Жан-Жак Руссо — Вікіпедія
| Жан-Жак Руссо | ||||
|---|---|---|---|---|
| фр. Jean-Jacques Rousseau | ||||
| Західна філософія | ||||
| Народження | 28 червня 1712(1712-06-28) Женева, Швейцарія | |||
| Смерть | 2 липня 1778(1778-07-02) (66 років) Ерменонвіль, Королівство Франція зупинка серця | |||
| Поховання | ||||
| Громадянство (підданство) | [[:Шаблон:Canonicalurl:|Republic of Geneva]][d] | |||
| Проживання | ||||
| Знання мов | ||||
| Діяльність | ||||
| Школа / Традиція | Теорія суспільного договору, Просвітництво | |||
| Основні інтереси | Політична філософія, музика, освіта, література, автобіографія | |||
| Значні ідеї | загальна воля, любов до самого себе, моральна простота людства, навчання зоссереджене на дитині, громадська релігія, народоправління | |||
| Вплинув | Кант, французька революція, Робесп’єр, Луї де Сен-Жуст, контр-просвітницво,Фіхте, Гегель, Гете, романтизм, Пейн, Конт, Болівар, Карл Маркс, Енгельс, Дерріда, Поль де Ман, Бенедетто Кроче, Ґальвано делла Вольпе, Клод Леві-Строс, Еміль Дюркгейм, Михайло Бакунін, Марія Монтессорі, Лев Толстой, Джон Роулз | |||
| Літературний напрям | Суспільний договір і Барокова музика | |||
| Зазнав впливу | ||||
| Відомі студенти | [[:Шаблон:Canonicalurl:|Cécile Stanislas Xavier de Girardin]][d] | |||
| Визначний твір | ||||
| Історичний період | 18-е століття (Просвітництво) | |||
| Конфесія | протестантизм, католицтво і протестантизм | |||
| Батько | [[:Шаблон:Canonicalurl:|Isaac Rousseau]][d] | |||
| У шлюбі з | [[:Шаблон:Canonicalurl:|Thérèse Levasseur]][d] | |||
| Автограф |  | |||
 | ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
 Роботи у Вікіджерелах | ||||
Жан-Жак Руссо́ (фр. Jean-Jacques Rousseau; 28 червня 1712, Женева — 2 липня 1778, Ерменонвіль, поблизу Парижа) — французький філософ-просвітник, письменник, композитор.
Жан-Жак Руссо народився 28 червня 1712 в Женеві в родині годинникаря. Женева у ті часи була незалежним містом-державою, центром кальвінізму. Мати хлопця померла через дев’ять днів після пологів. Жан-Жак та його брат Франсуа виховувалися батьком та його сестрою, тіткою Сюзанною.
Коли Жан-Жаку було десять, його батько, завзятий мисливець, був звинувачений у браконьєрстві багатим землевласником. Щоб уникнути вироку, він перебрався у Ніон, забравши з собою тітку Сюзанну. Незабаром він одружився вдруге, і надалі мало піклувався про сина[4]. Жан-Жак залишився з дядьком з материнського боку, який відправив хлопця разом із своїм власним сином на навчання до кальвіністського пастора в село неподалік від Женеви. У пастора хлопці навчилися трохи математики та малювання. Релігійна відправа завжди глибоко зворушувала Руссо, і деякий час він мріяв про те, щоб стати священиком.
Втеча із Женеви[ред. | ред. код]
Майже вся інформація про юність Руссо відома з його власної «Сповіді», в якій хронологія подій дещо заплутана. У тринадцять Жан-Жак почав працювати і навчатися ремеслу спочатку в нотаріуса, потім у гравера, який його бив. У п’ятнадцять років хлопець утік із Женеви. Це сталося 14 березня 1728, коли він повернувся до міста й виявив, що міські ворота замкнені у зв’язку з військовим станом. Жан-Жак помандрував у Савойю, де знайшов притулок у католицького священика, який познайомив його з двадцятидев’ятирічною Франсуазою-Луїзою де Варан. Вона була жінкою шляхетного походження, яка проживала окремо від чоловіка. Король П’ємонту платив їй за навернення протестантів у католицизм. Жан-Жака відіслали в столицю Савойї, Турин, з метою завершити навернення. Як наслідок, він повинен був відмовитися від женевського громадянства, хоча пізніше знову перейшов у кальвінізм і відновив свій статус.
Приймаючи католицизм, де Варан і Руссо, мабуть, реагували на строгість кальвіністського переконання в тому, що людина «жалюгідний грішник, народжений зіпсованим, схильний до зла, нездатний сам по собі на добро[4]. За своїми переконаннями де Варан була схильна деїзму, і католицька концепція пробачення гріхів імпонувала їй.
Руссо змушений був піклуватися про себе сам, оскільки батько й дядько від нього практично відмовилися. Він працював слугою, секретарем, учителем, перебираючись з одного міста до іншого в Італії та Франції. Протягом цього часу він час від часу жив у де Варан, яку він ідеалізував і називав своєю «мамою». Де Варан намагалася знайти для нього фах, і організувала йому уроки музики. Певний час Руссо навчався в семінарії з наміром стати священиком. Коли Руссо виповнилося двадцять, вони з де Варан стали коханцями. При цьому вона мала інтимні стосунки ще й зі своїм слугою. Сексуальний аспект і життя утрьох бентежили Руссо, але він завжди вважав де Варан найбільшим у своєму житті коханням. Де Варан жила багато, мала велику бібліотеку, любила розваги й музику. Люди з її оточення, в основному католицькі священики, познайомили Руссо зі світом літератури та ідей. Руссо навчався охоче, хоча часто мав приступи іпохондрії. Він серйозно зацікавився філософією, математикою та музикою. Коли йому було двадцять п‘ять, він отримав невеликий спадок від матері й використав його частково, щоб повернути де Варан гроші, які вона витратила на нього. У двадцять сім він став учителювати в Ліоні.
Перші роки в Парижі[ред. | ред. код]
У 1742 Руссо поїхав у Париж з метою представити Академії наук нову числову систему нотної нотації, яка, як йому вірилося, зробить його багатим. Система, за задумом зручна для типографії, записувала ноти в один рядок, вказуючи цифри, що відповідали музичним інтервалам, між ними, знаки пунктуації вказували на ритм. Академія відкинула його пропозицію, розцінивши систему як непрактичну, хоча його похвалили за добре знання предмета й заохотили до нових спроб.
З 1743 по 1744-ий Руссо обіймав почесну, але погану в матеріальному плані, посаду секретаря графа де Монтега, французького посла у Венеції. Саме в цей час у нього пробудилася любов до італійської музики, що тривала все життя:
Я приїхав із Парижа із притаманною тому місту упередженістю проти італійської музики; проте я отримав від природи чутливість і тонкість суджень, проти якої упередження безсиле. Незабаром я заразився тією силою почуття, через яку італійська музика надає натхнення усім тим, хто здатен відчувати її досконалість. Слухаючи баркароли, я відчув, що не знав раніше, що таке спів…
—Сповідь.
Роботодавець Руссо отримував кошти від уряду тільки із запізненням у рік, а тому платив своїм людям нерегулярно[5]. Після 11 місяців такої роботи, Руссо покинув її, і цей досвід затвердив у ньому глибоку недовіру до будь-якої урядової бюрократії.
Повернувшись до Парижа, Руссо, без шеляга в кишені, став коханцем гарненької модистки Терези Левассер, яка змушена була тримати на собі матір і численних безпутних братів та сестер. Спочатку Руссо та Тереза не жили разом, хоча потім Руссо взяв її з матір’ю до себе як служниць. На нього також ліг тягар підтримки родини. «Сповідь» розповідає про те, що перш ніж переїхати до Руссо, Тереза народила йому сина, і ще чотирьох дітей. Незалежного підтвердження кількості дітей нема[6]. Руссо пише, що переконав Терезу віддати новонароджених у притулок заради своєї «честі». «
У Парижі Руссо заприятелював із філософом Дені Дідро і, починаючи в 1749 з музичних статей[7], чимало написав для «Енциклопедії», яку Дідро видавав разом із д’Аламбером. Найзнаменитіші з цих статей присвячені політичній економії.
Ідеї Руссо були результатом уявної суперечки із мислителями минулого, часто профільтровані розмовами з Дідро. Геній Руссо проявлявся в оригінальному способі викладу, ніж в оригінальності власного мислення. У 1749 Руссо щодня відвідував Дідро у Венсаннській фортеці, куди того запроторили за погляди, викладені в «Листах про сліпих», серед яких відчувалися натяки матеріалізму, віри в атоми та природний відбір. У той час Руссо довідався, що Діжонська академія проводить конкурс на твір тему про те, чи розвиток мистецтва й науки приносять користь людській моралі. Руссо згадує, що дорогою до Венсанну (це приблизно три милі від Парижа) до нього прийшла думка про те, що мистецтва й науки винні в моральній деградації людства, від природи доброго. За словами Дідро, які він написав значно пізніше, Руссо спочатку збирався дати традиційну відповідь на запитання, але розмова з Дідро переконала його, що треба надіслати парадоксально негативну відповідь. Ця відповідь привернула до нього увагу громадськості. Есе Руссо 1750 «Розмірковування про мистецтва й науки» отримала перший приз на конкурсі й здобула відомість.
Руссо продовжував заняття музикою, і в 1752 його комічна опера «Сільський чарівник» була поставлена перед королем Людовиком XV. Королю вона дуже сподобалася, і він запропонував автору пожиттєву пенсію. Руссо відмовився від цієї честі, й за ним пішла слава людини, яка погордувала королівським даром. Він відмовився ще від кількох вигідних пропозицій, іноді з різкістю, що межувала з грубістю, що ображало людей і створювало проблеми. Того ж року відбулася постановка в Парижі опери «Служниця-пані» Перголезі трупою італійських музикантів. Це призвело до сварки буфонів між прихильниками французької та італійської музики. Руссо виступив як прихильник італійської музики проти Жана-Філіппа Рамо та інших. Як наслідок він написав «Листа про французьку музику».
У 1754 році Руссо повернувся в Женеву, й знову перейшов у кальвінізм, відновивши своє женевське громадянство. У 1755 він завершив свою другу велику роботу: «Міркування про походження та основи нерівності між людьми», в якій розвивав ідеї, висловлені в «Міркуваннях про мистецтва й науки».
Розрив із енциклопедистами[ред. | ред. код]
Руссо закохався в 25-річну Софі д’Удето, яка частково послужила йому натхненням для епістолярного роману Жулі, або нова Елоїза. Іншим джерелом твору був його зв’язок з мадам де Варан часів ідилічної молодості. Софі була кузиною і гостею мадам д’Епіне, до якої Руссо ставився доволі прагматично, а після використання і розриву стосунків — різко. Його дратували її вимоги з’являтися, коли їй заманеться. Не подобалися йому також нещирі розмови й дріб’язковий атеїзм енциклопедистів, з якими він зустрічався за її столом. Ображені почуття призвели до сварки між Руссо, мадам д’Епіне, її коханцем, філологом Гріммом та спільним другом Дідро, який виступив проти Руссо на боці господарів. Пізніше Дені Дідро описував Руссо як «лицемірного, марнолюбного, як дідько, невдячного, жорстокого й дикого… Він висмоктував з мене ідеї, сам їх використовував, а потім ще й зневажав мене».
Сварка Руссо з енциклопедистами збіглася з написанням трьох значних творів, у кожному з яких він підкреслював палку віру в духовне походження людської душі та всесвіту, заперечуючи матеріалістам Дідро, Ламетрі та Гольбаху. В цей час заступниками Руссо були герцог Люксембурзький та принц де Конті, найбагатші й наймогутніші вельможі Франції. Їм подобався Руссо та його здатність розмовляти на будь-яку тему, а, крім того, вони використовували його для того, щоб насолити королю Людовику XV та політичній фракції, що групувалася навколо королівської фаворитки мадам де Помпадур. Але навіть зі своїми покровителями Руссо заходив надто далеко, ризикуючи відлученням за критику відкупу податків, практики, яку вони використовували.[4]
Сентиментальний роман Жулі, або нова Елоїза був оприлюднений у 1761 році й мав великий успіх. Живописне відображення краси швейцарської природи пестило струни в душі читачів й, можливо, стало причиною моди 19 століття на швейцарські краєвиди. Наступного року, в квітні, Руссо оприлюднив Про суспільну угоду, або принципи політичного права.[8] Навіть його друг Антуан-Жак Рустан був змушений написати ввічливе заперечення розділу, що стосувався цивільної релігії, зауваживши, що концепція християнської республіки парадоксальна, оскільки християнство вчить покорі, а не участі в громадських справах. У Руссо вистачило розуміння для допомоги Рустану знайти видавця для свого заперечення.
У травні Руссо оприлюднив книгу Еміль, або Про виховання. Остання її частина, Сповідання віри савойського кюре мала на меті захист релігійних вірувань. Руссо вибрав промовцем католицького кюре скромного походження, що на ті часи було сміливою інновацією. Священик притримувався переконань социніанства. Оскільки цей напрямок думки відкидав перворідний гріх та одкровення, обурилися як католики, так і протестанти. Більш того, Руссо відстоював думку, що будь-яка релігія однаково гідна, якщо вона веде до благочестя, тож людям слід притримуватися тієї віри, в якій вони були виховані. Його виголошений релігійний індиферентизм став наслідком того, що книги Руссо були заборонені як у Франції, так і в Женеві. Його публічно засудив паризький архієпископ, книги були спалені, й був виписаний ордер на арешт[9]. Колишні друзі Руссо на зразок Жакоба Верна з Женеви не могли стерпіти його поглядів й написали палкі заперечення.
Приязний спостерігач, шотландський філософ Девід Г’юм, «зовсім не здивувався, коли почув, що книги Руссо заборонені в Женеві та інших краях». На думку Г’юма Руссо, «не мав завбачливості, щоб накинути покривало на свої почуття; і, нехтуючи прикриттям своєї зневаги щодо утверджених думок, йому не доводиться дивуватися, що всі зелоти підняли на нього зброю. Свобода преси не настільки забезпечена в будь-якій країні… щоб не зробити дещо небезпечною таку відверту атаку на популярні упередження». Руссо, який думав, що захищає релігію, відчував себе розчавленим. Змушений рятуватись від арешту, він за сприяння герцога Люксембурзького та принца де Конті перебрався до кантону Невшатель, який перебував під протекторатом прусської корони. Впливові покровителі не тільки допомогли йому втекти, а й розповсюджувати в Франції заборонені книги. Книги були надруковані в Голландії видавником Марком-Мешелем Реєм і пересилалися замаскованими під інші книги з фальшивими палітурками й титульними сторінками.
Руссо зупинився в місті Мотьєр під покровительством лорда Кейта, місцевого представника ліберального прусського короля Фрідріха Великого. Там він написав, у 1765, Конституційний проект для Корсики. 6 вересня 1765 року будинок, у якому мешкав Руссо, закидали камінням, і Руссо знайшов притулок у Г’юма в Британії. Г’юм знайшов для нього помешкання в Стаффордширі. Ні Тереза, ні Руссо не зуміли вивчити англійську чи запрителювати з кимось. До ізольованого від громадського життя Руссо, не дуже стабільного емоційно в будь-яку пору свого життя, почали приходити параноїдальні фантазії про змови проти нього з боку Г’юма та інших. «Він просто божевільний, після того як довго був з привітом»,[4] писав Г’юм у листі до друга. Лист Руссо до Г’юма, в якому він висловлював свої претензії, спричинив обмін звинуваченнями, опублікований у Парижі й сприйнятий тогочасною публікою з великим інтересом до скандалів.
Повернення до Франції[ред. | ред. код]
Хоча до 1770 року Руссо було заборонено перебувати на території Франції, Руссо повернувся у 1767 році під фальшивим ім’ям. У 1768 році він, наче, одружився із Терезою, хоча одруження католиків із протестантами тоді не визнавалися. Раніше Руссо завжди називав Терезу економкою. У 1770 року йому дозволили повернутися в Париж. Умовою повернення була згода не публікувати книг, але, завершивши Сповідь, Руссо почав влаштовувати приватні читання. На прохання мадам д’Епіне, яку бентежила можливисть розкриття таємниць її особистого життя, поліція наказала йому припинити цю практику, тож Сповідь була частково опублікована тільки в 1782, через чотири роки після смерті автора. Всі наступні книги теж вийшли друком посмертно.
Статуя Руссо на острові Руссо в ЖеневіУ 1772 році у Руссо попросили рекомендацій щодо нової конституції Речі Посполитої, і він відгукнувся написанням своєї останньої політичної праці: Міркування щодо уряду Польщі. У 1776 році він завершив Діалоги: Руссо суддя Жан-Жака й почав працювати над Мріями самотнього мандрівника. Для матеріальної підтримки він знову став переписувати музику, а у вільний час вивчав ботаніку.
Руссо був знаменитістю, але власний психічний стан не дозволяв йому втішатися славою. Останні роки життя він провів, свідомо відійшовши від суспільства. У той же час він радо прийняв композитора Глюка в 1774 . Одним із останніх творів Руссо був захоплений аналіз опери Глюка Альцеста.
Руссо помер від крововиливу в мозок під час прогулянки маєтком маркіза Рене Луї де Жірардена в Ерменонвілі. Спочатку його поховали в Ерменонвілі на Острові Тополь, який став місцем паломництва численних прихильників. Через шістнадцять років, його прах перенесли в Пантеон і поставили навпроти труни його сучасника Вольтера. Труна Руссо має форму простого сільського храму з барельєфом, на якому зображена рука із смолоскипом свободи. За задумом це відображає любов Руссо до природи та класичної античності. В 1834 році уряд Женеви дещо неохоче поставив пам’ятник на його честь на крихітному острові Руссо посеред Женевського озера. Сьогодні жителі Женеви пишаються ним як найславетнішим сином міста.
Руссо був виразником ідей нового класу тогочасної Франції — дрібних буржуа.
Жан-Жак Руссо про законодавчу та виконавчу владу[ред. | ред. код]
Виведена Руссо концепція суспільного договору висловлює загалом ідеальні його уявлення про державу і право. Основна думка полягає в тому, що тільки встановлення держави, політичних відносин і законів, що відповідають його концепції суспільного договору, може виправдати, з точки зору розуму, справедливості і права — перехід від природного стану в цивільне.
У своїй ідеалізованої конструкції народного суверенітету Руссо відкидає вимоги будь-яких гарантій захисту прав індивідів у їх взаємовідносинах з державною владою. Відповідні гарантії, згідно Руссо, потрібні проти підданих, щоб забезпечити виконання ними своїх зобов’язань перед сувереном. Звідси, на думку Руссо, і виникає необхідність примусового моменту у відносинах між державою і громадянином.
У цілому суспільна угода, за словами Руссо, дає політичному організму (державі) необмежену владу над усіма його членами. Цю владу, спрямовується спільною волею, він і іменує суверенітетом. За змістом концепції Руссо, суверенітет єдиний, і мова взагалі може і повинна йти про один-єдиний суверенітет — суверенітет народу. При цьому під «народом» як єдиним суверенітет Руссо мається на увазі всі учасники суспільного угоди (тобто доросла чоловіча частина всього населення, всієї нації), а не якийсь особливий прошарок суспільства (низи суспільства), як це стали трактувати згодом радикальні прихильники його концепції народного суверенітету
Жан-Жак Руссо про свободу і нерівність [ред. | ред. код]
У своїх роботах Ж.-Ж. Руссо висуває поняття природної людини — цілісного, доброго, біологічно здорового, морально чесного і справедливого. Природний стан, а не історична реальність, стало робочою гіпотезою, яку Руссо видобуває з глибини своїх думок, бажаючи зрозуміти, яка частина цього людського багатства була пригнічена або згасла в процесі історичного розвитку суспільства.
У природному стані, по Руссо, немає приватної власності, всі вільні і рівні. Нерівність тут спочатку лише фізичне, обумовлене природними відмінностями людей:
«… нерівність ледь помітно у природному стані і його вплив там майже мізерно,
… Виникає воно і росте в зв’язку з послідовним розвитком людського розуму».
З появою приватної власності і соціальної нерівності, що суперечили природному рівності, починається боротьба між багатими і бідними. «Я помічаю двояке нерівність в людському роді: одне, яке я назву природним або фізичним, так як воно встановлено природою, полягає у відмінності віку здоров’я, тілесних сил і розумових або душевних якостей. Інше ж може бути моральним або політичним, оскільки воно залежить від свого роду договору і встановлено або, принаймні, стало правомочним за згодою людей. Воно полягає в різних привілеях, якими одні користуються на шкоду іншим, ось, наприклад, що одні більш багаті, шановані і могутні, ніж інші, або навіть змушують їх коритися собі …».
Говорячи про свободу і рівність, Руссо в першу чергу має на увазі свободу від феодального поневолення і рівняння громадян перед законом. Але на відміну від багатьох інших представників антифеодального руху він як би вгадує, що свобода і рівність можуть стати реальністю в результаті докорінних перетворень не тільки в галузі правових відносин, але і в соціально-економічній сфері. Звідси такий загострений інтерес Руссо до принципу приватної власності, з виникненням якої він пов’язує зникнення первісних рівності і чистоти суспільних звичаїв: «Конкуренція і суперництво, з одного боку, а з іншого — протилежність інтересів і приховане бажання збагатитися на рахунок іншого — такі найближчі наслідки виникнення власності, такі невідлучно супутники зароджуються нерівністю».
Нерівність, майже нікчемне у природному стані, посилюється і зростає в залежності від розвитку наших здібностей та успіхів людського розуму і стає, нарешті, міцним і правомірним завдяки виникненню власності і законів. «Якщо ми простежимо за прогресом нерівності у зв’язку з цими різними переворотами, то побачимо, що виникнення законів і права власності було початковим пунктом цього прогресу, встановлення магістратури — другим, а третім, і останнім, — зміна правомірною влади, в засновану на свавілля; так що різниця між багатим і бідним було узаконено перші епохою, відмінність між сильним і слабким — другий, а третьою — відмінність між паном і рабом. Це — останній ступінь нерівності, той переділ, до якого приводять всі інші, якщо тільки нові перевороти не знищать зовсім управління або не наблизять його до правомірної побудови».
Слідом за знищенням рівності пішли, за словами Руссо, «жахливі смути». Вихід з такого становища, інспірований доводами багатих і разом з тим обумовлений життєвими інтересами всіх, складався в угоді про створення державної влади та законів, яким буде підпорядковуватися всі. Однак, втративши природну свободу, бідні не здобули свободи політичної. Створені шляхом договору держава й закони «наклали нові пута на слабкого і додали нові сили багатому, безповоротно знищили природну свободу, назавжди встановили закон власності і нерівності, і заради вигоди кількох честолюбвців прирекли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні».
Який прийшов на зміну «природного стану» громадянське суспільство стало повним запереченням попереднього етапу історичного розвитку. У новому суспільстві зникло початкове рівність людей, з’явилися бідні й багаті, підвладні та панове. У громадянському суспільстві меншість отримало можливість жити за рахунок тяжкого і принизливого праці підкореного народу. Нерівність приватної власності, доповненої політичним нерівністю, призвели, згідно Руссо, в кінцевому рахунку, до абсолютного нерівності при деспотизмі, коли по відношенню до деспота всі рівні у своїй рабстві і безправ’ї.
Як стався цей різкий перехід в історії людства? Руссо не дав і не міг дати наукової відповіді на це питання. Знаменно, однак, що головну причину історичного стрибка він шукає все ж в економічній сфері, у факті виникнення приватної власності.
Предметом запеклих нападок Руссо стала панівна феодальна форма власності. Обмежений умовами і поняттями часу, він не міг піднятися до вимоги повної ліквідації будь-якої приватної власності — цього обов’язкової умови послідовної свободи і рівності. Руссо задовольнився лише дрібнобуржуазним принципом егалітаризму, тобто вимогою наділити всіх громадян більш-менш однаковою часткою приватної власності. Це були утопічні мрії, але не можна забувати, що свого часу мрії ці носили прогресивний характер, висловлювали протест проти феодалізму і в якійсь мірі віщували ідею суспільної власності на знаряддя і засоби виробництва, знищення на цій основі всіх форм поневолення людини людиною.
Суспільно-політичні погляди і їх вплив[ред. | ред. код]
У своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) та інші гостро критикував феодально-абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних. Водночас, саме в економіці Руссо вбачав основу розвитку суспільства.
Будучи прихильником договірної теорії походження держави, Руссо вважав, що внаслідок змови між багатими державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, і висловив думку, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити владу, яка існує, й встановити народний суверенітет.
Взірцем держави Жан-Жак Руссо вважав невелику республіку і мріяв перетворити сучасні йому держави на своєрідну федерацію невеликих республік.
Суспільно-політичні погляди Руссо відіграли важливу роль в ідеологічній підготовці Великої французької революції 1789–1799 років; справили вплив на передових тогочасних і пізніших мислителів, у тому числі українських, серед яких Григорій Сковорода, Ян Козельський та інші.
Політичні партії вважав інородним елементом у державному ладі. Він стверджував, що громадяни підкоряються лише закону, в реалізації якого беруть участь голосуванням. Цього закону загального волевиявлення повинен дотримуватися кожний громадянин, приносячи в жертву свої особисті, групові, корпоративні інтереси. У факті існування політичних партій Руссо бачить загрозу існуванню загальній волі громадян. Тим не менше він не заперечує закономірності виникнення партій як результату досягнення певного рівня розвитку суспільних відносин, визнаючи утопічність думки про наявність у розвинутій людській спільноті лише загальної волі і про відсутність в ній приватних інтересів. Руссо вказував, що коли у демократичному суспільстві виникають політичні партії і приватні асоціації, то воля кожної з них стає загальною по відношенню до держави. Звідси він робить висновок, що в такому випадку голосуючих вже не стільки, скільки людей, а лише стільки, скільки асоціацій. Загалом Руссо був противником політичних партій. Він вважав, що у випадку, коли в державі існують і діють різні партійні угруповання, які здійснюють певний вплив на громадську думку і політичну волю, суспільні відмінності стають менш чисельними і дають менш узагальнений результат. Коли ж одна з цих асоціацій настільки велика, що виявляється сильнішою за інші, то результат є вже не сумою невеликих відмінностей, але єдиною відмінністю і тоді загальної волі не існує, й інтерес, який перемагає, є лише приватним інтересом. Руссо виступає проти існування єдиної партії в суспільстві (монопартії). Він вказував, що якщо в суспільстві існують приватні інтереси, то слід домагатися того, щоб всі вони були представлені відповідними партійними угрупованнями. Це потрібно для того, щоб загальна воля населення була усвідомленою і щоб народ не помилявся. Для Руссо в підході до політичних партій характерним є: 1) в державі взагалі не повинні існувати асоціації приватного характеру і в такому випадку громадяни залишаються ізольованими від держави; або 2) може існувати значна кількість різноманітних приватних асоціацій, які врівноважують одна одну і дають можливість визначати загальну волю і загальний інтерес.
Філософські і наукові погляди Руссо[ред. | ред. код]
Руссо — прихильник деїзму. Заперечуючи церковне вчення про створення природи Богом, він водночас визнавав існування Бога, безсмертної душі. З позицій дуалізму Руссо вважав початком усіх природних явищ дух і матерію, причому матерію розглядав як пасивний початок, приписуючи активність Богові. В теорії пізнання Руссо стояв на позиціях сенсуалізму. Мислитель піддав гострій критиці схоластику і релігійний фанатизм.
Літературна діяльність[ред. | ред. код]
Жан-Жак Руссо писав поеми, вірші, комедії («Нарцис», 1753, «Військовополонені», опубліковано 1782), романи. Також є автором опер («Сільський чарівник», 1753), до яких створював лібрето та музику. В книзі «Еміль, або Про виховання» (1762) втілив свої педагогічні погляди.
В епістолярному романі «Юлія, або Нова Елоїза» (1761) засуджував станове суспільство, протиставляючи йому природне почуття любові. В автобіографічному романі «Сповідь» (опубліковано в 1782—89 роках) розповів про своє життя, духовні пошуки, переживання тощо.
Художні твори Руссо пробуджували гуманне ставлення до бідних, любов до природи, сприяли гармонійному розвитку особистості, виховували почуття громадянського обов’язку. Літературна діяльність Руссо викликала до життя течію русоїзму, близьку до сентименталізму.
Великий вплив Руссо мав на представників романтизму в літературі, зокрема українських. Так, український класик Іван Франко в статті «Влада землі в сучасному романі» й «Передньому слові» до «Перебенді» Тараса Шевченка писав про складний характер творів Руссо, підкреслював їхній вплив на молодого Шевченка, вказував на світовий резонанс його суспільних і естетичних ідеалів.
- ↑ а б в ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б Міжнародний індекс назв рослин
- ↑ а б artist list of the National Museum of Sweden — 2016.
- ↑ а б в г Leo Damrosch, Jean-Jacques Rousseau: Restless Genius, New York: Houghton Mifflin, 2005. (англ.)
- ↑ Лео Дамрош описує графа як віртуальну пародію паразитичного аристократа, надзвичайно тупого, нестерпного і роздутого від переконання у важливості власної персони. Він не розмовляв італійською, тоді як Руссо робив це з легкістю. Хоча Руссо виконував більшу частину роботи в посольстві, до нього ставилися як до слуги.
- ↑ Дехто із сучасників Руссо вірили, що діти не його. Жорж Санд написала есе «Les Charmettes» (1865), в якому пояснює, чому, можливо, Руссо звів на самого себе наклеп. Вона цитує слова своєї бабусі, в родині якої Руссо служив учителем, за якими, начебто, Руссо не міг мати дітей.
- ↑ Музичні статті Руссо викликали обурення інших музикантів, зокрема Рамо. Дивіться, наприклад, Encyclopédie: Tempérament. (фр.)
- ↑ Номер 29 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek’s Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (англ.))
- ↑ Біограф Руссо Лео Дамрош вважає, що влада вирішила засудити його на релігійній, а не політичній підставі з тактичних міркувань
- Зіневч І. Є., Лозинський І. М. Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985., Том 9, К., 1983, С. 523
- О. Мироненко. Руссо Жан-Жак // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.646 ISBN 978-966-611-818-2
- Руссо, Жан-Жак // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 558. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
- Хронологічна Таблиця Життя Ж.-Ж. Руссо // [Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. — К., 2001. — С. 289—291.]
uk.wikipedia.org
Анрі Руссо — Вікіпедія
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Руссо.Анрі-Жульєн Фелікс Руссо (фр. Henri Julien Félix Rousseau, на прізвисько Le Douanier, «Митник»; 21 травня 1844, Лаваль, Франція — 4 вересня 1910) — французький живописець-примітивіст, музикант і літератор.
Анрі Жюльєн Фелікс Руссо народився 21 травня 1844 року в Лавалі. Коли Анрі виповнилося сім років, їхній будинок був проданий для оплати боргів батька. Оскільки родина була змушена покинути Лаваль, Анрі залишили жити при школі, де він здобував освіту.
У 1864 році Руссо зарахували добровольцем у 52-й піхотний полк. Був демобілізованим 15 липня 1868 року.
У 1869 році в Парижі Руссо одружився на Клеманс Буатар. Семеро з дев’яти дітей Руссо померли в дитинстві. Дружина померла в 1888 році.
Спочатку Анрі служив у судового пристава. Кілька місяців потому йому вдалося знайти місце на міській митниці, звідси його прізвисько — «Митник». У податковому управлінні Руссо довіряли лише найпростіші доручення. Він почав малювати вже близько 1870 року. У 1885 році у вільному художньому салоні на Єлисейських полях Руссо виставив свої перші картини «Італійський танок» та «Захід сонця».
Картина «Карнавальний вечір» у 1886 році викликала глузування публіки, але справжні знавці, такі як Піссарро, гідно оцінили її. Піссарро був в захваті від цього мистецтва та багатства тонів. Потім він почав нахвалювати творчість Руссо своїм знайомим.
Дуже скоро Руссо став знаменитим диваком. Оскільки мало хто міг зрозуміти новизну й оригінальність його творчості.
Руссо мав не тільки талант живописця, а й музиканта. У 1886 році його нагородили дипломом Літературної і Музичної академії Франції за складений ним вальс, який автор виконав у Бетховенському залі. У 1889 році Руссо написав водевіль у трьох актах і десяти сценах «Відвідування Всесвітньої виставки», а в 1899 році створює драму «Помста російської сироти».
У 1893 році Руссо вийшов у відставку і повністю присвятив себе мистецтву.
У 1897 році з’являються картини «Я сам, портрет-пейзаж» і знаменита «Спляча циганка». Художник був так задоволений останньою роботою, що навіть запропонував купити її меру Лаваля, але його пропозиція була відхилена. У 1946 році це полотно надійшло в Лувр і було оцінено в 315000 нових франків.
2 вересня 1899 року Руссо одружився з Жозефіною Нурі. Через нестачу кошті, він разом з дружиною відкрив невеличку крамничку канцелярських товарів. Також художник постійно виставляв у ній дещо з своїх полотен у надії знайти покупців і став інспектором-розповсюджувачем газети «Пті парізьєн».
Після невеликої перерви в 1901 році Руссо виставив картину «Неприємний сюрприз», що викликала захоплення Ренуара.
У 1903 році померла Жозефіна, і Руссо овдовів вдруге.
Наприкінці серпня 1910 року художник поранив собі ногу, він не надав цьому значення і коли рана нагноїлась, почалася гангрена. Руссо помер 4 вересня 1910 року. Після його смерті всіх його послідовників стали називати «примітивістами».
У 1891 пише перше екзотичне полотно — «Буревій у джунглях». Тема тропічного лісу стає одною з головних у творчості художника.
У 1894 році в Салоні «Незалежних» представлена велика картина Руссо «Війна», яка справила значне враження на глядачів.
У 1896 році він створює ще одну значну картину — «Спляча циганка».
Відомим став після картин «Тигр, що атакує розвідників» (1904), «Голодний лев», «Заклинателька змій» (1907).
У його домі почалися збиратися відомі гості: Уде, Пікассо, Вебер.
У 1910 році Анрі Руссо написав одне з головних своїх творінь — «Сон Ядвіги».
 | Ця стаття містить фрагменти іноземною мовою. Ви можете допомогти проекту, переклавши їх українською. |
-
«Сон Ядвіги», 1910
-
Екзотичний краєвид, 1908, особиста колекція
-
Млин, бл. 1896, Париж
-
In a Tropical Forest Combat of a Tiger and a Buffalo, 1908-1909, Ермітаж, Санкт-Петербург
-
The Flamingoes, 1907, Private collection
- Henri Rousseau, 1984, The Museum of Modern Art New York (essays by Roger Shattuck, Henri Béhar, Michel Hoog, Carolyn Lanchner, and William Rubin; includes excellent color plates and analysis)
uk.wikipedia.org
Теодор Руссо — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Теодор Руссо (фр. Théodore Rousseau; 15 квітня, 1812, Париж — 22 грудня, 1867, Барбізон) — французький художник-пейзажист, графік. Вважається засновником так званої Барбізонської школи.
Ранні роки[ред. | ред. код]
Майбутній художник мав просте, нешляхетне походження. був сином кравця. Був слабкою, хворобливою дитиною. Батьки відвезли хлопця в село, де той мешкав до дев’яти років. В цьому віці його забрали знову до Парижу. Перші художні навички отримав від дяді, художника-аматора. Художником (тільки мало відомим) стане і його брат — Філіп Руссо.
Навчання та початок творчого шляху[ред. | ред. код]
Батько бажав для сина кар’єри в бізнесі, але той наполягав на художньому навчанні. І батько підкорився, у віці 15 років юнак став учнем художника-пейзажиста Жана Шарля Ремона. Отримавши дозвіл на копіювання картин в музеї Лувр, Теодор Руссо зупинився на картинах голладців 17 століття, переважно пейзажистах. Це і обумовило подальші пошуки митця, його смаки, його жанр.
1831 рік[ред. | ред. код]
У 1831 році Т. Руссо подав заявку на участь в Паризькому салоні. І перша виставка відбулася з його картиною. Але консервативне, академічно налаштоване журі не брало його картин подальші чотири роки. Хворобливий і ображений художник відсахнувся від Паризьких салонів і не давав туди своїх картин до реформ 1848 року. Лише суттєві зміни в журі та більш лояльні правила прийняття картин в салон після заворушень 1848 року повернули його твори на виставки.
Село Барбізон[ред. | ред. код]
В пошуках мотивів для картин Теодор мандрував французькими провінціями. Він побував у Ліоні, Руані, приїздив до Нормандії. У 1827 році митець вперше приїхав в село Барбізон. Близьке до Парижу, далеке від прибраних та геометричних садів Версаля, село привабило дешевизною помешкань та їжі, незайманою природою. У 1848 р. Теодор оселився в Барбізоні. Пізніше його сусідом стане багатодітний Жан-Франсуа Мілле, потім приєднаються Діаз де ла Пенья, Жюль Дюпре, Шарль-Франсуа Добіньї, Ніколя-Луї Каба. Так склалась творча група митців — переважно пейзажистів, котрих пізніше назвали Барбізонською школою.
Неприємності[ред. | ред. код]
Хворобливий художник не відрізнявся привітністю. Стосунки з меценатами та урядом були майже погані. Обережний Діаз де ла Пенья вже мав Орден почесного легіону, хоча починав пізніше за Теодора, Діаз, та не Руссо. У 1861 р. Теодор спробував зробити аукціонний продаж своїх картин, але той був невдалим. Французьку публіку Теодор Руссо не підкорив, і, розчарований, навіть зажадав емігрувати з Франції — в Амстердам, в Лондон, нехай навіть у США… Але передумав і — не емігрував. Приятель з близького оточення Руссо покінчив життя самогубством. Його дружина теж довго хворіла і стала божевільною.
Смерть[ред. | ред. код]
Після подорожі на Монблан художник захворів на запалення легенів. Пізніше приєдналося безсоння і він заслаб. У серпні 1967 р. переніс перший інсульт. Вони повторилися восени.
22 грудня 1867 р. в Барбізоні він помер.
Галерея[ред. | ред. код]
Краєвид в Барбізоні, 1850 р.
Дуби в селищі Апремон
Самотні рибалка в пейзажі
-
Пейзаж, малюнок Т. Руссо
- Alfred Sensier, Souvenirs sur Th. Rousseau (Paris, 1872).
- E. Michel, Les Artistes célébres: Th. Rousseau (Paris, 1891).
- J. W. Mollett, Rousseau and Diaz (London, 1890).
- David Croal Thomson, The Barbizon School of Painters: Th. Rousseau (London, 1892).
- Albert Wolff, La Capitale de l’art: Th. Rousseau (Paris, 1886).
- E. Chesneau, Peintres romantiques: Th. Rousseau (Paris, 1880).
- P Burty, Maîtres et petit-maîtres: Th. Rousseau (Paris, 1877).
uk.wikipedia.org
Авраам Руссо — Вікіпедія
Польща
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Руссо.Авраам Руссо (справжнє ім’я — Абрахам Жанович Іпджян; . 21 липня 1969, Алеппо, Сирія) — російський естрадний співак. Учасник фестивалю «Пісня року», чотириразовий володар премії «Золотий грамофон».
Народився 21 липня 1969 року в місті Алеппо у Сирії. Батько Жан — легіонер французького іноземного легіону, ветеран Другої світової війни, мати Марія — медсестра. В Авраама є старший брат Джон[1] і сестра. Батько помер, коли Аврааму було 7 років, і вони з матір’ю переїхали до Парижу[2]. Деякий час Руссо прожив у Франції. З самого дитинства захоплювався співом, а також не втрачав можливості взяти участь у різних творчих конкурсах. Кілька років майбутній артист провів у закритому чоловічому монастирі в Лівані.
Співати почав у 16 років у маленьких кафе і ресторанах, заробляючи на життя для всієї родини. Після закінчення університету зайнявся співом на професійному рівні.
Подорожуючи по світу, виступав у різних країнах, а під час поїздок вивчав іноземні мови. Авраам Руссо вільно говорить 13 мовами. Серед них — англійська, вірменська (західновірменська)[3], французька, італійська, грецька, німецька, китайська, турецька, іспанська, арабська, гінді, іврит, російська[4].
Під час одного з виступів вокальні дані співака помітив власник ресторану, підприємець Тельман Ісмаїлов. Авраама запросили до Москви, де він почав виступати з 1999 року. На одному з ресторанних виступів Авраам познайомився з продюсером Йосипом Пригожиним. Так в біографії Авраама Руссо почався новий творчий період. Уклавши контракт з компанією «Нокс мьюзік» за сприяння Йосипа Пригожина, Руссо у 2000 році приступив до запису першого альбому. Дебютний альбом співака вийшов у 2001 році — «Amor». Потім в біографії Авраама Руссо пішли альбоми «Tonight» (2002), «Просто любити» (2003), «Заручні» (2006). Деякий час артист працює з іншим продюсером Олександром Бенішем, відомим імпресаріо.
2006 року пережив замах на своє життя, яке залишилося нерозкритим. Після цього живе в Нью-Йорку (США).
Національність[ред. | ред. код]
Після Геноциду вірмен сім’я емігрувала в Сирію, Алеппо, де і народився сам Авраам Руссо. В одному з інтерв’ю 2005 року, відповідаючи на репліку «Я чула, що … ви вірменин, а не сирієць», Руссо сказав: «Знаєте, чутки навкруги моєї національності розповсюджують „мої друзі“ — московські журналісти. Вони придумують все це, щоб зробити свої статті більш цікавими». В двох інтерв’ю — 2004 і 2008 року — він повідомив, що не може сказати конкретно, якої він нації і, взагалі, не хоче відповідати на це запитання.
У низці інтерв’ю вірменським виданням у 2010—2012 роках Руссо стверджував, що його батьки — вірмени, і сам він вважає себе вірменином[5][6].
Відповідаючи в 2011 році на питання «Нещодавно, коли ви були у Вірменії, ви сказали, що ви вірменин за походженням! Мені б хотілося дізнатися, чому у вашій біографії нічого про це не написано?» Руссо заявив: «Як не написано? Я повинен кричати, що я вірменин? Перш за все, я артист російської естради, я не приховую свого походження»[7]. Станом на вересень 2014 року в біографії Руссо на офіційному сайті не було вказано його етнічне походження[8].
«Нещодавно, коли ви були у Вірменії, ви сказали, що ви вірменин за походженням! Мені б хотілося довідатися, чому у вашій біографії нічого про це не написано?» Руссо заявив: «Як не написано? Я повинен кричати, що я вірменин? Перш за все, я артист російської естради, я не приховую свого походження».
Ім’я і псевдонім[ред. | ред. код]
Справжні ім’я та прізвище, зі слів Руссо, — Abraham Ipjean (Абрахам Іпджіян[9], Авраам Іпджян). Відповідаючи в 2005 році на питання про схожість його прізвища з вірменською мовою, Руссо сказав: «„Ip“ по-турецьки — нитка. У моїх предків був нитковий завод. А батька звали Jean. Звідси і прізвище таке — Ipjean».
В інтерв’ю 2015 року Руссо сказав, що після 1994 року взяв прізвище батька — «Руссо». В інтерв’ю 2010 року Руссо повідомив, що вибрав найбільш красиву, на його погляд, форму свого справжнього імені (Авраам) і прізвище батька (Руссо) в якості сценічного псевдоніма. Необхідність псевдоніма (або зміни прізвища) він пояснив так: «Займаючись своєю розкруткою і поступово входячи в російський шоу-бізнес, я прекрасно розумів, що використовувати своє прізвище Іпджян я не міг. Саме тому мені довелося більш досконально вивчити свій родовід і взяти прізвище Руссо, що з давньогрецької перекладається як «червоненький».
- Дружина: Морела Руссо (Фердман) (нар. 1982), громадянка США. Зареєстрували шлюб в Бутирському РАГСі 8 вересня 2005 року. Повінчалися в Ізраїлі на різдвяні канікули (2005—2006).
- дочка Емануелла Руссо (нар. 27 грудня 2006 року) в США .
- дочка Аве Марія Руссо (з лат. «радуйся, Маріє») народилася 19 серпня 2014 року також у США.
- 2001 — Далеко-далеко (виходив тільки на дисках)
- 2002 — Tonight
- 2003 — Просто любити
- 2006 — Заручні
- 2006 — «Live» (концертний альбом)
- 2006 — «Grand collection» Авраам Руссо (збірник)
- 2006 — Авраам Руссо. The Best. (збірник)
- 2009 — «Resurrection (Воскресіння)»
- 2016 — «Немає нічого неможливого»
- 2001 — «Amor»
- 2001 — «Tonight»
- 2001 — «Далеко-далеко»
- 2002 — «Любов, якої більше немає» (з Крістіною Орбакайте)
- 2003 — «Просто любити тебе» (з Крістіною Орбакайте)
- 2006 — «Через любов» (з Іванною)
- 2006 — «Обручальна»
- 2010 — «Не моя»
- 2011 — «Ніжна, Грішна»
- 2011 — «Колір кохання» (з Наталею Валевською)
- 2012 — «Нелюба»
- 2014 — «Дочка сходу»
- 2015 — «Не зберіг» (з Радою Рай)
- 2016 — «Плакала ночь»
- 2016 — «Я тебе знайду»
- 2016 — «Мої почуття — мережива»
uk.wikipedia.org
Брати Руссо — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Ентоні Руссо (англ. Anthony Russo) і Джо Руссо (англ. Joe Russo) — американські режисери кіно і телебачення.
Брати знімають більшість своїх робіт в основному разом, також іноді в якості продюсерів, сценаристів, акторів і монтажерів. Разом виграли «Еммі» за свою роботу над комедійним серіалом «Уповільнений розвиток».
Ентоні і Джо Руссо виросли в Клівленді, Огайо і вступили до Бенедиктинської середньої школи.[1] Вони були випускниками Західного резервного університету Кейзa коли вони почали знімати свій перший повнометражний фільм «Pieces». Вони профінансували його за допомогою кредитних карток. Після перегляду їхнього фільму на кінофестивалі, Стівен Содерберг запропонував дуету спродюсувати їх наступний фільм, разом з Джорджем Клуні. Цим фільмом стала кримінальна комедія «Ласкаво просимо в Коллінвуд», з Вільямом Х. Мейсі, Семом Рокуеллом і Клуні в головних ролях.
Виконавчий продюсер телеканалу FX Кевін Райлі найняв братів щоб зняти пілотний епізод серіалу «Lucky», так як йому сподобалася їхня робота над «Коллінвуд». Рон Говард був фанатом пілота, і він посприяв у допомозі найняти їх на зйомки пілотного епізоду серіалу каналу Fox «Уповільнений розвиток». Брати виграли премію «Еммі» за їх роботу над епізодом.
У 2006 році Руссо повернулися в кіно, знявши комедію з Оуеном Вілсоном у головній ролі під назвою «Він, я і його друзі». У світовому прокаті фільм зібрав $140 000 000. Вони були виконавчими продюсерами і режисерами перших декількох сезонів серіалу каналу NBC «Спільнота» та серіалу каналу ABC «Щасливий кінець».
У липні 2013 року брати закінчили виробництво над фільмом «Перший месник: Друга війна», супергеройського сиквела для Marvel Studios, фільм був випущений 4 квітня 2014 року.[3]
Руссо посилаються на ситкоми «Польовий шпиталь», «Таксі» і «Весела компанія» як на свої джерела натхнення.[1] Їх молодша сестра, Анджела Руссо-Остот, також працює на телебаченні, працюючи сценаристом і продюсером серіалів «V» і «Довірся мені».[1]
У січні 2014 брати підписалися на повернення до зйомок третього фільму про «Першого месника» під назвою «Перший месник: Протистояння», підтвердивши це в березні 2014 року. Фільм вийшов в прокат 6 травня 2016 року.
У травні 2014 року їхня оголосили сценаристами і режисерами фільму «Сіра людина».[4]
23 березня 2015 року було оголошено, що брати Руссо знімуть дві частини «Месників: Війни нескінченності», які заплановані на 2018 і 2019 роки.
uk.wikipedia.org
Жан-Жак Руссо – биография, фото, личная жизнь, основные идеи
Биография
Жан-Жак Руссо родился в Женеве 28 июня 1712 года. Этот французский философ, писатель эпохи Просвещения известен педагогическими трудами, теориями. Руссо называют основоположником романтизма в философской науке. Некоторые исследователи считают, что Жан-Жак Руссо в некоторой степени спровоцировал Великую французскую революцию.
Детство и юность
Детство франко-швейцарца Жан-Жака Руссо нельзя назвать беззаботным. Мать, Сюзанна Бернар, скончалась при родах, оставив сына на попечении отца Исаака Руссо, который трудился часовщиком и подрабатывал учителем танцев. Смерть супруги мужчина переносил тяжело, но постарался направить любовь на воспитание Жан-Жака. Это стало значимым вкладом в развитие младшего Руссо.
Портрет Жана-Жака РуссоРебенок с младых лет изучал труды Плутарха, зачитывался «Астреей» с отцом. Жан-Жак представлял себя на месте античного героя Сцеволы и специально обжег руку. Вскоре старшему Руссо пришлось покинуть Женеву из-за вооруженного нападения, но мальчик остался в родном доме с дядей. Родитель и не подозревал, что сын станет значимым философом для этой эпохи.
Позже родственники отдали Жан-Жака в протестантский пансион Ламберсье. Через год Руссо для обучения передали нотариусу, позже перевели к граверу. Несмотря на серьезную загруженность, молодой человек находил время на чтение. Образование научило Жан-Жака лгать, притворяться и красть.
В 16 лет Руссо сбегает из Женевы и попадает в монастырь, расположенный в Турине. Почти четыре месяца провел здесь будущий философ, после чего поступил на службу к аристократам. Жан-Жак трудился лакеем. Сын графа помогал парню постигать азы итальянского языка. Но навыки письма Руссо получил у «мамаши» — госпожи де Варан.
Жан-Жак Руссо в некоторых произведениях, собственноручно написанных, представляет интересные факты своей биографии. Благодаря этому узнаем, что юноша трудился секретарем и домашним наставником, прежде чем пришел к философии и литературе.
Философия и литература
Жан-Жак Руссо – это, прежде всего, философ. Книги «Общественный договор», «Новая Элоиза» и «Эмиль» до сих пор изучают представители науки. В произведениях автор пытался объяснить, почему в обществе существует социальное неравенство. Руссо первым попробовал определить, имел ли место быть договорной способ создания государственности.
Философ Жан-Жак РуссоЖан-Жак считал закон выражением общей воли. Он должен был защитить представителей общества от правительства, которое не способно не преступать закон. Имущественное равенство возможно, но только в случае высказывания общей воли. Руссо предложил людям самостоятельно принимать закон, тем самым контролируя поведение властей. Благодаря Жан-Жаку Руссо создали референдум, сократили сроки депутатских полномочий, ввели народную законодательную инициативу, обязательный мандат.
«Новая Элоиза» — знаковая работа Руссо. В романе четко прослеживаются нотки «Клариссы Гарло», созданной Ричардсоном. Эту книгу Жан-Жак считал лучшим произведением, написанным в эпистолярном жанре. «Новая Элоиза» представляет 163 письма. Этот труд привел в восторг французское общество, так как в те годы подобный способ написания романов слыл популярным.
Выступление Жана-Жака Руссо«Новая Элоиза» рассказывает историю о трагедии в судьбе главной героини. На нее оказывает давление целомудрие, мешая девушке насладиться любовью и подчиниться влекущему соблазну. Книга завоевала любовь людей и сделала Руссо отцом романтизма в философии. Но литературная жизнь писателя началась несколько раньше. Еще в середине XVIII столетия Руссо состоял на службе посольства в Венеции. Вскоре мужчина находит призвание в творчестве.
В Париже произошло знакомство, которое сыграло значимую роль в судьбе философа. Жан-Жак встретился с Полем Гольбахом, Дени Дидро, Этьенном де Кондильяком, Жаном д’Аламбером и Гриммом. Ранние трагедии и комедии не стали популярными, но в 1749 году, находясь в заключении, он прочитал в газете о конкурсе. Тема оказалась близка Руссо:
«Способствовало ли развитие наук и искусств порче нравов, или же оно содействовало улучшению их?».
Это вдохновило автора. Популярность среди граждан Жан-Жак заработал после постановки оперы «Деревенский колдун». Это событие случилось в 1753 году. Душевность и натуральность мелодии свидетельствовали о деревенских нравах. Даже Людовик XV напевал арию Колетты из произведения.
Жан-Жак РуссоНо «Деревенский колдун» и «Рассуждения» добавили в жизнь Руссо проблем. Гримм и Гольбах восприняли творчество Жан-Жака негативно. Вольтер встал на сторону просветителей. Главной проблемой, по мнению философов, стал плебейский демократизм, присутствующих в работе Руссо.
Историки с упоением изучали автобиографическое творение Жан-Жака под названием «Исповедь». Правдивость и искренность присутствуют в каждой строчке произведения. Руссо показал читателям сильные и слабые стороны, обнажил душу. Цитаты из книги до сих пор используют для создания биографии философа и писателя, оценки творчества и характера Жан-Жака Руссо.
Педагогика
В сфере интересов просветителя Жан-Жака Руссо находился природный человек, на которого не влияют общественные условия. Философ считал, что на развитие ребенка влияет воспитание. Эту идею Руссо использовал при разработке педагогической концепции. Основные педагогические идеи Жан-Жак представил в произведении «Эмиль, или О воспитании». Этот трактат, по признанию автора, -лучший и важный. Через художественные образы Руссо попытался донести мысли относительно педагогики.
Образовательно-воспитательная система не устраивала философа. Идеям Жан-Жака противоречил тот факт, что в основе этих традиций находится церковность, а не демократия, широко распространяемая в те годы на территории Европы. Руссо настаивал на необходимости развития природных талантов у ребенка. Естественное развитие индивида – главная задача образования.
По мнению Жан-Жака, взгляды на воспитание детей должны коренным образом измениться. Это связано с тем, что человек с момента рождения и до смерти постоянно открывает новые качества в себе и окружающем мире. Исходя из этого, нужно строить воспитательные программы. Добрый христианин и добропорядочный человек – это не то, что нужно человеку. Руссо искренне верил, что существуют угнетенные и угнетатели, а не отечество или граждане.
Книга Жана-Жака РуссоПедагогические идеи Жан-Жака Руссо заключались в советах родителям о необходимости развивать в маленьком человеке стремление к труду, уважение к себе, чувство свободы и независимости. Ни в коем случае нельзя потакать или уступать требованиям, даже капризам малышей. В то же время нужно отказаться от подчинения ребенка. Но больше всего переживал философ за перекладывание ответственности за воспитание на подростка.
Немаловажную роль в воспитании человека играет труд, который привьет дитю чувство долга и ответственности за собственные поступки. Естественно, что это в дальнейшем поможет малышу зарабатывать на пропитание. Под трудовым образованием Руссо подразумевал умственное, нравственное и физическое совершенствование человека. Развитие потребностей и интересов ребенка должно быть первостепенным для родителей.
Мыслитель Жан-Жак РуссоПо мнению Жан-Жака Руссо, на каждом этапе взросления необходимо взращивать в чаде что-то определенное. До двух лет – физическое развитие. От 2 до 12 – чувственное, от 12 до 15 – умственное, от 15 до 18 лет – нравственное. Перед отцом и матерью стоит главная задача – быть терпеливыми и настойчивыми, но ни в коем случае нельзя «ломать» ребенка, прививая ему ложные ценности современного общества. Физические упражнения и закаливания разовьют в малыше стойкость, выдержку и укрепят здоровье.
В период взросления подростку для познания мира нужно учиться использовать органы чувств, а не книги. Литература хороша, но она вкладывает в неокрепшие умы чье-то видение мира.
Таким образом, чадо не разовьет собственный рассудок, а станет воспринимать слова других на веру. Основные идеи умственного воспитания заключались в общении: родители и воспитатели создают атмосферу, когда ребенку хочется задавать вопросы и получать ответы. Важными для развития предметами Руссо считал географию, биологию, химию и физику.
Взросление в 15 лет – это постоянные эмоции, вспышки чувств, которые накрывают подростков с головой. Важно в этот период не переусердствовать с нравоучениями, а постараться привить ребенку нравственные ценности. Общество достаточно аморально, поэтому перекладывать эту обязанность на посторонних людей не нужно. На этом этапе важно развитие доброты чувств, суждений и воли. Проще сделать это будет вдалеке от больших городов с их соблазнами.
Книга Жана-Жака РуссоКак только юноше или девушке исполнится 20 лет, необходимо переходить к знакомству с общественными обязанностями. Интересно, что этот этап представительницам женского пола разрешалось пропустить. Гражданские обязанности – исключительно мужское проявление. В работах Жан-Жака Руссо прослеживается идеал личности, который противоречил обществу XVIII века.
Труды Руссо совершили переворот в педагогическом мире, но власти посчитали это опасным, угрожающим устоям общественного мировоззрения. Трактат «Эмиль, или О воспитании» сожгли, а в отношении Жан-Жака выпустили указ об аресте. Но Руссо успел скрыться в Швейцарии. Мысли философа, несмотря на неприемлемость французским правительством, оказали влияние на педагогику того времени.
Личная жизнь
Из-за отсутствия денег жениться на знатной даме у Жан-Жака не было возможности, поэтому в жены философ выбрал Терезу Левассер. Женщина трудилась служанкой в гостинице, расположенной на территории Парижа. Умом и сообразительностью Тереза не отличалась. Девушка происходила из крестьянского рода. Образование не получила — не определяла, который час. В обществе Левассер представала вульгарной.
Жан-Жак Руссо и Тереза ЛевассерТем не менее, в браке Руссо прожил до конца дней. Через 20 лет супружеской жизни вместе с Терезой мужчина отправился в церковь, где их обвенчали. У супругов родилось пятеро детей, но малышей сразу отдали в воспитательный дом. Жан-Жак объяснял этот поступок отсутствием денежных средств. Да и к тому же, по мнению философа, дети мешали заниматься Руссо тем, что он любил.
Смерть
Смерть настигла Жан-Жака Руссо 2 июля 1778 года, в загородной резиденции Шато д’Эрменонвиль. Сюда в 1777 году привёз философа друг, который заметил ухудшение в состоянии здоровья Руссо. Для развлечения гостя товарищ организовал концерт на острове, расположенном в парке. Жан-Жак, влюбившись в это место, попросил устроить могилу для него здесь.
Друг решил выполнить последнюю просьбу Руссо. Официальным местом захоронения общественного деятеля считается остров Ив. Сотни поклонников ежегодно посещали парк ради знакомства с мучеником, которого так ярко описал Шиллер в стихотворениях. В годы Великой французской революции останки Жан-Жака Руссо перенесли в Пантеон. Но через 20 лет произошло скверное событие — два преступника украли ночью прах философа и выбросили в яму, наполненную известью.
Интересные факты
- Руссо учился в музыкальной школе, писал музыкальные произведения.
- После нескольких лет скитаний, в 1767 году вернулся во Францию, но под другим именем.
- В Швейцарии есть остров на реке Рона, названный в честь Жан-Жака Руссо.
- Философ пользовался популярность у дам.
- Руссо не был карьеристом из-за строптивого характера.
Библиография
- 1755 – «Рассуждения о происхождении неравенства между людьми»
- 1761 – «Юлия, или Новая Элоиза»
- 1762 – «Об общественном договоре»
- 1762 – «Эмиль, или О воспитании»
- 1782 – «Прогулки одинокого мечтателя»
- 1782 – «Размышления о правительстве Польши»
- 1789 – «Исповедь»
24smi.org
Рене Руссо — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Рене Марі Руссо (англ. Rene Marie Russo; 17 лютого 1954) — американська акторка та фотомодель.
Рене Руссо народилася 17 лютого 1954 року в місті Бербанк, штат Каліфорнія. Батько Ніно Руссо, мати Ширлі Балокка, сестра Тоні. Коли Рене виповнилося два роки, батько кинув сім’ю. Навчалася в середній школі Берроуз. У 10 років лікарі діагностували у неї сколіоз і змусили носити корсет до 14 років. Через постійну нестачу грошей у сім’ї Рене вирішила залишити навчання і піти працювати. У 1972 році вона почала кар’єру фотомоделі, і до кінця десятиліття стала однією з найуспішніших персон в бізнесі, з’являючись на обкладинках таких журналів як Vogue і Harper’s Bazaar.
У середині 1980-х років Руссо зацікавилася кар’єрою акторки і незабаром отримала головну жіночу роль у серіалі «Сейбл». Це привело її до кар’єри на великому екрані, де вона дебютувала у фільмі «Вища ліга» (1989), зігравши подругу головного героя. Після вона знялася у фільмах «Містер Доля» (1990) з Джеймсом Белуші і «Правосуддя одинака» (1991) з Майклом Кітоном, перш ніж отримати свою роль у фільмі «Смертельна зброя 3» (1992).
У 1990-х Руссо домоглася великого успіху завдяки головним жіночим ролям у ряді комерційно успішних кінофільмів. Серед них були «На лінії вогню» (1993) з Клінтом Іствудом, «Епідемія» (1995) з Дастіном Гоффманом, «Бляшаний кубок» (1996) з Кевіном Костнером, «Викуп» (1996) і «Смертельна зброя 4» (1998) з Мелом Гібсоном, «Афера Томаса Крауна» (1999) з Пірсом Броснаном.
У 2000 році Руссо знялася в провальній комедії «Пригоди Роккі та Буллвінкля», а по тому ще в двох невдалих комедіях «Великі неприємності» і «Шоу починається». Її наступна роль була в 2005 році, у фільмі «Гроші на двох», після чого вона з’явилася у ще одній комедії «Твої, мої і наші». У 2011 році, через шість років відпочинку, Руссо повернулася на екрани з короткою роллю матері головного героя у фільмі «Тор» і його сіквелі «Тор 2: Царство темряви». У 2014 році Руссо з’явилася на великому екрані з основною негативною роллю в незалежному фільмі «Стерв’ятник».
14 березня 1992 року Руссо одружилася зі сценаристом Деном Ґілроєм,[4] з яким познайомилася на зніманнях фільму «Корпорація „Безсмертя“». 31 серпні 1993 року в них народилася дочка Роуз, яка також працює моделлю.[5][6]
uk.wikipedia.org
