Марія Примаченко. Народна художниця, яка вразила Пікассо
Марія Оксентіївна Примаченко (Приймаченко) народилася 12 січня 1909 р. у селі Болотня на Київщині. Там же і померла 18 серпня 1997 року. Визначна українська народна художниця, представниця «наївного мистецтва». Батько, Авксентій Григорович, був теслею. Мати, Параска Василівна – визнана майстриня вишивання.
«Починалося все це так,— згадувала художниця.— Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всілякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Талант Примаченко у 30-х роках ХХ ст. відкрила київський мистецтвознавець Тетяна Флору. 1936 рік – початок її світового визнання: роботи виставляються в Києві, Москві та Ленінграді, наступного року — в Парижі. 1957–1959 рр. — закордонні виставки за участю Марії Примаченко у Парижі, Софії та Відні. 1966 р. — отримала Державну премію ім. Тараса Шевченка, згодом — звання заслуженого діяча мистецтв та народного художника. Її картинами захоплювався Пабло Пікассо, а в багатьох роботах ще одного поціновувача творчості Примаченко — Марка Шагала — відзначають впливи української майстрині. 2009-й рік — за рішенням ЮНЕСКО — було визнано роком Марії Приймаченко.
Клопіт із прізвищем
До сьогоднішнього дня достеменно невідомо, який варіант прізвища художниці є правдивим. Зрештою, сум’яття у це питання вносила й вона сама, очевидно, не особливо тим переймаючись. Режисер Лесь Танюк згадує, що колись таки запитав у майстрині, який же варіант прізвища правильний.
„ Приймаченко, — без вагань відповіла вона. — Приймаченки, ми з приймаків. Батька мого Оксентія Григоровича дід із бабою у приймаки взяли, всиновили. А записали потім по-руському. Зіпсували”. Щоправда в деяких інших розмовах Марія Оксентіївна відповідала, що вона — Примаченко, бо «так у них в селі говорили — примак, а не приймак, ну то хай буде так». При цьому розповідала історію, що її батька було усиновлено і записано власне Примаченком.
В указі Президента України Віктора Ющенка «Про відзначення 100-річчя від дня народження Марії Приймаченко» вжито саме варіант Приймаченко.
Хвороба
Дитинство Марії Оксентіївни було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір.
Невістка Катерина згадувала: «До 75-и років Марія Оксентіївна малювала без окулярів. До самого останнього дня мала прекрасну пам’ять, була дуже розумною жінкою. Ніякого склерозу. Вона так казала: треба їсти часник, аби був ясний розум. Слух мала такий, що коли лікарі тихенько між собою радилися в іншій кімнаті, вона все чула».
Її навіть прозвали тоді Мар’я Крива. Собою вона була надзвичайно гарна, але пересувалася з милицями. Коли виставки почалися в Москві і в Парижі, їй запропонували лягти у лікарню. Три рази робили операцію – кістку ламали, а потім взуття спеціальне давали. І згодом зробили їй протез, що ногу вирівнював і допомагав ходити. Вона тоді казала, що от, мовляв, всю молодість – на милицях, а під старість – красуня з рівною ходою. Вона довгими спідницями апарат закривала і зовсім нічого помітно не було.
Попри все, художниця ніколи особливо не переймалася своїм здоров’ям. Навіть після Чорнобильської катастрофи. Її вона пережила у власному домі, розташованому недалеко від атомної станції, і відмовилася виїхати з 30-кілометрової зони, хоча їй і підшукали добру хату на Полтавщині. Примайченко запевняла всіх, що «Бог дасть Батьківщині щастя одужання землі, вод і небес».
Афористка
Шанувальники Марії Примаченко захоплюються не лише її художніми роботами. Не менш цікавими є підписи до її картин, котрі часто виглядають як цілком самодостатні приказки чи народні афоризми. І звучання їх на порядок вище, ніж підписи до давніх лубочних картин. Ну, наприклад: «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб». Або низка інших:
„Хитра лисиця ведмедику каже: «Їж кукурудзу — поправишся», — а собі курочку несе та медок п’є; в ній сила є”.
„Сорока каже: «Чі-чі-чі! Ой де ж нам спати?»
На печі.
Що ж нам пити?
— Горілочку, бо приїхали по дівочку”.
«Куріпочки пляшуть і хліб пашуть».
«Собачка Ада не боїться гада».
«Ворон дві баби мав — обох обнімав»,
«Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було»
Деякі підписи до метафізичних зображень художниці звучать зовсім магічно чи навіть апокаліптично, присмачені якимось шифрами пророцтв і „хлопської філософії”:
«Спочатку були птахи на небі і квіти на землі. Потім прийшли звірі і всіх поїли. І нас з’їдять».
«Спочатку всі літали, навіть дерева і квіти. А потім стали звірі. Птахи й квіти як вишиванки, для радості. А звірі — щоб їх боялися. Як ніхто нікого не боятиметься, земля скінчиться”.
Продюсер
Звичайно, у 60-70-х роках минулого століття такої професії в СРСР не існувало. Однак… Більшість тих, хто зіштовхувався з біографією художниці, визнають роль, яку в популяризації її творчості відіграв журналіст і кінодраматург Григорій Абрамович Мєстєчкін. Лесь Танюк якось назвав його „той перший, який експортував шістдесятників на цю планету”. Григорій Мєстєчкін присвятив Марії Примаченко значну частину свого життя.
Усвідомлюючи кон’юнктуру часу він часом підштовхував художницю до актуальної тематики, а інколи навіть сам стилізовано підписував її твори. ”Український мільярд — пудів хлібозаготовок”, ”Мої квіти київському ”Динамо” (після виграшу Суперкубка УЕФА). Або ще одна весела назва картини: «Галя свиней у колгоспі годувала. Виростила поросят тисячу і сімдесят».
Коли Марія Примаченко потрапляла в коло великої кількості людей, котрі приходили на її вернісажі, вона, сільська жінка, губилася і ставала неговіркою. Виступала короткими завченими фразами, які, як вважали, готував для неї Мєстєчкін. Зрештою, саме він пробивав художниці звання, премії, організовував виставки, написав сценарій до фільму про художницю „Сотвори своє сонце”, який вийшов 1968 року. Він же автор сценарію добротного документального фільму про художницю ”Сотвори своє сонце”, який вийшов 1968 року.
Гостинність
30 років поряд із Марією Примаченко була Людмила Лисенко, мистецтвознавець, тележурналіст, ведуча популярних телепередач на УТ-1, автор декількох фільмів, повісті та дисертації про Марію Оксентіївну. Людмила Лисенко згадує: «Найактуальнішою проблемою, яку мені довелося вирішувати, допомагаючи Марії Оксентіївні, були ліки, лікарі, обстеження, протезування хворої ноги. На моє прохання до Болотні неодноразово приїжджали кращі фахівці з казенного ортопедичного заводу в Києві, оформляли замовлення, проводили примірки протеза, міняли його, потім робили нові — з більш легких матеріалів і модифікованої форми. Як от раз, ще за радянських часів, приїхали до Примаченко на «Волзі» начальники зі Спілки художників України — у капронових тенісках, пластмасових капелюхах у сіточку, в шкіряних босоніжках і з портфелями у руках — Почесну грамоту за виставку привезли і три гвоздички. Заходять, стукають, а Марія в цей час стоїть на столі, підібравши спідницю, і спираючись однією рукою на милиці, а другою білить підсиненою вапном стелю хати … «Ану назад!», — довелося неласкаво попросити гостей терміново забратися. «Соромно ж, Господи, незручно, який вид застали, я зараз, миттю …» І таки вийшла моментально: не побоялася — зістрибнула на підлогу з милицею та з мокрою щіткою — так незручно стало за свій неохайний вигляд і особливо за покалічену ногу, що виглядала з-під квітчастої спідниці. Ще не переодягнулася та не привела себе до порядку, гостей тримала на веранді, в кімнату не пустила. Потім стіл накрила, пригостила киян вишневою наливкою, прихованою на такий випадок консервою «Бички в томаті» і яєчнею від болотнянської «кочубаркі» (так художниця називала курей). Отримала цю саму грамоту, але коли взяла три червоних гвоздички в руки, то й не знала, що сказати від незручності.
Вірність
Марія Примаченко з сином і внукомНа обійсті художниці росла яблуня, яку посадив закоханий у Марію Примаченко митець з Києва. Часто він приїжджав до неї, приїжджав довго, просив руки, але вона не могла зважитися на нове життя. Питав: «Ви все Василя чекаєте? Так уже похоронці двадцять років». А вона: «Може бути все, може, помилка яка сталася, так буває в житті. Я все чекаю-чекаю-чекаю-чекаю, а там подивимося, не ображайтеся на мене, будь ласка, добра людино, йдіть з Богом».
„За мною не плачте”
Незадовго до смерті Марія Авксентіївна говорила, прощаючись: «За мною не плачте, я не пропаду на тому світі… У мене там теж буде робота, тільки треба взяти з собою гарні фарби та папір — я все пам’ятаю. Я вас ніколи не забуду і всім людям навіки заповідаю любов. Мені бачилося: любов, ще така любов буде на землі! — лад буде. Живіть зі світом «…
На сільському кладовищі, розпростертому край поля, в останню секунду, перед останнім прощанням син Федір поклав мамі біля лівої руки, якою вона малювала, олівець і шкільний зошит.
загрузка…
Марія Приймаченко та «наївне мистецтво»: lluvia_ol — LiveJournal
«Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям,щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі…»
(с) Марія Приймаченко
«Наївне мистецтво» Марії Приймаченко вражає багатством і влучністю сюжету. Казка, дійсніть, фантазія – все це гармонічно поєднується в її творчості. Свій стиль, своє бачення. В такі складні роки з історії України ця жінка мала сили працювати і творити. Шукала і знаходила сили і натхнення. Мене завжди вражали люди з талановитими руками. Їх творчість.
Кажуть, художники завжди молоді. От і вона зберегла на всі відпущені Богом 89 років яскраве, як у дітей, сприйняття довколишнього світу. Бачила не раз його чорні або рожеві окуляри – крізь кольорові. Її дивосвіт був чарівним і неповторним, унікальним і сонцесяйним, щирим і добрим, як вона сама. Людям у цьому світі велося гармонійно і вочевидь щасливо, а поміж великими, як у раю, диво-квітами з незліченною кількістю вишуканих пелюсток блукали в своїх казкових житейських справах розписні диво-звірі, і співали над ними витончені птахи з жіночими очима. Може, тому й лишається її світ поза часом і простором, бо всім нам хочеться жити яскраво і з надією на краще, а від споглядання її робіт у потаємних закутках душі накопичується оптимізм, піднімається настрій і впевненість, віра у краще майбутнє.
«Я з тобою, Іванко, не нажилася…»(1966), Марія Приймаченко:
Казкова птиця — павич (1936),
Калиновий берег (1966)
Домашні маки (1965)
Діалог. Світ і Марія Приймаченко.
Малювала Марія Приймаченко обома руками – як правою, так і лівою, але ніякої відмінності, якою рукою була намальовано картину, не помітно.
Фантастичний звір (1936)
Ті роки були плідними й щасливими. Її творчість надалі поступово стає різноманітнішою — Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. Але далеко не завжди експерименти з керамічними виробами були вдалими: деякі не витримували термообробки. Марії ж хотілося зберегти свої химерні візерунки – й вона стала переносити їх на папір.
Її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду, розписані рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і зеленими крокодилами, вкритими квіточками, зберігаються у Київському державному музеї народного декоративного мистецтва.
Тоді ж і прийшов перший успіх. Роботи Марії Приймаченко відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві. Наївні, яскраві, зворушливі роботи привернули увагу журі і були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це була перша перемога!
Сама переможниця у цей час лежала в лікарні після чергової складної операції на нозі. Плакала від болю і щастя. Одразу після цього її малюнки були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. А вже у 1937 році птахи і звірі Примаченко вражали навіть відвідувачів Першої міжнародної виставки у Парижі. На ній Приймаченко отримала золоту медаль. Захоплюються її творамит відомі світові митці. Пабло Пікассо називав її твори «Прекрасними роботами геніальної жінки». Марк Шагал так захопився творчістю Марії Приймаченко, що аж сам почав малювати дивних істот, що дуже схожі на звірів нашої геніальної художниці.
Таким чином її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі… Талант художниці визнаний у світі…
Зелений слон (1936)
Чорна мавпа (1936)
Художниця у цей час (1960- 1965 роки) натхненно працює над новим циклом — «Людям на радість», до якого увійшли роботи «Сонях», «Синій вазон з квітами», «Голуб на калині», «Пава у квітах», «Лев». Саме за цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка у 1966 році. А у 1970 р. одержала звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Була також нагороджена орденом «Знак пошани». У 1998 Марії Приймаченко було присвоєно титул народної художниці.
Марія Приймаченко ілюструвала дитячі книжки: «Ой коники-сиваші» (1968), «Товче баба мак», «Журавель» (обидві 1970), «Чорногуз приймає душ» (1971).
У творчість Приймаченко останніх років входять роздуми «про час і про себе», роздуми про людську долю. У 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію . Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні Чорнобиля, і серце художниці тисячами струн з’єдналося з долями близьких і рідних їй людей, що так чи інакше потерпіли від атомного лиха… Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.
Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентівну, вона не підводилася з ліжка. Але продовжувала спілкуватися зі світом, не зупинялася, малювала і далі…
Ім’я великого митця золотими літерами було внесено до Всесвітньої енциклопедії мистецтва як одної із зірок першої величини, нагороджено найвищою відзнакою незалежної України – відзнакою Президента України.
Маррія Приймаченко намалювала понад 800 картин, 650 з них зберігається в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва.
Синій бик (1947)
Малюючи тварин, Марія Приймаченко наче тим писала давні міфи, казки, легенди. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений на картині художниці у вигляді засіяної зорями істоти з короною і пишною бородою («Синій бик»). Часто у її творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян.
Галя і козак (1947)
Жоржини у синій вазі (1965)
Два орли-соколи на могилі (1965)
Квіти за мир (1965)
Морська чайка у своєму гнізді (1965)
Собака-красуня (1964)
Морські артисти (1961)
Сороки-Білобокі (1967)
Звірі в гостях у лева (1963)
Котячий цар (1976)
Дикий чаклун (1977)
Під тим дубом криниця стояла (1968)
Маруся кужіль пряла (1968)
Українські танцюристи (1963)
Лежебока ліг під яблунею… (1968)
Павичі в кольорах (1971)
Весілля (1971)
Сватає Іван Галю (1972)
Моя мила бригадира полюбила (1972)
Загроза війни (1986)
Мільярд років пройшло, а таких мавп не було (1986)
Їде осінь на коні (1984)
Біографія та більше картин.
Світ Марії Приймаченко
Назва проекту: «Казковий, фантастичний і чарівний світ Марії Приймаченко»Мета проекту: виховання патріотичних почуттів через ознайомлення дітей з творчістю Марії Приймаченко.
Об’єкт: малюнки, віршики та примовки Марії Приймаченко.
Завдання:
— розвивати вміння незвичайного бачення світу у своїй манері малювання
— виховувати бажання у дітей, педагогів, батьків втілювати в свої малюнки казкові мотиви Марії Приймаченко
— формувати у дітей жагу творити, створювати неповторний світ власних образів
Гіпотеза: використання творчості Марії Приймаченко, спільна діяльність з педагогами та батьками допоможе формуванню у дітей здібностей та бажання до зображуваної діяльності.
Очікуваний результат: бажання дітей, дорослих та батьків займатися творчістю.
Подаруйте дітям казку,
Подаруйте дітям казку,
Подаруйте!
Чарівного диво-птаха
Намалюйте,
Намалюйте буйногривого коня,
Має крила він, під хмарами літа.
Поведіть діток у пишний сад:
Бджілки там гудуть,
Нектар збирають.
В гору все горох спішить – плететься,
Квіти – оченята розцвітають.
Намалюйте дітям – казку!
Пісню намалюйте,
Диво–світ Марії Приймаченко
Подаруйте!
В.Суботіна
Виховати творчу людину без краси неможливо. Прекрасне – вічне джерело духовності, натхнення, творчості. Воно існує поряд із людиною, бо краса, яка не сприймається, — мертва. Природа щедро піклується про людину. Вона не тільки оточує її прекрасним світом, різнобічними таємницями буття. Вона сповна нагородила саму людину, даючи їй можливість бачити чудові барви цього світу, чути розмаїття голосів, вдихати його пахощі, торкатися його.
Враховуючи, що зображувальна діяльність естетично і творчо розвиває дитину, то заняття з малювання можуть і мають стати зустріччю з прекрасним: природою, людиною, світом мистецтва. Проаналізувавши календарні плани вихователів щодо використання в навчально-виховному процесі творчості Марії Приймаченко, ми дійшли висновку, що творчість художниці використовується дуже мало.
Співбесіди з батьками показують, що переважна кількість батьків дуже мало обізнана з творчістю українських та місцевих художників, недостатньо відвідують з дітьми музеї, мистецькі виставки. Батьки в основному обмежуються купівлею для дітей книжок-розмальовок, а не створенням умов для малювання за уявою.
Таким чином визначили наступні проблеми:
— недостатнє використання творчості Марії Приймаченко в навчально-виховному процесі дошкільного закладу
— пасивність та енертність більшості батьків у вихованні естетичного смаку у власних дітей
Казочки до дитячих малюнків за мотивами Марії Приймаченко, складених вихованцями старшої групи разом з вихователем Савіновою Наталією Володимирівною
ДубочокРіс маленький Дубочок на Галявині серед квітів. Дуже подобалися йому різнокольорові духм’яні квіти. Дубочок любив спостерігати, як від квіточки до квіточки весело перелітають яскраві метелики, турботливі бджілки та джмелики.
Сумно оглядав дубочок свої зелені гілочки і жалібно зітхав.
— Ой, який гарненький Дубочок! – раптом почув він. – Гарна домівка буде у моїх діточок!
— Ти хто? – здивовано запитав Дубочок у дивної тваринки з гарненькими очками-горошинками.
— Я – Білка. Живу тут недалечко, на тому старому дубі. Ти якийсь сумний.
Розповів Дубочок Білочці про своє горе.
— А ти зачекай трішечки, закінчиться літо, настане осінь, і твоє листячко заграє різними барвами. Повір мені, я не один рік на світі живу.
Здивувався Дубочок, але повеселішав. А через деякий час побачив, що його листячко почало змінюватися. І Дубочок з радістю розпізнав на своїх гілочках барви квіточок, якими так милувався влітку.
— Ну ось, тепер ти схожий на велику пухнасту квітку. Найкращу на цій галявині, — почув Дубочок захоплений голос Білочки.
Яковенко Женя
Зоряні квіти
В одному гарному містечку текла річечка. Поряд з нею жили два береги, які дуже пишалися, що вони як брати-близнюк, схожі один на одного. Річечка була самотньою і хотіла піти пошукати собі подружку. Але береги були дуже крутими і міцно стискали її з обох боків, слідкуючи, щоб вони нікуди не втекла. Бо ж вони потихеньку висмоктували з неї воду. Заплакала річечка, але сліз її ніхто не побачив. Хотіла закричати, але тут піднявся сильний вітер, підхопив хвильку і підніс її угору. І тут річечка побачила зоряне небо. «Не бійся, — промовило небо, — я тобі допоможу!» І оросило річечку рясним дощем. Засміялась річечка. повернулась до берегів і запросила: «Пийте на здоров’я!» Потім, з вдячністю, підвела очі до неба і тут, розуміючи, що закохалася в нього, промовила: «Яке ж ти гарне! Як би я хотіла прикрасити себе зірочками!» Посміхнулося зоряне небо і відповіло: «Я залюбки подарую тобі декілька! Тримай!»
І почався справжній зорепад. Береги з заздрістю і захопленням дивилися на це дійство. А в тому місці, куди потрапляла зірочка, розцвіла чарівна квітка латаття. «Ці квіти завжди будуть нагадувати тобі про мою любов до тебе», — сказало зоряне небо. З тих пір цвітуть на річках красиві зоряні квіти.
Сонячні зайчики
Тікав Зайчик лісом від Лисички, вибіг на галявину, заховався під кущиком, вушка піджав, тремтить бідненький. Кущик питає його:
— Чого ти злякався, Зайчику?
— Мене Лисичка хоче з’їсти.
— Не бійся, я тебе сховаю.
Вибігає на галявину Лисичка та й питає у Кущика:
— Кущику, Кущику, ти не бачив тут Зайчика?
— Так їх тут дуже багато, — відповідає Кущик. – Он, дивись, побіг один.
Лисичка глянула на галявинку, а там під кожною травинкою, під кожною квіточкою ховався зайчик. Зраділа лисичка, стриб за одним, стриб за другим – упіймати не може. Так стрибала вона цілий день, аж до вечора. Втомилась та й пішла додому ні з чим.
— Ну, вуханчику, кажи «дякую» Сонечку. Ох і погралося воно з Лисичкою, — усміхнувся Кущик.
— А до чого тут Сонечко? – запитав Зайчик.
— То ж були Сонячні зайчики!
Так сонечко врятувало Зайчика від лисички.
Мухоморчик
В полі серед гороху виріс Мухоморчик.
— Ой, — сказала одна рослинка, — у нас виріс грибочок з горошинками.
— Це не горошинки, а цяточки, які попереджають людей, що мене їсти не можна. Тому люди завжди топчуть нас ногами.
— Хм, таку красу… і ногами… Ти дуже гарний, і твої цяточки попереджають, що тебе не можна їсти. Просто не треба чіпати. Навіщо знищувати? І людей шкода. Раптом хтось не знає про отруту? Треба щось робити.
— А я знаю, — обізвалась друга рослинка. Якщо ми своїми вусиками щільно обплетемо Мухоморчик, врятуємо і людей, і нашого друга. Люди його просто не побачать.
— Так і зробимо.
І стеблинки гороху, що росли навколо грибочка, переплелися між собою так, щоб люди не змогли його побачити. Вони ретельно охороняли свого друга – красунчика. А Мухоморчик віддячував їм, розповідаючи чарівні казки.
Чий хвіст кращий?
Прилетів одного разу до саду чудернацький птах. І відразу став хизуватися перед іншими птахами своїм гарн6им пір’ям, пухнастим великим хвостом:
— У мене найкращій хвіст, тому я король всіх птахів, — кричав він з високої яблуні.
Всі птахи злетілися подивитися на це чудо. І справді, навіть у довгохвостої сороки хвіст здавався маленьким та куцим поряд з пишним різнокольоровим віялом птаха. всі мешканці садка з повагою роздивлялись короля, захопливо охали, говорили компліменти.
Почувши цей галас, до дерева підкралась велика кішка. Вона тихенько видерлася на яблуню, вибрала момент і стрибнула на гілку, де сиділо багато пташок разом з «королем». Миттю пташки з маленькими, легенькими хвостиками піднялись у повітря. Поки дивний птах збирався злетіти, у нього на хвості вже висіла кішка.
Пташки кинулися на допомогу. Вони налетіли на ворога і своїми гострими дзьобами почали бити і скубти кішку доти, доки кішка не втекла. Але птах лишився без хвоста.
— Оце так король, — сказав юркий маленький горобчик, дивлячись на птаха без хвоста. – Ні, мій хвостик надійніший, він хоч і маленький, а від ворога врятує.
Зрозумів диво-птах, що залишився в живих, тільки завдячуючи всім пташкам з маленькими, але такими вправними хвостиками.
Тьохкай, соловейку!
Жив-був маленький Соловейко. і була в нього улюблена галявинка. Там росло Багато різнокольорових квітів. Кожного ранку будив Соловейко їх веселими пісеньками, а за це рослини радували його своїм ароматом і красою.
Одного разу прилетів він до своїх друзів і побачив щось дивне. Квіти заховали свої голівки, навіть листячко позгортали.
— Що трапилось? – здивувався соловейко.
— На кожній галявині розвелося дуже багато хробаків, жуків та усілякої гусені, які підгризають наші корінчики, з’їдають листочки. Скоро ми зовсім загинемо.
— Що ж ви раніше не сказали? Зачекайте, я миттю, тільки своїх друзів покличу!
Полетів Соловейко до знайомої Сороки-скрекотухи. Розповів їй про це лихо. Сорока швидко оповістила всіх лісових пташок, і ті кинулись на допомогу.
Темною хмарою налетіли пташки на галявину і почали працювати. своїми довгими і спритними дзьобами повитягували всіх шкідників, навіть з глибоких нірок.
Швидко очистили пташку галявинку. квіти підняли свої голівки, розправили листочки. А Соловейко радісно літав понад галявинкою і співав свою найгарнішу пісеньку.
Конспекти занять
Тема: «Малювання чудо-звіра за мотивами: «Бичок-третячок, «Леву треба річку перейти і ноги не замочить», «Стародавній болотяний звір».Мета: Продовжувати знайомити дітей з творчістю української художниці М.Примаченко;
вчити порівнювати і знаходити подібності й відмінності в манері зображення тварин;
вправляти дітей в умінні виділяти колір;
формувати вміння орієнтуватися на площині аркуша паперу;
виховувати естетичні почуття та любов до природи;
збагачувати емоційно-почуттєву сферу дитини.
Матеріали: малюнки М.Примаченко, вірші, альбомні листи, фарби, пензлики, серветки.
Хід заняття
Вихователь. Діти, я всіх вас запрошую на виставку дитячих робіт «Малюємо як М.Примаченко»
Діти переходять до виставочної зали, де розглядають роботи М.Примаченко та дитячі малюнки по мотивам її творчості.
Вихователь. Діти, що зображувала на своїх малюнках М.Примаченко?
Відповіді дітей.
Вихователь. Які рослини найчастіше зустрічаються в малюнках М.Примаченко?
Відповіді дітей.
Вихователь. Чи можна зустріти квіти, які малювала М.Примаченко у живій природі?
Відповіді дітей.
Вихователь. Що прикрашають її квіти?
Відповіді дітей.
Вихователь. Які із дитячих малюнків вам сподобалися і чому?
Відповіді дітей.
Вихователь. Яких домашніх тварин малювала М.Примаченко?
Відповіді дітей.
Вихователь. Які із картин вам уже знайомі?
Відповіді дітей.
Вихователь. Які дитячі малюнки вам подобаються і хто їх малював?
Відповіді дітей
Діти розглядають малюнки М. Примаченко «Бичок-третячок», «Леву треба річку перейти і ноги не замочить», «Стародавній болотяний звір»
Вихователь. Діти, кого зображено на цих картинах?
Відповіді дітей.
Вихователь. Яка із цих картин вам сподобалась і чому?
Відповіді дітей.
Вихователь. Як можна назвати кожну з цих картин?
Відповіді дітей.
Вихователь. А тепер пограємо в гру: «Пізнай малюнок по віршику»
Вихователь читає
Бичок-третячок,
Місяцем ріжок.
Травицю щипає,
По полю гуляє.
Лев до річки підійшов,
Деревце собі знайшов.
Він по ньому швидко йде,
Так він річку перейде.
Сонце дарить позолоту,
Серед лісу є болото.
До болота ми не йдем,
Ми болото обійдем.
Бо у ньому з давніх пір,
Посиливсь болотяний звір.
Вихователь. Чим ви здивовані?
Відповіді дітей.
Вихователь. Я, діти, як і ви здивована тим, що під малюнками М.Примаченко «Бичок –третячок», «Леву треба річку перейти і ноги не замочить», «Стародавній болотяний звір» немає дитячих малюнків. Що ви пропонуєте?
Відповіді дітей.
Вихователь. Так діти, ми доповнимо виставку своїми малюнками чудо-звірів.
Діти малюють чудо-звірів та доповнюють виставку своїми роботами.
***
Тема: «Ознайомлення з картинами М. Примаченко «Козак коня напував і біди не мав», «Кукурудзяний коник — горбоконик». Малювання коней.
Мета: продовжувати знайомити дітей з творчістю української художниці М.Примаченко;
розвивати здатність аналізувати, порівнювати, зіставляти, створювати однакові та різні за формою зображення;
формувати вміння створювати композицію з мазків різного розміру і форми;
виховувати дбайливе ставлення до всього оточуючого, а також естетичне ставлення до природи та до своєї діяльності;
розвивати творчі здібності, художній смак, терпіння;
формувати вміння включатися в гру.
Матеріали: картини М.Примаченко «Козак коня напував і біди не мав», «Кукурудзяний коник — горбоконик», картинки із зображенням коней, оголошення. Диск із записом пісні М.Вермедера «Козаченьки», та української народної пісні «Їхав козак за Дунай». Альбомні листи, фарби, пензлі, серветки.
Хід заняття
Вихователь. Діти, в нашому садочку на дошці оголошень я прочитала оголошення і принесла його вам. Хочете послухати?
Відповіді дітей.
Вихователь читає: «Всіх дітей дитячого садочка «Сонечко» запрошуємо взяти участь у виставці малюнків, присвячених творчості української художниці М.Примаченко».
Діти, давайте ми разом з вами подумаємо і приймемо спільне рішення.
Відповіді дітей.
Вихователь. Так, діти, я була впевнена, що ми візьмемо участь у виставці.
Вихователь. А що ви знаєте про М.Примаченко?
Відповіді дітей.
Вихователь. Я всіх вас запрошую у творчу майстерню.
В світ чудовий ми підемо
Справжню казку там знайдемо
Діти переходять до кабінету зображувальної діяльності, де лунає музика М.Вермедера «Козаченьки»
На одній із стін кабінету малюнки із зображенням коней, серед них і картини М.Примаченко.
Вихователь. Діти, яку тварину можна побачити на кожній із цих картин?
Відповіді дітей.
Вихователь. А де можна було б зустріти будь-якого із цих коників?
Відповіді дітей.
Вихователь. Які із цих коників здалися найдивовижнішими?
Відповіді дітей.
Вихователь.Чому ви вважаєте цих коників незвичайними?
Відповіді дітей.
Вихователь. Ви здогадалися хто їх намалював?
Відповіді дітей.
Вихователь. Так, їх намалювала українська художниця М.Примаченко. Як на вашу думку назвала М.Примаченко свої малюнки?
Відповіді дітей.
Вихователь. Це картина «Козак коня напував і біди не мав», а інша — «Кукурудзяний коник — горбоконик».який із коників більш правдоподібний, а який казковий, вигаданий?
Відповіді дітей.
Вихователь: Що із зображеного на цих малюнках вам найбільше сподобалося?
Відповіді дітей.
Вихователь. А чим ви здивовані?
Відповіді дітей.
Вихователь. За допомогою якої рослини художниця намалювала «Коника-горбоконика?»
Відповіді дітей.
Вихователь. Фарбу яких кольорів використовує М.Примаченко?
Відповіді дітей.
Вихователь. Яку фарбу використаєте ви малюючи коника?
Відповіді дітей.
Вихователь. Я запрошую вас у чудовий світ творчості, до малювання.
Лунає українська народна пісня «Їхав козак за Дунай», діти малюють.
По закінченню роботи, діти розміщують свої малюнки у виставковій залі.
Підготовлено вихователями ДНЗ№4
Реферат
Державний вищий навчальний заклад
«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»
Факультет математики та інформатики
Кафедра прикладної математики та диференціальних рівнянь
з дисципліни історія української культури
Тема: Цікавий світ художниці марії Приймаченко
Виконала студентка
Лагода А. П
ПМ групи 1 курсу
Перевірила: викладач
Возняк О.Т.
Івано-Франківськ – 2015 рік
Зміст Вступ
М.О.Примаченко
(Приймаченко) (1909-1997)
Кажуть, художники завжди молоді. От і вона зберегла на всі відпущені Богом 89 років яскраве, як у дітей, сприйняття довколишнього світу. Бачила не раз його чорні або рожеві окуляри – крізь кольорові. Її дивосвіт був чарівним і неповторним, унікальним і сонцесяйним, щирим і добрим, як вона сама. Людям у цьому світі велося гармонійно і вочевидь щасливо, а поміж великими, як у раю, диво-квітами з незліченною кількістю вишуканих пелюсток блукали в своїх казкових житейських справах розписні диво-звірі, і співали над ними витончені птахи з жіночими очима. Може, тому й лишається її світ поза часом і простором, бо всім нам хочеться жити яскраво і з надією на краще, а від споглядання її робіт у потаємних закутках душі накопичується оптимізм, піднімається настрій і впевненість, віра у краще майбутнє.
Творчість народної художниці України, лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка Марії Приймаченко (Примаченко) – явище самобутнє, неповторне, як мистецтво кожного з великих майстрів. Народжені, здається, самою землею, вони поєднують у собі прагнення багатьох поколінь, дають їм найповніше вираження завдяки своїй індивідуальності, своєму таланту. Творчості Приймаченко в останні десятиліття присвячені статті, альбоми, науково-популярні фільми, теле- і радіопередачі. Проте все нові і нові дослідники намагатимуться осмислити цей щедрий світ любові, мудрості, фантазії, мрії, що постає перед нами у всій своїй пишності і загадковості. Ще досі повністю не з’ясований феномен Марії Приймаченко – народного художника і народного поета.
Біографія м.О.Примаченко
100 років тому, 12 січня 1909 року, в селі Болотня на Поліссі, зовсім близько від Чорнобиля, народилася художниця від Бога – Марія Примаченко (Приймаченко). Весь свій вік мешкала в рідному селі, пережила війну, катастрофу атомного реактора, через яку загинув її родич, що там працював, господарювала на городі, латала мішки в колгоспі, заробляла копійки, ходила у селянському одязі – і прославила своє село й Україну на весь світ.
Жила-була дівчинка. Росла красиво, як у казці про «Марію-красу, довгу косу»: мала таке ж, мало не до колін, волосся й таке ж ім’я. Батько її, Оксент Григорович, славився як тесля-віртуоз: багатьом односельцям кортіло мати такі нестандартні, як лише він виробляв, дворові огорожі. Мати, Параска Василівна, теж була з особливим хистом – до вишивання, і донечку тому ж навчила.
Дитинство Марії Оксентіївни було затьмарене страшною недугою – поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Оксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір – теж народний художник, він був її учнем і другом. Сталося лихо: років у 6-7 Марійка важко захворіла.
Спершу від болю аж заходилася, та поступово біль минулася, дитина піднялася, ось тільки одна нога лишилася нерухомою – і довелося прегарній дівчинці спиратися на милиці. І все частіше замість Марійки-красуні звали її позаочі «Марією-кривою»…
Освіта її обмежилася 4 класами. Поліське село Болотня, що під Іванковом на Київщині, своїх університетів не мало. Ними став для Марії місцевий лікнеп.
Звісно, що найсприятливіші заняття для дівчинки на милицях – вишивання й шиття. А ще вона розписувала хати. «Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату», – розповідала через десятиріччя про витоки свого малювання. Сусідам припало до душі таке оформлення оселі, тож мала чимало замовників.
Першими її живописними роботами дослідники вважають перенесені на картон і папір мотиви традиційного настінного розпису й вишивки. А що твори Марії були бездоганними, добра слава про неї ширилася. 1935 року, збираючи взірці для виставки народного мистецтва, талановиту дівчину помітила київська художниця Тетяна Флеру, і вже наступного року Марію Приймаченко запросили до експериментальних майстерень при Київському державному музеї. Її колежанки – Тетяна Пата, Параска Власенко, Наталія Вовк.
Малювали, вишивали, розписували й керамічні вироби (дещо й досі зберігається в музеї), але експерименти з ними не завжди були вдалими: деякі не витримували термообробки. Марії ж хотілося зберегти свої химерні візерунки – й вона стала переносити їх на папір. Ті роки були плідними й щасливими. Тоді ж вона зустріла в столиці й своє кохання – взаємне й щасливе, хоч доля відпустила для нього небагато часу: наближалася війна.
Її майстриня пережила в Болотні з батьком та крихітним сином Федором. Ще до війни у Марії Оксентівни була швейна машинка, на якій вона шила і собі одяг і сусідам. Дуже кульгала вона, та згодом після трьох операцій хода вирівнялась, хоча й не розлучалася з паличкою, але могла потроху поратися по господарству й на городі, а ще ж мусила доглянути своїх стареньких батьків. Все життя вона обшивала себе, ходила у власноруч вишитих сорочках, а от спідниці носила завжди довгі, щоб не було видно хвору ногу. У хаті було чимало уквітчаних рушниками ікон, стояли і ткацький верстат, і прядка, що залишилася Марії Оксентівні від матері.
Особливих квітів на подвір’ї не було, але буяли любисток, рута, мальви. Сина Федора, який родився в березні 1941 року виховала сама. Його батько, з яким вони навіть розписатися не встигли, просто з фінської війни потрапив на Вітчизняну, десь і загинув, навіть «похоронки» не надійшло. Одне тішить: устиг довідатися, що став батьком, дуже радів із того. Написав про це в листі, який закінчувався словами: «Вп’яте йдемо в атаку…».
У 60-ті роки Марія Оксентіївна почала будувати нову хату. Було важко, бо будівництво розтяглося на півжиття: бракувало коштів.
Дуже любила дітей, завжди біля неї була їх повна хата. На обкладинках її альбомів були намальовані звірі, вона також любила пав, калину, соняшник.
