочиненные художницей задорные рифмованные поговорки раскрывают характер персонажа или описывают мифический сюжет.

Мария Авксентьевна Примаченко. Народився Олоян у горосі, нема ніде і досі
1978

Мария Авксентьевна Примаченко. Этот зверь разинул пасть и хочет цветочком полакомиться, да язык тонкий
1985

Мария Авксентьевна Примаченко. Леваха по полю ходить, діла не робить. Дивиться, щоб де поживитися
1989

Мария Примаченко стала основательницей династии художников. Она научила рисовать своего единственного сына — Федора (1941−2008) и внуков — Ивана и Петра. На выставке представлены их работы.

Работа Ивана Примаченко. Без названия

Федор Примаченко «Песня весны», 1997 год

На выставке представлены работы Марии Примаченко из частного собрания украинского скульптора Олега Пинчука — директора центра «М 17».

Киевский скульптор Олег Пинчук коллекционирует работы Марии Примаченко и называет ее своей любимой художницей. Его собрание насчитывает несколько десятков работ мастера, некоторые представлены на нынешней выставке. Среди них — работа «Украинский подсолнух», изображенная на юбилейной монете из серии «Выдающиеся деятели Украины», которая была выпущена в 2008 году в честь 100-летия со дня рождения Марии Примаченко.

Мария Примаченко. «Украинский подсолнух. Пусть людям радость принесет и счастье в каждый дом, чтобы был Мир по всей земле»

Олег Пинчук был инициатором нескольких выставок Марии Примаченко и неоднократно заявлял, что намерен «заставить мир признать нашего гения. Я хочу, чтобы в глазах общества вклад в искусство Марии Примаченко был сравним с вкладом Нико Пиросмани и достойно оценен».

Олег Пинчук — известный украинский скульптор. Учился в Национальной академии искусства в Киеве и Высшей школе визуального искусства в Женеве. Его работы хранятся во многих музейных собраниях: в коллекциях Венского музея истории искусств, ювелирной фирме Cartier в Женеве, Espace Pierre Cardin в Париже, Рижском музее зарубежных коллекций, Московском музее современного искусства, Национальном музее истории Украины и других музеях и частных собраний.

Олег Пинчук. Птица счастья II. 2013 год. Фото: сайт «М 17»

Творчество Примаченко близко художественным фантазиям самого скульптора — его мифические работы также родом из мира фантастики и сюрреализма.

Работы Олега Пинчука на выставке «Удивительный мир Марии Примаченко»

С именем Марии Примаченко связан масштабный арт-проект. В честь 100-летия со дня рождения художницы ее именем назвали бульвар в Киеве, а в 2017 году был утвержден проект Prima Maria Art Boulevard по созданию своеобразного музея под открытым небом. В рамках проекта на бульваре Марии Примаченко будут созданы 16 тематических парковых скульптур по мотивам ее работ, три стилизованные арки, панно из мозаики, арт-скамейки, две скульптурные композиции при входе, и муралы на домах и офисных учреждениях, расположенных на бульваре. Над художественным оформлением работают скульпторы Константин Скритуцкий и Федор Баландин — создатели киевской Пейзажной аллеи. Проект планируется реализовать за три года.

Фото: Prima Maria Art Boulevard

Первый шаг уже сделан. В октябре 2017 года на бульваре Марии Примаченко появилась первая арт-инсталляция в рамках этого проекта. Теперь сфотографироваться со львом поутру считается хорошей приметой, еще и хорошее настроение на весь день гарантировано.

Анастасия Примаченко — правнучка художницы у инcталляции. Фото: страница проекта Prima Maria Art Boulevard в фейсбуке

Выставка «Удивительный мир Марии Примаченко» в центре «М 17» продлится до 3 декабря 2017 года.

Автор Ирина Олих
Источник — Артхив

Кроме того, мои пост о уникальной художнице Марии Примаченко

vakin.livejournal.com

Марія Приймаченко — Великі Українці — LiveJournal

«Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі…» – так говорила про себе самобутня художниця Марія Приймаченко. Вона через усе життя пронесла жагу творити, неминучу потребу ділитися своїми відкриттями з людьми.

Народилася Марія Овксентіївна 1908 року в селі Болотня на Київщині в родині творчо обдарованих людей. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Батько бондарював, займався теслярством і різьбленням по дереву. Мати була визнаною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент.

У дитинстві Марія перехворіла страшною недугою – поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Через хворобу не мала можливості працювати в полі, проте вона весь час прагнула бути в оточенні людей, приносити їм радість. Свою енергію і працелюбність вкладала в малювання.

«Починалося все це так, – згадувала художниця. – Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала різні квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…». Всі сусіди, які проходили повз, милувалися красою, зробленою руками дівчинки. Хвалили, просили прикрасити і їхні хати. Так розпочався її творчий шлях.

У 1936 році Марію запросили до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою – вона не тільки малює, але й вишиває, захоплюється керамікою. В цей час вона почала виставлятися. Її виставки з великим успіхом проходили у багатьох країнах світу. У 1937 році на всесвітній виставці в Парижі Марія Приймаченко отримала золоту медаль, здивувавши своїми картинами мистецький світ… Але на деякий час їй довелося забути про творчість.

Розпочалася війна і Марії Приймаченко повернулася до рідного села. Тут вона пережила найстрашніші роки свого життя. Війна забрала в неї чоловіка, який так і не встиг побачити сина Федора. Однак важкі умови життя і злидні не зломили її творчий дух.

У 1960 році художниця починає працювати над новим циклом – «Людям на радість», до якого увійшли роботи «Сонях», «Синій вазон з квітами», «Голуб на калині», «Пава у квітах», «Лев». За цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка.

Як зізнавалася Марія Приймаченко, у неї не було «професійних хитрощів». Вона малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовувала гуаш та акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме ця фарба дає соковитий, декоративно виразний образ з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслювала контури зображення, а вже потім упевнено, вправно клала колір.

Вона була не тільки прекрасною художницею, але й талановитою поетесою. Її вдалі підписи до картин у вигляді коротеньких примовок дуже легко запам’ятовуються: «Веснянки-роговички – веселії птички», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Собачка Ада не боїться гада», «Ворон дві баби мав – обох обнімав» тощо.

Фантастичні звірі – це витвір геніальної уяви художниці. Таких звірів не існує у природі. «Дикий чаплун» – від слова «чапати» – таку назву Приймаченко придумала одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь вільхові зарості. Взагалі її «звірина серія» – явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві.

А незадовго до смерті вона створила вражаючу чорнобильську серію. Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні від Чорнобиля. Тому проблеми і біди багатьох чорнобильців вона знала дуже добре. Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.

В останні роки життя стара недуга прикувала Марію до ліжка. Але спілкування зі світом продовжувалося – вона малювала…

На 89 році життя видатна художниця померла. Та, на щастя, рід Приймаченків-митців продовжився. Її найкращим учнем був син – Федір, нині заслужений художник України. Пішли її шляхом і онуки – Петро та Іван. Сьогодні вони – молоді, талановиті художники, кожен – яскрава індивідуальність. Зростаючи поряд із такими майстрами, як їх бабуся та батько, вони перейняли все найкраще.

velykiukrainci.livejournal.com