Жіночі образи в червоне в чорне – Твір на тему: «Роль жіночих образів у долі Жульєна Сореля та втіленні авторського задуму в романі Стендаля «Червоне і чорне»

Жіночі образи роману Стендаля Червоне і чорне

Жіночі образи роману Стендаля “Червоне і Чорне”

Роман Стендаля “Червоне і чорне” різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чого ж навчили мене дві героїні - пані де Реналь і Матильда де Ла-Моль.

Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробовуванню коханням, тому що, на його думку, кохання - почуття суб’єктивне і більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого об’єкта кохання. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують звичайно справжнє своє єство.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу.

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором’язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер’єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер’єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася “дурною”. Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям.

І ось у її душі виникло нове почуття - кохання. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій. Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.

Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться дві сили - природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов’язку стосовно родини, чоловіка, нав’язане суспільством, цивілізацією, релігією. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав’є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після того, як загроза здоров’ю хлопчика минула, знову віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла-Молю відгук про поведінку Сореля, що відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна. Відтак знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульє-нові: “Мій обов’язок передусім - бути з тобою”. Відтоді вона зовсім перестала зважати на моральний осуд. Тепер він для неї просто не існував. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.

Матильда де Ла-Моль - жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Гострий розум, освіченість - вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д’Обіньє, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни - діяльна натура Матильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,- для неї віє нудьгою. “Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?” - виражає погляд її “синіх, як небо”, очей.

Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається – “титул барона, титул віконта - усе це можна купити… кінець кінцем, щоб здобути багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда”.

Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одягає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Моля, який загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки - королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її. Прихильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.

Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею (“очевидно, тільки смертний вирок і вирізняє людину… це єдина річ, яку не можна купити”), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що “…не народився, щоб плазувати”. Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. “Чи він не Дантон?” - думає Матильда, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. “У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх”,- думає Матильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами.

Машкара Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, “на попівську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду”,- його вищість лякає їх,- розуміє Матильда.

Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого - потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,- у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і “цивілізацією”, тими поглядами, що їх нав’язало суспільство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання - поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер’єром. “Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші”.

1830 року Ф. Стендаль написав роман "Червоне і чорне" - твір, що увічнив ім'я письменника.

У центрі роману простий сільський хлопець Жульєн Сорель, який прагне незалежності, бажає змінити свою долю. Так сталося, що в короткому житті юнакові зустрілись дві жінки, що відіграли певну роль в його погляді на вищий щабель суспільства.

Мадам де Реналь, дружина мера міста Вер'єра, була освіченою красунею-провінціалкою. Весь нерозтрачений запал своєї молодості, розуму, почуттів вона віддала вихованню двох дітей. Брала участь у благодійних акціях, що їх організовував її чоловік, милувалась навколишнім краєвидом, пила чай із варенням на веранді з подругою. І ось в її маєтку з'являється нова людина - гувернер її дітей, досить-таки миловидний юнак. Бажання допомогти Жульєнові матеріально, придбати книжки, які він хотів би мати, тривалі прогулянки у саду стали фоном, на якому зародилось та визріло кохання пані та гувернера. Палка, жагуча пристрасть охопила обох. З ризиком для честі пані зустрічається з Жульєном у своїй спальні, краде для нього хліб після вечері, затягує драбину, по якій він дереться до її кімнати. Забуто всі умовності світу. Панує тільки кохання - з її боку. Бо Жульєн "закохався" в пані з корисливості. Справжнє прийде потім.

Друга жінка у житті Сореля - аристократка маркіза де Ла-Моль. Дівчина з багатої, гордовитої сім'ї, Матильда зневажливо ставилась до молодиків, які її оточували. Дівчина жила, в очікуванні, що з'явиться герой, схожий на улюбленця її ідеалу - Маргарити Наваррської. І ось він з'явився в особі батькового секретаря. З-поміж примружених вій роздивлялась знатна красуня незаможного юнака. І все те, що вона очікувала, на що сподівалась, Матильда знайшла в Жульєнові. Але кохання цих молодих людей більше було схожим на змагання, бо вони постійно мучили одне одного. Усьому виною було хворе честолюбство Сореля. Матильда розуміла, що, одружившись із Жульєном, вона потрапить у те суспільство, до якого ставиться з презирством. І знову ж таки - Жульєн не любить її по-справжньому, бо душею він уже з панею де Реналь.

Фатальні постріли у церкві - і Жульєн потрапив до в'язниці. Пані де Реналь навідується до Сореля кожен день, і тільки перед стратою він зізнається, що ніколи не був такий щасливий. Любов пані стала для юнака найвищим щастям та лихом його життя. І - як фінал - ешафот.

А що ж Матильда? Як і Маргарита Наваррська, вона поховала голову улюбленця в печері, яку Жульєн вибрав для себе сам.

У романі Стендаля "Червоне і чорне" тема кохання займає одне з провідних місць. Пеше кохання- пані де Реналь, жінка мера французького містечка Вер'єра. Дуге кохання- Матильда де Ла Моль, дочка маркіза де Ла Моля.

Пані де Реналь- сором'язлива чутлива жінка, яка має вразливу вдачу. Вона цуралася всіх розваг та веселощів у Вер'єрі. Слід зазначити, що вона не вміла крутити чоловіками, щоб отримати гарний капелюшок чи якусь прикрасу.

Закохавшись у Жульєна Сореля, пані де Реналь постає перед надзвичайно важкою проблемою: вибір між палкою пристрастю та обов'язком дружини, матері, а також християнки. на рівні свідомості вона розуміє, що порушує всілякі норми та правила, а саме тому намагається ускладнити спілкування з Жульєном Сорелем, влаштовуючи так, щоб хтось з її синів постійно перебував з нею. Коли захворів її син Станіслав, пані де Реналь сприймає його хворобу як Боже покарання за її кохання та невірність чоловіку. Вона розуміє, що кохає Сореля більше, ніж свого сина. Відразу ж після одужання Станіслава, палаючи любов'ю, пані де Реналь підробляє анонімний лист до мера, щоб захистити своє кохання та Жульєна.

Ця жінка зробила героїчний вчинок, прийшовши до Жульєна Сореля у в'язницю. Тепер вона не зважає на подружній обов'язок, на моральні норми, їй байдуже, що будуть говорити люди. Я думаю, що в романі "Червоне і чорне" саме пані де Реналь є ідеалом щирого кохання, здатності на самопожертву.

Матильда де Ла Моль- протилежний тип жіночого персонажу. Вражає її сила волі, сміливість, героїзм. Як для Жульєна Сореля кумиром та взірцем був Наполеон, так для дочки маркіза ідеалом була королнва Магарита Наваррська. Ця мужня жінка власноруч поховала голову страченого коханця Боніфація де Ла Моля, фаворита герцога Алансонського. Як бачимо, і Матильда, і Жульєн вважали, що найкраще вже відбулося в минулому. Обидва були незадоволені нинішнім суспільством.

Варте уваги те, що гордовита Матильда першою зізнається у коханні Жульєну та призначає побачення вночі у своїй кімнаті. Проте Матильда де Ла Моль не може поводитись просто як жінка, адже все-таки вона дочка маркіза. Через її годість Жульжну доводиться підкорювати її.

Після страти Жульєна Сореля Матильда, подібно до королеви Маргарити Наваррської, власними руками поховала його голову та замовила в Італії коштовні мармурові скульптури.

Я гадаю, що саме пані де Реналь- жінка, яка уособлює справжнє кохання. Матильда де Ла Моль- розумна, дотепна, блискуча жінка, але їй заважає її гордість, їй не вистачає тієї відданості, самопожертви, яка була у пані де Реналь.

Одна з героїнь роману Стендаля «Червоне і чорне” Луїза де Реналь – дружина мера, яка не має ніякого впливу на чоловіка, як і на хід справ у місті Верьєр, ввіреному його піклуванню. За місцевими поняттями, вона майже дурочка, що не використовує “зручні випадки змусити чоловіка купити їй капелюшок”. Але вона з першого погляду вражає Жюльєна, що прийшов в будинок де Реналя гувернером до їх трьох синів. Луїза де Реналь “наївною грацією” “чистою і живою”.

На відміну від безвусого провінціала досвідчений парижанин відразу б розпізнав, що за її довірливою простодушністю «криється хтивість». У відносинах з Жюльєном вона, у всьому слухняна дружина, яка і не відала любові, пізнає власну подавлену природу палкої і самовідданої жінки, звертаючи егоїзм Сореля у високе почуття, якому, однак, уготований трагічний кінець. Після продиктованого її відчаєм листа-визнання до маркіза де Ла-Моля стався замах, вчинений Жюльєном в церкві. Через три дні після його страти пані де Реналь вмирає, тримаючи в обіймах своїх дітей.

Вихована в єзуїтському монастирі, пані де Реналь залишається в полоні ригористичних уявлень про моральне і належне, але в ній таїться неприборканий темперамент вольової і цільної натури, що відповідає уявленням Стендаля про героїчний характер. Бажання щастя, яке пробудилося після зустрічі з Жюльєном виявляється непоборним і змушує мадам де Реналь ризикувати не тільки репутацією доброчесної матрони, а й своїм духовним порятунком: після від’їзду коханого до семінарії вона марно намагається спокутувати злочинний зв’язок, що залишився єдиним моментом повноцінного буття за прожиті нею тридцять років. Любовне божевілля будить у ній силу духу, про яку вона раніше і не підозрювала.

Головний герой роману Жюльєн Сорель – син старого тесляра з містечка Верьєр, який зробив блискучу кар’єру в роки Реставрації, проте залишився духовно чужим цій епосі, тому що його серце безроздільно належить Наполеону, а тому й століттю героїки, яке асоціюється для Жюльєна з ім’ям скинутого імператора. Катастрофа героя, який закінчує свій шлях на пласі, коли йому всього 23 роки, за логікою розвитку фабули є лише завершенням заплутаною інтимної ситуації, яка схиляє Жюльєна заради шлюбу з юною маркізою де Ла-Моль зазіхнути на життя пані де Реналь, своєї першої і, як йому відкрилося перед стратою, єдиної коханої. Однак, по суті, його загибель зумовлена ​​неможливістю самоствердження, навіть якщо воно змушене здійснюватися у формах зовнішнього конформізму та соціальної мімікрії, яку вимагає від юного ідеаліста і мрійника час загальної боягузтва, цинізму і плазування.

Доля Жюльєна відтворена з характерним Стендалю умінням, який, торкаючись найтонших спонукань душі і суто приватних епізодів біографії, зумів виявити за найпотаємнішими поривами дію надособистих причин і факторів. Приватне буття вписано в історію, хоча автор наче поглинений виключно аналізом психологічних колізій і велінь серця.

“Червоне” і “чорне” – початки, які, залишаючись антагоністичними, зростаються в свідомості Жюльєна і ведуть свою безперерву суперечку в його душі, невідворотно наближаючи крах, яким увінчується фінал цієї життєвої одіссеї. Належачи мерзенному часу, який йому дістався, Жюльєн намагається у всьому наслідувати кумиру, щохвилини нагадуючи собі, що “Бонапарт, нікому не відомий поручик, без гроша за душею, став владикою світу тільки завдяки своїй шпазі”. Самому йому, однак, доводиться прокладати собі шлях НЕ шпагою, удаваним благочестям, покорою прийнятим звичаям, яка межує з лакейством і казуїстикою поволі розтліває душу. Сореля спопеляє честолюбство, що вимагає від нього зримих тріумфів, щоб довести собі і світу, що він виліплений з того ж тіста, “з якого зроблені великі люди”, що в тридцять років ставали наполеонівськими маршалами. Але своїх перемог Жюльєн домагається не на полях слави, а в хитросплетінні інтриг, давши собі клятву “висловлювати тільки такі думки, які йому самому представлялися помилковими”. Маска приростає до нього настільки щільно, що за нею ледь помітна особа, одухотворена “священним вогнем” ненависті до пануючої безликості і продажності, від яких Жульєн Сорель став не вільним і сам.

Реналь Луїза де - дружина мера, що не має ніякого впливу на чоловіка, як і на хід справ в місті Верьер, увіреному його піклуванню. За місцевими поняттями, майже дурна, що упускає "слушну нагоду змусити чоловіка купити їй капелюшок", вона з першого погляду вражає Жюльена, що поступив у будинок гувернером до її трьох синів, "наївною грацією, чистою і живою". На відміну від безвусого провінціала досвідчений парижанин відразу б розпізнав, що за її довірливою простодушністю "криється похітливість".

У стосунках з Жюльеном вона, у всьому слухняна бажанням і поняттям чоловіка і що не відала любові, пізнає власну пригнічену природу пристрасної і самовідданої жінки, обертаючи його егоїзм у високе почуття, якому, проте, уготований трагічний результат. Після її продиктованого відчаєм листа-визнання маркізу де Ла Моль наслідує замах, досконале Жюльеном в церкві. Через три дні після його страти пані де Р. помирає, тримаючи в обіймах дітей.

Вихована в ієзуїтському монастирі, пані де Р. залишається в полоні ригористичних уявлень про моральний і належний, але в ній таїться неприборканий темперамент вольової і цілісної натури, що відповідає уявленням Стендаля про героїчний характер(ср. Ванина Ванини). Бажання щастя, що пробудилося після зустрічі з Жюльеном, виявляється необоримым, примушуючи пані де Р. ризикувати не лише репутацією доброчесної матрони, але своїм духовним порятунком: після від'їзду коханого в семінарію вона марно намагається спокутувати злочинний зв'язок, що залишився єдиним моментом повноцінного буття за прожиті нею тридцять років. Любовне безумство будить в ній силу духу, про яку вона раніше не підозрювала.

Роман Стендаля “Червоне і чорне” різноманітний з тематики, цікавий і повчальний. Повчальні і долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чого ж навчили мені дві героїні - пані де Реналь і Матільда де Ла-міль. Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробуванню любов'ю, оскільки, на його думку, любов - почуття суб'єктивне і більшою мірою залежить від того, хто любить, чим від самого об'єкту любові. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують зазвичай справжнє своє єство.

На початку роману з'являється пані Реналь. На вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на усю округу. Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалася в ієзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті нісенітниці, яких її учили в цій установі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя. Розумна, кмітлива, емоційна, вона була в той же час боязливою і сором'язливою, простою і небагато наївною. Її серце було вільне від кокетування. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона дуже гордиться своїм походженням. У неї цього і в думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла обманювати, вісті, політику відносно свого чоловіка, тому серед місцевих пані вона вважалася «безглуздою». Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові і дітям. І ось в її душі виникло нове почуття - любов. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала усім захоплюватися, не пам'ятала себе від емоцій. Почуття, яке запалювало пані де Реналь, робило її енергійною і рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб врятувати коханого, йде в кімнату Жульєну, щоб витягнути з матраца портрет Наполеона. Це усіма правдами і неправдами вводить Жульєну, людини низького походження, до складу почесної варти. Це продумує анонімний лист.

Пані де Реналь знаходиться увесь час в душевній напрузі, в ній борються дві сили - природне почуття, прагнення на щастя і почуттю обов'язку відносно сім'ї, чоловіка, нав'язане суспільством, цивілізацією, релігією. Коли захворів її син, вона сприймає хворобу як покарання Бог за подружню невірність. І майже відразу після того, як загроза здоров'ю хлопчика минула, знову віддається своїй любові. Потім знову повернула вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить: “Мій обов'язок передусім - бути з тобою”. З того часу вона зовсім перестала враховувати моральне засудження. Тепер він для неї просто не існував. Останні дні вона була поряд з Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєну пані де Реналь умерает, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, коханого, і так само тихо померла.

Матільда де Ла-міль - жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, яка царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна, вона вища за своє оточення. Вона читає Вольтера, Руссо, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни - діяльна натура змушує її з презирством відноситися до усіх родовитих прихильників, які претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, брак з яким мав би принести Матільді герцогський титул, про який видніється її батько,- для неї віє нудьгою. “Що може бути у світі банальнишим від такого зборища”? - виражає погляд її “синіх, як небо”, очей. Сучасна дійсність не викликає ніякого інтересу у Матільди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається – “титул барона, титул віконта - усе це можна купити… кінець кінцем, щоб отримати багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда”. Матільда живе минулим, яке виникає в її уяві, обвите романтикою сильних почуттів. Вона жаліє, що немає більше двору, подібний до двору Катерини або Людовика XIII. 30 квітня Матільда завжди одягає траурну сукню, оскільки це день страти її предка Ла-моля, який загинув 1574 роки, зробивши спробу звільнити своїх друзів, полонених Катериною, серед яких був і король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки - королеви Маргарити. Матільда схиляється перед силою пристрасті Маргарити, яка отримала у ката главу свого коханця і власноручно поховала її. Прихильниця трону і церкви, Матільда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.

Матільда звертає увагу на Жульєну тому, що відчуває в нім незвичайну натуру. Так само, як граф зі своєю романтичною долею (“очевидно, тільки смертний вирок і відрізняє людину… це єдина річ, яку не можна купити”), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що “…не народився, щоб повзати”. Матільду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. “Чи він не Дантон”? - думає Матильдаа, відчуваючи, що це справжня людина з сильною волею, гідна її. “В наші дні, коли усіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх”,- думає Матиильда, протиставляючи Жульєну усім молодим вельможам, які красуються в салоні її матері.

Личина Тартюфа, вид святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обдурити. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, “на міну попівства, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду”,- його вищість лякає їх,- розуміє Матільда. Зважитися полюбити Жульєну, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних східцях, відповідає її характеру, таємниця якого - потреба ризикувати. Але любов її важке. Вона теж, як і пані де Реналь,- у постійній душевній напрузі. У неї теж гостриться боротьба між природним прагненням на щастя і «цивілізацією», тими поглядами, яке їх нав'язало суспільство з самого її народження. Коливаючись між любові і ненависті до Жульєну, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Вона врятувала б Жульєну від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання - поховала в печері на високій горі, яка піднімається над Верьером. “Завдяки зусиллям Матільди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші”.

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обоє вони викликають, з одного боку, співчуття і шкода, з іншого боку, їх альтруїстична, жертовна любов викликає здивування і шану. Своєю любов'ю вони учать нас любити безкорисливо і самовіддано. Шкода, що їх щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.

Ла Міль Матільда де - "найбагатіша спадкоємиця в Сен-Жерменском передмістя", завойована Жюльеном, для якого М. - символ світу старої аристократії, куди йому свідомо немає доступу, а лише потім приваблива юна жінка, що духовно перевершує своє оточення. Про спорідненість натури говорить властиве їм обом відраза до своєї здрібнілої повіки і туга по духовній величі. У уявленні М.

воно сполучається з родинним переказом про любов Маргарити де Валуа, майбутньої королеви Наваррской, до Бони-фасу де Ла Благаю, "найвидатнішому людині свого часу". Він був страчений на Гревской площі, а Маргарита, оволодівши головою, що скотилася з плечей, власноручно поховала її в каплиці. Кожну річницю страти, що відбулася 30 квітня 1574 р., М. відзначає трауром. Жюльен для неї - особа, відвагою і непересічністю порівнянна з Бонифасом: диво серед навколишніх нікчемностей, яких томить нудьга, що стала хронічною хворобою століття.

Таємний союз, що увінчує їх стосунки, для М. містить в собі виклик, кинутий суспільству, - "щось величне і відважне", до чого тягне її жадання непокірності загальноприйнятому. Безмежна гордість поступається місцем так же афектованої покірності, спонукаючою М. відчути себе щасливою в ролі служниці свого повелителя, якого вона ледве помічала, коли він з'явився у де Ла Мілі. Ризикуючи своїм ім'ям і переступаючи через поняття честі, М.

колись "гордовита до зухвалості", переконана, що набула щастя, зустрівши "справжню людину", якій приносяться в жертву її молодість, багатство, аристократичний титул. Трагедія ревнощів, що почалася після того, як М. упевнилася в холодності Жюльена, якому вона не замінила єдиної в житті любові, стає і трагедією вірності приреченому коханому: "Так відчували тільки в героїчні часи".

Цікавими й своєрідними є образи мадам де Реналь і Матильди де ла Моль. У морально-психологічному плані роману вони виступають тими полюсами, між якими промайнуло коротке життя Жульєна Сореля. Саме кохання до цих двох жінок віддзеркалює різні грані характеру героя. Об'єднує ці несхожі між собою “романи” лише те, що обидва вони починалися як тактичний хід з боку Жульєна, а з часом оберталися на справжню палку пристрасть, від якої “у нього вилітала з голови вся... честолюбна маячня, і він ставав просто самим собою”. У творенні жіночих образів автор застосував викладену раніше в спеціальному трактаті теорію кохання, його видів і “кристалізацій” в різні епохи й у різних соціальних середовищах.

"Жіночі образи роману Ф. Стендаля "Червоне і чорне"

Тема уроку: Стендаль «Червоне і чорне». Жіночі образи роману

Мета: допомогти учням розкрити жіночі образи роману, з'ясувати їх роль у романі; розвивати навички аналізування персонажів епічного твору, висловлювання своїх оцінних суджень; уміння зіставляти явища літератури та життя; групової роботи; виховувати прагнення до щирих людських почуттів.

Обладнання: портрет письменника, тексти роману «Червоне і чорне», ілюстрації до нього, відеоролик, учнівська презентація «Порівняльна характеристика жіночих образів»

Тип уроку: формування вмінь та навичок

«Любити - значить відчувати насолоду, коли ти бачиш…істоту, яку ти любиш і яка любить тебе».

Ф. Стендаль

Хід уроку

I. Мотивація навчальної діяльності

1. Виразне читання вірша ученицею 10 класу

Среди миров, в мерцании светил
Одной Звезды я повторяю имя…
Не потому, чтоб я Её любил,
А потому, что я томлюсь с другими.

И если мне сомненье тяжело,
Я у Неё одной ищу ответа,
Не потому, что от Неё светло,
А потому, что с Ней не надо света.

2. Слово вчителя

Кохання! Скільки в ньому краси, щастя, радості, пристрасті. Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання. Багато поетів та письменників писали про любов: Данте і Петрарка, В.Шекспір, О. Пушкін і М. Лермонтов, Л. Українка та І. Франко, Л. Костенко. Пам’ятаєте:

Любов - над бурі зведений маяк, 
Що кораблям шле промені надії, 
Це - зірка провідна, яку моряк 
Благословляє в навісній стихії. 

Сьогодні наша розмова теж присвячена коханню. Один чоловік і дві жінки. Прекрасна, ніжна, сором’язлива пані де Реналь і горда красуня Матильда де Ла-Моль. Кого любив Жульєн Сорель? Як пов’язане кохання головного героя із авторським задумом? На ці питання будемо шукати відповіді на уроці.

II. Оголошення теми, мети уроку

III. Робота над темою уроку

1. Звернення до епіграфу уроку

- Поясніть, як ви розумієте слова Ф. Стендаля, які є епіграфом уроку?

2. Робота над характеристиками жіночих образів

1 група презентує образ мадам де Реналь

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя. Дружина мера Вер’єра, до дітей якої запросили гувернером сина теслі, була дуже красивою: «Пані де Реналь, висока й ставна жінка, свого часу славилась, як подейкують тут, у горах, першою красунею на весь край. У її зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Наївна грація, сповнена невинності й жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м’якою прихованою палкістю. Однак якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому..» Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором'язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер'єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше. Молода жінка не могла хитрувати, вести, як говорили у Вер'єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася "дурною". Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям.

Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та суспільною мораллю. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав'є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. Після пострілів у церкві й судового процесу над Жульєном, забувши про обережність і знехтувавши громадською думкою, вона почала відвідувати приреченого Сореля у в’язниці двічі на день. Навіть надзвичайно багата й впливова Матильда де Ла-Моль не змогла добитися цього: їй дозволили лише одну зустріч на день. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Через три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей.

3. Перегляд відеоролика «Остання зустріч Сореля з пані де Реналь»

https://www.youtube.com/watch?v=hK1H6LGRHgc&t=32s

4. Коментар вчителя

Почуття пані де Реналь і Жульєна проходять складну еволюцію: від несприйняття до перших порухів кохання, яке раніше так і не пробудилося в ній, хоча вона вже була заміжня й народила трьох дітей. Стендаль майстерно описав складну боротьбу в її душі між коханням та материнською любов’ю й подружнім обов’язком. І ця боротьба робить її образ значно привабливішим, аніж якби вона була зображена просто коханкою, яка ховається від чоловіка й суспільства. До того ж зіткнення почуттів є гарним матеріалом для такого тонкого психолога, як Стендаль.

2 група презентує образ Матильди де Ла-Моль

Матильда де Ла-Моль – така ж сильна особистість, як і Жульєн. Обдарована, розумна, енергійна, вона сумує в тьмяному середовищі аристократичної молоді, мріє про героїчні натури своїх предків, які жили в ХVІ столітті. Матильда незаміжня, з нею бажають одружитися найшляхетніші й найбагатші чоловіки Франції. Стендаль створює її психологічний портрет: «Він побачив молоду, струнку й надзвичайно світлу блондинку. Вона підійшла до столу й сіла навпроти. Вона зовсім не сподобалася йому; проте, уважно придивившись до неї, Жульєн подумав, що ніколи ще не бачив таких гарних очей, які, однак, відбивали велику душевну холодність. Потім Жульєн помітив у них вираз нудьги, як у людини, що спостерігає все і разом із тим пам’ятає, що їй належить бути величною». Матильда занадто неординарна, щоб покохати когось з представників «золотої молоді». На її думку, Жульєн Сорель, хоч і плебей, значно переважає їх самостійністю думки, сміливістю висловлювань. Так, вона порівнює свого нареченого маркіза де Круазнуа та брата Норбера з жертовними баранами, які сміливо підуть на плаху, якщо прийде революція. А ось Жульєн у такому разі розстріляє революціонерів. Найбільше її увагу привертає не лоск аристократів, а холодність і ледь приховане презирство Жульєна. Така манера поведінки нагадує її власну, а це завжди привертає увагу до іншої людини. Взаємини з Матильдою, яку пригнічує сіра буденність і яка мріє піднятися, кинути виклик суспільству своїм коханням до простолюдина, більше нагадують поєдинок двох честолюбців. Щирого почуття, як із пані де Реналь, тут немає.

Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання -- поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер'єром. «Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші».

5. Порівняльна характеристика жіночих образів – презентація учня 10-А класу Слободяника Владислава (випереджальне домашнє завдання)

IV. Узагальнення матеріалу

- Як пов’язане кохання в долі Жульєна Сореля з авторським задумом роману “Червоне і чорне”? (Завдяки усвідомленню справжнього кохання до пані де Реналь Жульєн скидає маску лицемірства й усвідомлює, що його єдине щастя й призначення «природної людини» — кохати цю самовіддану її безкорисливу жінку).

V. Підведення підсумків уроку

1. Заключне слово вчителя

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають і співчуття та жаль, і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано.

2. «Палітра емоцій». Із поданого переліку вражень, почуттів підкресліть три слова, що відповідають вашому стану душі: співчуття, натхнення, спокій, переживання, радість, щастя, легенький смуток, журба, розчарування, умиротворення, інше.

VI. Домашнє завдання:

написати міні-твір «Кохання в житті Жульєна Сореля»

Література:

1. Затонський Д. В. Стендаль // Історія світової літератури: У 8 томах / АН СРСР; Ін-т світової літ. ім. А. М. Горького. - М .: Наука, 1983-1994. - На титл. л. изд .: Історія всесвітньої літератури: в 9 т. Т. 6. - 1989. - С. 185-195.

2. Я. Фрід. Стендаль: Нарис життя і творчості. Худ. літ-ра, 1967. Стор. 46.

3. Реізов Б. Г. Стендаль. Філософія історії. Політика. Естетика.— Л.,1974.

2. Реізов Б. Г. Стендаль: Годы ученья. — Л., 1988.

Інтернет-джерела:

http://tboru.blogspot.com/2011/09/biografia-frederika-stendalia.html

http://dovidka.biz.ua/stendal-biografiya-skorocheno/

Жіночі образи роману Стендаля “Червоне і Чорне” 👍

Роман Стендаля “Червоне і чорне” різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чого ж навчили мене дві героїні – пані де Реналь і Матильда де Ла-Моль.

Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробовуванню коханням, тому що, на його думку, кохання – почуття суб’єктивне і більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого об’єкта кохання. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують звичайно справжнє своє єство.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу.

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором’язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства.

Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер’єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер’єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася “дурною”. Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям.

І ось у її душі виникло нове почуття – кохання. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій. Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою.

Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.

Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться дві сили – природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов’язку стосовно родини, чоловіка, нав’язане суспільством, цивілізацією, релігією. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав’є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після того, як загроза здоров’ю хлопчика минула, знову віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла-Молю відгук про поведінку Сореля, що відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна.

Відтак знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульє-нові: “Мій обов’язок передусім – бути з тобою”. Відтоді вона зовсім перестала зважати на моральний осуд.

Тепер він для неї просто не існував. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей.

Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.

Матильда де Ла-Моль – жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Гострий розум, освіченість – вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д’Обіньє, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни – діяльна натура Матильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце.

Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,- для неї віє нудьгою. “Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?” – виражає погляд її “синіх, як небо”, очей.

Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається – “титул барона, титул віконта – усе це можна купити… кінець кінцем, щоб здобути багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда”.

Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одягає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Моля, який загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки – королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її.

Прихильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.

Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею (“очевидно, тільки смертний вирок і вирізняє людину… це єдина річ, яку не можна купити”), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що “…не народився, щоб плазувати”. Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. “Чи він не Дантон?” – думає Матильда, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. “У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх”,- думає Матильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами.

Машкара Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, “на попівську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду”,- його вищість лякає їх,- розуміє Матильда.

Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого – потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,- у постійній душевній напрузі.

У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і “цивілізацією”, тими поглядами, що їх нав’язало суспільство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її.

Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання – поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер’єром. “Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші”.

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жертовне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано.

Шкода, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.

Стендаль “Червоне і чорне”. Жіночі образи роману 👍

МЕта: допомогти учням розкрити жіночі образи роману, з’ясувати їх роль у романі; розвивати навички аналізування персонажів епічного твору, висловлювання своїх оцінних суджень; уміння зіставляти явища літератури та життя; виховувати високі моральні якості, естетичні смаки. оснащення: портрет письменника, видання його твору, ілюстрації до нього. тип уроку: формування вмінь та навичок.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Кохання – одна з “вічних” тем у літературі. Колізії роману Стендаля “Червоне і чорне” також багато в чому засновані на цій темі.

Сьогодні наша розмова – про прекрасну стать, про тих, кого кохав головний герой твору і хто кохав його.

III. Оголошення теми й мети уроку

IV. Формування вмінь та навичок

1. Виконання завдань пошуково-дослідницького характеру

Учитель. Схарактеризуйте перебіг почуттів Жульєна до пані реналь та Матильди де Ла-Моль.

Очікувані відповіді

Жульєн – вдячність – закоханість – страх – ненависть – кохання “- пані де реналь. Жульєн –

цікавість – самовдоволення – симпатія – азарт – гордість – егоїстична пиха “- Матильда де Ла-Моль.

Примітка. Можливі й інші визначення.

2. Заповнення “анкети” стендалівських героїнь

Луїза де реналь матильда де ла-моль

Особливі деталі зовнішності Прекрасні очі Колючі очі

Сімейний стан Одружена Незаміжня

Місце проживання Місто Вер’єр Місто Париж

Читацькі інтереси романи про кохання Суспільно-політичні трактати

Ставлення до релігії Шанобливе Насмішкувате

Ставлення до оточуючих рівне, з повагою Приховане презирство

Проблема грошей Не хвилює Багатство – запорука успіху

Сила почуттів, здатність до самопожертви Сильні почуття, висока здатність до безкорисливої самопожертви Сильні почуття, здатність до самопожертви висока, але з певним розрахунком

3. робота в групах

1) Складання усного твору “Проблема вибору пані де Реналь у романі Стендаля “Червоне і чорне””

Орієнтовний зразок

Для пані де реналь найважчою проблемою є вибір між пристрастю, з одного боку, та її обов’язком дружини, матері, християнки, з іншого. Тобто між “природною людиною”, як і в Сореля, та “цивілізацією”. Закохавшись у Жульєна, вона почувається злочинницею, яка порушує загальноприйняті норми моралі, тому стримує почуття; свою пристрасть визначає як “жахливе наслання”. Її душа прагне щастя.

Жінка часто впадає в крайнощі. Коли захворів її син, вона сприймає це як Боже покарання за подружню зраду.

Щойно дитина одужала, пані де реналь підробляє анонімні листи, щоб захистити своє із Жульєном кохання. Мабуть, у таку хвилину каяття вона з намови духовника й відсилає маркізові де Ла-Моль відгук про поведінку Сореля, що відіграє в його долі фатальну роль.

Як і Жульєн Сорель, пані де реналь знаходить рівновагу лише тоді, коли починає жити відповідно до своїх почуттів і прагнення щастя. Для неї вже не існують обов’язок перед чоловіком і моральний осуд. Вочевидь, така щира поведінка, “природне життя” є для автора ідеалом.

2) Складання усного твору “Справжнє кохання героя і симпатія автора – провінційна пані чи паризька красуня?”

Орієнтовний зразок

У Матильди де Ла-Моль, дочки маркіза, є багато спільного з Жу-льєном. Вона, як і Сорель, скептично ставиться до сучасності, вважаючи, що все найкраще в історії вже сталося. Панна де Ла-Моль інстинктивно шукає навколо себе таких сильних людей, як її родич Боніфас де Ла-Моль епохи Маргарити Наваррської, і не знаходить їх. І вона віддає серце синові теслі, який вирізняється з її оточення розумом, енергією та походженням із низького стану, з якого він піднявся завдяки якостям свого характеру та здібностям. Свідченням її сили й сміливості є те, що вона першою зізнається юнакові в коханні.

Цим вона кидає виклик ще й своєму суспільному станові.

Незважаючи на духовну близькість Матильди і Жульєна (та й самого автора!), жіночим ідеалом у романі є не вона, а пані де ре-наль. Матильда не поводитиметься просто як жінка, вона завжди залишатиметься дочкою маркіза зі звичками нещирості, гри, позування. Мабуть, у цьому полягає її трагедія, вона не здатна поступатися власною гордістю.

Пані де реналь не така вишукана, розумна, дотепна, як суперниця, але має перевагу над нею, значно важливішу,- уміє самовіддано кохати.

4. аналітичне коментування

Учитель. Прокоментуйте висловлювання Стендаля про кохання, знайдіть перегук цих думок із романом “Червоне і чорне”:

“Любов! У яких тільки божевіллях не змушуєш ти нас відчувати радість”; “Кохання схоже на лихоманку, воно народжується і згасає без найменшої участі волі”; “…У коханні ми насолоджуємося лише ілюзією, породженою нами самими…”.

Доведіть або спростуйте думку літературознавця про жіночі характери у Стендаля: “Характерними рисами жіночих образів є потяг до героїчного, самовідданість у коханні, здатність жити пристрастями, обстоювати свої почуття та йти проти умовностей середо вища”.

V. Домашнє завдання

Схарактеризувати жіночі образи роману, визначити їх роль у долі Жульєна та втіленні авторського задуму.

VI. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа “мікрофон”

Продовжте речення:

Жіночі образи Луїзи де реналь та Матильди де Ла-Моль мають у романі особливе навантаження. Не випадково вони подають ся у протиставленні. Героїні немовби уособлюють боротьбу двох сил у душі Жульєна.

З цією думкою я…

Жіночі образи роману Червоне і чорне

Жіночі образи роману «Червоне і чорне»

Роман Стендаля «Червоне і чорне» різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чого ж навчили мене дві героїні - пані де Реналь і Матильда де Ла-Моль. стендаль роман сюжет героїня

Сюжетна лінія роману, здавалося б, доволі проста: селянин Жюльєн Сорель готовий піти на будь-які випробування, аби здійснити свою найзаповітнішу мрію – потрапити у вищий світ. Але доля готує для молодого чоловіка непрості випробування, найголовніше з яких – кохання. Перше кохання головного героя – це пані де Реналь. Ця жінка відрізняється від тих, до яких звик Жульєн. Вона освічена, розумна, кмітлива і емоційна. Пані де Реналь дуже рідко відвідувала міські розваги, тому її вважали гордячкою. Ця героїня – повна протилежність Жульєну, але, мабуть, саме це і захопило його. А ще, мабуть, те, що в ній завжди залишалася якась таємниця, яку молодий чоловік так і нен зміг розгадати.

Друге кохання Сореля – жінка зовсім іншого типу – Матильда де Ла-Моль. Красуня горда і холодна, цариця балів та прийомів. Жульєн не може зрозуміти своїх почуттів до цієї жінки. Можливо, Матильда була просто схожою на нього, саме тому він і відчував цю огиду – огиду до самого себе…

Кожна з героїнь прекрасна та своєрідна. Але вони обидві щиро і віддано кохають Жульєна, ладні пожертвувати заради нього всім. Кожна з цих жінок мала своє значення в житті Сореля. Луїза спочатку була для нього, так би мовити, засобом для підвищення самооцінки. Але її щирість і відданість не змогли залишити героя байдужим. Врешті-решт, Жульєн покохав пані де Реналь по-справжньому. І це почуття жило в його серці до кінця життя. Матильду ж Жульєн любив інакше, як красиву ляльку – у нього не було до неї справжніх почуттів, хоча він завжди міг одружитися на ній та жити у багатстві, та Сорель не зробив цього. Мабуть, розумів, що щасливим з нею він не буде…

Обидві героїні мали особливе значення в житті Жульєна, але він не зміг стати щасливим з жодною з них. Крім жалю та співчуття і Матильда, і Луїза викликають у нас повагу, адже їхнє кохання дійсно справжнє, воно не залежить від того, яке суспільне становище та матеріальні статки має Жульєн. Я вважаю, що Стендаль хотів показати нам, що справжнє кохання існує, і що кохають не за щось, а не дивлячись ні на що!

Стендаль «Червоне і чорне». Жіночі образи роману 🎓

МЕта: допомогти учням розкрити жіночі образи роману, з’ясувати їх роль у романі; розвивати навички аналізування персонажів епічного твору, висловлювання своїх оцінних суджень; уміння зіставляти явища літератури та життя; виховувати високі моральні якості, естетичні смаки. оснащення: портрет письменника, видання його твору, ілюстрації до нього. тип уроку: формування вмінь та навичок.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Кохання — одна з «вічних» тем у літературі. Колізії роману Стендаля «Червоне і чорне» також багато в чому засновані на цій темі.

Сьогодні наша розмова — про прекрасну стать, про тих, кого кохав головний герой твору і хто кохав його.

III. Оголошення теми й мети уроку

IV. Формування вмінь та навичок

1. Виконання завдань пошуково-дослідницького характеру

Учитель. Схарактеризуйте перебіг почуттів Жульєна до пані реналь та Матильди де Ла-Моль.

Очікувані відповіді

Жульєн — вдячність — закоханість — страх — ненависть — кохання «- пані де реналь. Жульєн — цікавість

— самовдоволення — симпатія — азарт — гордість — егоїстична пиха «- Матильда де Ла-Моль.

Примітка. Можливі й інші визначення.

2. Заповнення «анкети» стендалівських героїнь

Луїза де реналь матильда де ла-моль

Особливі деталі зовнішності Прекрасні очі Колючі очі

Сімейний стан Одружена Незаміжня

Місце проживання Місто Вер’єр Місто Париж

Читацькі інтереси романи про кохання Суспільно-політичні трактати

Ставлення до релігії Шанобливе Насмішкувате

Ставлення до оточуючих рівне, з повагою Приховане презирство

Проблема грошей Не хвилює Багатство — запорука успіху

Сила почуттів, здатність до самопожертви Сильні почуття, висока здатність до безкорисливої самопожертви Сильні почуття, здатність до самопожертви висока, але з певним розрахунком

3. робота в групах

1) Складання усного твору «Проблема вибору пані де Реналь у романі Стендаля «Червоне і чорне»»

Орієнтовний зразок

Для пані де реналь найважчою проблемою є вибір між пристрастю, з одного боку, та її обов’язком дружини, матері, християнки, з іншого. Тобто між «природною людиною», як і в Сореля, та «цивілізацією». Закохавшись у Жульєна, вона почувається злочинницею, яка порушує загальноприйняті норми моралі, тому стримує почуття; свою пристрасть визначає як «жахливе наслання». Її душа прагне щастя.

Жінка часто впадає в крайнощі. Коли захворів її син, вона сприймає це як Боже покарання за подружню зраду.

Щойно дитина одужала, пані де реналь підробляє анонімні листи, щоб захистити своє із Жульєном кохання. Мабуть, у таку хвилину каяття вона з намови духовника й відсилає маркізові де Ла-Моль відгук про поведінку Сореля, що відіграє в його долі фатальну роль.

Як і Жульєн Сорель, пані де реналь знаходить рівновагу лише тоді, коли починає жити відповідно до своїх почуттів і прагнення щастя. Для неї вже не існують обов’язок перед чоловіком і моральний осуд. Вочевидь, така щира поведінка, «природне життя» є для автора ідеалом.

2) Складання усного твору «Справжнє кохання героя і симпатія автора — провінційна пані чи паризька красуня?»

Орієнтовний зразок

У Матильди де Ла-Моль, дочки маркіза, є багато спільного з Жу-льєном. Вона, як і Сорель, скептично ставиться до сучасності, вважаючи, що все найкраще в історії вже сталося. Панна де Ла-Моль інстинктивно шукає навколо себе таких сильних людей, як її родич Боніфас де Ла-Моль епохи Маргарити Наваррської, і не знаходить їх. І вона віддає серце синові теслі, який вирізняється з її оточення розумом, енергією та походженням із низького стану, з якого він піднявся завдяки якостям свого характеру та здібностям.

Свідченням її сили й сміливості є те, що вона першою зізнається юнакові в коханні. Цим вона кидає виклик ще й своєму суспільному станові.

Незважаючи на духовну близькість Матильди і Жульєна, жіночим ідеалом у романі є не вона, а пані де ре-наль. Матильда не поводитиметься просто як жінка, вона завжди залишатиметься дочкою маркіза зі звичками нещирості, гри, позування. Мабуть, у цьому полягає її трагедія, вона не здатна поступатися власною гордістю.

Пані де реналь не така вишукана, розумна, дотепна, як суперниця, але має перевагу над нею, значно важливішу,- уміє самовіддано кохати.

4. аналітичне коментування

Учитель. Прокоментуйте висловлювання Стендаля про кохання, знайдіть перегук цих думок із романом «Червоне і чорне»:

«Любов! У яких тільки божевіллях не змушуєш ти нас відчувати радість»; «Кохання схоже на лихоманку, воно народжується і згасає без найменшої участі волі»; «…У коханні ми насолоджуємося лише ілюзією, породженою нами самими…».

Доведіть або спростуйте думку літературознавця про жіночі характери у Стендаля: «Характерними рисами жіночих образів є потяг до героїчного, самовідданість у коханні, здатність жити пристрастями, обстоювати свої почуття та йти проти умовностей середо вища».

V. Домашнє завдання

Схарактеризувати жіночі образи роману, визначити їх роль у долі Жульєна та втіленні авторського задуму.

VI. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «мікрофон»

Продовжте речення:

Жіночі образи Луїзи де реналь та Матильди де Ла-Моль мають у романі особливе навантаження. Не випадково вони подають ся у протиставленні. Героїні немовби уособлюють боротьбу двох сил у душі Жульєна.

З цією думкою я…

Жіночі образи роману Стендаля Червоне і чорне

Мадам де Реналь - молода жінка з провінційної аристократії, щира й безпосередня, з вродженим відчуттям відрази до всього ницого й вульгарного, здатна на глибоке й самовіддане почуття. Розчарувавшись у чоловікові, вона відмовилася від особистого щастя й присвятила своє життя дітям і Богові. Однак зустріч з Жульєном пробудила в ній “любов-пристрасть, найвищу й благородну форму любові, доступну лише тим, кому чужі корисливість і честолюбність, лицемірство й егоїзм”. Це почуття приносить героїні не лише щастя, а й тяжкі душевні муки, та навіть після того, як коханий ледве не позбавив її життя, жінка намагається стати йому опорою і відрадою в страшні дні очікування вироку. Коли Жульєна не стало, “вона не робила спроб покінчити з собою, але через три дні після страти померла, обнявши своїх дітей” - цими словами закінчується роман.

Матильда де ла Моль належить до верхівки столичної аристократії і, що не менш важливо, до епохи романтизму, пік якої у Франції припадає на 20-30-ті роки ХІХ ст. Можна сказати, що вона уособлює романтичний індивідуалізм і романтичні фантастичні уявлення в специфічному жіночо-аристократичному контексті. Увагу Матильди, що зневажає безхарактерних молодих аристократів, привертає простолюдин Сорель. Її почуття до Жульєна, що починається як “почуття від голови” й живиться переважно честолюбством і марнославством, згодом істотно не змінюється - вона горда тим, що, зважившись на зв'язок і шлюб з сином селянина, вчинила те, на що не здатна жодна жінка з її середовища.

Коли Сорель потрапляє до в'язниці, Матильда розпочинає шалену боротьбу за його порятунок, але “серед всіх тяжких хвилювань і страхів за життя коханого, якого вона не збиралася пережити, Жульєн вгадував у неї постійну потребу вразити світ своєю незвичайною любов'ю, величчю своїх дій”. Він відчував, що “гоноровита душа Матильди постійно потребувала аудиторії, глядачів”. І після страти коханого Матильда діє у своєму стилі: наслідуючи королеву Маргариту Наваррську, яка власноруч поховала відрубану голову свого коханця Боніфація де ла Моля (предка Матильди, що жив у XVI ст.), вона збирається поховати голову Жульєна на вершині гори в його рідному краї.

Тема гри з долею - одна з найважливіших у творчості Пушкіна і Стендаля - знайшла глибоке втілення в “Піковій дамі” і “Червоному і чорному”. Символічно вона представлена в назвах творів : “рулеточним або картярським терміном у заголовку вже задано розуміння художньої дійсності в аспекті азартної гри”». Однак цей погляд, розділений згодом багатьма пушкіністами (Б. В. Шкловський, Н. Л. Степанов, М. Гус тощо) викликав заперечення стендалеведов, не вбачають у назві “Червоне і чорне” будь-яких асоціацій з рулеткою. У статті Чому Стендаль назвав свій роман “Червоне і чорне?” Б. Г. Реизов, спираючись на думки інших дослідників, категорично стверджує: “Теорію азартної гри в даний час можна вважати майже залишеної”.У чому причина такого різкого розбіжності в поглядах? Можна припустити, що дослідники “Пікової дами”, що проникли в саму суть паралелі “життя – гра”, виділяють у назві переважно ігрецкій його аспект, стендалеведи ж найбільше побоюються, як би аналогія з рулеткою НЕ обеднила складну семантику назви. Їхній головний аргумент: “... в романі немає ніяких натяків на азартну гру”.

Розкривши розбіжність семантики кольору в різні епохи (під час створення роману реакція не чорна, а біла; революція не червона, а триколірна; мундир, про який мріє Жюльєн Сорель, не червоний, а блакитний; одіяння священика, яке його тягне, що не чорне, а бузкове), Б. Г. Реизов запропонував свій варіант “дешифрування” : на його думку, у назві “Червоне і чорне” знайшла відображення символіка двох вузлових сцен, пофарбованих у червоні і чорні тони. Ю. М. Лотман висунув своє трактування опозиції червоне - чорне як символу двох кар'єр Сореля - військової та духовної. Він угледів у назві цитату з Трістама Шенді, в якій виражається близька Стендалю думка про те, що для сучасної людини, що стоїть на роздоріжжі, крім сутани і мундира, вибору немає. Нам таке тлумачення не представляється переконливим, оскільки Сорель мріє про блакитний мундир, червоний же - колір англійської військової форми, і навряд чи французькому читачеві подібна символіка була зрозуміла. Але, мабуть, однозначного тлумачення назви, як всякого символу, в принципі бути не може.

“Далеченько зближення” можуть бути скориговані зверненням до записів самого Стендаля. Іронізуючи в щоденнику над власним прагненням розбагатіти, Стендаль 5 травня 1805 склав жартівливу програму : “Раз на місяць ставити 6 ліврів і 4 монети по 30 су на червоне і чорне (“à la rouge et noir”) на номер 113 і тоді я придбаю право будувати іспанські замки”. Зауважимо, що словосполучення “червоне і чорне” входило в мову як звичне, що викликає однозначну асоціацію з рулеткою. Те, що сам Стендаль з юності вживав його в значенні рулетка, дуже характерно. Однак співвідносити назва роману тільки з квітами рулеточним поля також було б помилково : заголовок принципово полисемантичность. Важливо лише те, що ідея гри з долею, асоціативно пов'язана з рулеткою, істотна для розуміння глибинного сенсу роману, вона може служити фоном для всіх інших тлумачень.

Примітно, що в щоденнику Стендаль перед словосполученням “червоне і чорне” поставив артикль жіночого роду, а в заголовку роману двічі повторив артикль чоловічого роду, і прикметники написав з великої літери : Le Rouge et le Noir. Як нам видається, Стендаль, бажаючи зберегти асоціативний зв'язок, в той же час прагнув уберегти назву від спроб прямого ототожнення з конкретною азартною грою - щоб філософський і символічний сенси відтіснили на задній план емпіричний; граматична категорія роду і заголовні букви виконують функцію відмежування від найближчої внетекстовой реальності94.

Назва стендалевского роману викликала безліч суперечок і непорозумінь - воно було глибоко новаторським. Багатовікова традиція називати роман по імені головного героя зберігається і в першій третині XIX в. (Корінна, Дельфіна, Жан Сбогар, Бюг Жаргаль, Ган Ісландець та ін.) У другому і третьому десятилітті романтики вводять в моду і незвичайні, загадкові назви (Гофман, “Еліксир Диявола”; “Жанен”, “Мертвий осел і гільйотинований жінка” і багато ін.), Проте, на відміну від стендалевского, вони завжди пояснювалися текстом, де в тому чи іншому вигляді пропонувалася їх розгадка. Тому перші відгуки на “Червоне і чорне” висловлювали здивування з приводу незбагненної таємниці назви: “У назві цієї книги укладений порок або, якщо завгодно, своєрідне гідність : воно залишає читача в повному невіданні щодо того, що його чекає”. Читач ще не був підготовлений до уловлювання “внутрішньої форми”» (за висловом В. В. Виноградова) заголовка і самого роману: “... роман з тим же успіхом можна було б назвати “Зелене і Жовте” або “Біле та Синє”. Навіть Сент- Бев побачив у незбагненному заголовку “емблему, яку потрібно розгадати”.Враження від роману мали, очевидно, для Пушкіна важливе значення і в трактуванні теми долі. Хоча, на перший погляд, “Пікова дама” і “Червоне і чорне” - твори глибоко різні, є між ними, як уже зазначалося, багато спільного. Обидва твори в значній мірі будуються на одній і тій же проблематиці, мають схожих головних героїв, використовують схожу символіку. Як справедливо стверджують пушкіністи, схожість починається вже з назв. Можна припустити, що загадкова назва, настільки жваво обговорювалося сучасниками, не залишило байдужим і Пушкіна. Хоча у нього вжито картярський термін, а не рулеточним, як у Стендаля, вододілу між ними немає, обидва встановлюють символічну паралель азартної гри і року.Примітно, що в Росії цей зв'язок ще до Пушкіна отримала чисто стендалевской інтерпретацію. В уривку “Дві години з життя Еразма”, надрукованому в 1830 р. в літературному альманасі Ехо, символіка карт органічно злилася з символікою рулетки, включаючись у філософське узагальнене поняття гри з долею: “Тепер, друзі мої! природа велить готуватися до тієї великої грі з долею, де потомствена чета Адама і Єви ставить одну темну і де старе Час, під покровом таємничості з колоди іншої половини життя метає червоне і чорне, аж поки Парку не совлечет покриву і не розкриє гри на дошці мертвій тиші”. При глибинному схожості назв між ними існують і відмінності. Назва пушкінської повісті знаходить пояснення в тексті : пікова дама постає в образі карти і графині (опозиція мертве - живе по Р. Якобсоном). У романі Стендаля побутова азартна гра не представлена зовсім. Ця відмінність знаходить продовження в самій структурі творів : “... стоять за ігрецкімі термінами внутрішні форми гри і року в “Червоному і чорному” є лише заданими і ніби ковзаючими примарами символічних узагальнень, а в “Піковій дамі” вони дані і як побутова реальність фабульного руху та як відбилася в ній коло художніх образів”.

Символіка назв багато в чому визначена семантикою кольору. Колористика важлива для обох назв, але в кожному її значення специфічно. У пушкінському назві колір (чорний) прихований в самому позначенні карти (“пік”), він не має опозиції і цілком головує в повісті. У романі Стендаля позначений ще й червоний колір, поставлений на перше місце не тільки в сенсі фатального прямування спектральному порядку, а й за художніми причинами, як відображення загальної атмосфери твору. Пушкінська повість, що включає надприродне, жах і божевілля, істотно відрізняється від духу стендалевского роману, що завершується перемогою героя над самим собою і торжеством любові, трагічної і світлої одночасно. Зауважимо, що Стендаль взагалі надає великого значення колориту описуваних сцен, колір нерідко набуває у нього символічне значення. Жюльєн, наприклад, сприймає, як грізне передвістя враження від церковного свята: “Коли він виходив, йому здалося, що на землі близько кропильниці кров - це була розбризкана свята вода, яку відсвіт червоних завіс робив схожою на кров”. Особливо тонко розроблена в романі семантика червоного кольору, представленого безліччю смислових нюансів, часто вступають у складні й парадоксальні співвідношення. Червоний колір у Стендаля - це запал і кров, захват і жах, пристрасть і злочин, смерть і життя. У поєднанні червоного і чорного є також смислові нюанси “виграшу” і “програшу”. У пушкінської повісті колір використовується гранично скупо. Пікова дама згадана, не рахуючи епіграфа, лише один раз - у розв'язці. Колір найчастіше дан в прихованому вигляді. Чорному в повісті протиставлено червоний, котрий дано або завуальовано (молода дівчина – “трійка червова”), або як знята частина опозиції. Вже з заголовка - на відміну від червоного і чорного, в якому як би є ще вибір, ще можлива надія, - в пушкінської повісті цілком панує чорний колір, він пригнічує і тисне, вибору немає, безнадійність підкреслена епіграфом.Обидві назви - втілення надій і відчаю героїв, які кинули виклик долі. Жюльєн Сорель багатьом відрізняється від Германна : він не позбавлений чарівності, здатний на великодушні вчинки і сильне почуття ; автор з захопленням ставиться до свого героя, що воліє смерть пристосуванню до підлої дійсності. Германн ж начисто позбавлений великодушності, він сухий і прагматичний у всьому.І все ж Сорель і Германн - герої одного плану, честолюбці нового зразка, які бажають змінити свій соціальний статус, пробитися вгору і завоювати місце під сонцем. Обидва вони мріють розбагатіти. Хоча Сорель не усвідомлює це бажання настільки чітко, як Германн, воно живе в ньому постійно. Обурюючись паном Вально, розбагатів на обкраданні ув'язнених, Жюльєн подумки звертається до свого кумира :“О, Наполеон, як радісно було в твій час іти до багатства по шляху бойових небезпек ; але як підло збільшувати скорботу знедоленого !”. Для обох героїв характерний розрахунок, обидва жадають виграшу напевно. Спростовуючи зв'язок назви Червоне і чорне з рулеткою, Б. Г. Реизов як новий аргумент висував заперечення, що Сорель - людина детермінованого поведінки: він “... аж ніяк не гравець ; це вольова людина, свідомо йде до наміченої мети”. Б. Г. Реизов вважає, що поняття “гравець” і “розрахунок” несумісні : “Сорель не хоче довіритися нагоди і “натхненню хвилини”, а тому становить письмово плани своєї поведінки”. Але в тому й річ, що одне іншому не суперечить. Буржуазний людина XIX в. вступає в гру з долею у всеозброєнні розрахунку. Безстрасність, прагматизм, розрахунок - якості буржуазного авантюриста, гравця наполеонівського типу.

Жюльєн Сорель постає перед читачем в двох іпостасях: актора, що володіє масками на сцені життя, і гравця, що кидає виклик долі. Маска для нього - тактичний прийом, спосіб боротьби. Він з легкістю змінює обличия - богобоязливого юнаки в суспільстві духівників на маску святенницького смирення в компанії де Феврак або молодого світського вельможі в “синьому костюмі” у маркіза де Ла Моль. Він володіє цим мистецтвом зміни масок блискуче “подібно до свого вчителя Тартюфу, роль якого він знав напам'ять” Крім цих масок, в чомусь для нього штучних, у нього була ще й маска, близька йому органічно, - маска недовірливого і холодного гравця, що приховує від образ гордого плебея, маска, яка приросла настільки, що йому ледве вдається наприкінці роману віддерти її від обличчя.Жюльєн Сорель гравець з долею, спраглий вирвати у неї свій жереб. Стендаль постійно ставить його перед проблемою вибору : прийняти чи ні пропозицію друга Фуке, чи погодитися на від'їзд до Безансон, чи зважитися на нічне побачення - і щоразу Сорель вирішує на користь боротьби, кидаючи своєрідний виклик долі. При цьому він, дійсно, розраховує кожен свій крок. Затвердження Б. Г. Реизова : “Сорель - не гравець” представляється нам не цілком обгрунтованим. Розрахунок у Жюльєна і Германна супроводжується кипінням пристрастей, але при цьому обидва вони самоосмисляют себе як людей холодних. Для обох шлях до успіху здійснюється через жінку, удачу повинна принести любов, “розігрується” або істинна. Слідом за Стендалем, що змусив свого героя скопіювати п'ятдесят і три скучнейших і шанобливо любовних листи маршальші де Феврак, Пушкін використовує цей найсильніший характерологический прийом: любовне послання Германна “... було ніжно, шанобливо і слово в слово взято з німецького роману”. Однак свідома любовна стратегія для Жюльєна болісна, вона розгортається на противагу руху душі: «Роль спокусника була так йому важка...». Показово, що перемогу йому приносить не майстерно продуманий сценарій і добре зіграна роль, а гарячий щирий порив. Сорель здатний сповнитися великого співчуття при вигляді страждань пані де Реналь, заподіяних хворобою сина, побажати неможливого, щоб повернути їй душевний спокій :“Як це жахливо, що я не можу взяти на себе хворобу Станіслава?”. Германна страждання Лізи залишають холодним.Обидва героя в критичний момент життя направляють пістолет проти жінки. Вони це роблять за різних обставин і з різною метою, порівняння в даному випадку не зовсім правомірно, але нас цікавить рефлексія героїв, осмислення ними самими цього вчинку. Для Жюльєна постріл у пані де Реналь - предмет глибокого каяття : причина вчинку, на наш погляд, - в потрясенности зрадою з боку самого близького істоти. Для Германна загроза пістолетом - проста тактика: “Він не відчував докори сумління при думці про мертву старій. Одне його жахало, безповоротна втрата таємниці, від якої очікував збагачення ”. Для обох героїв фатальним в цей вирішальний момент виявляється втручання випадку, забарвлене трагічною іронією : пані де Реналь залишається жива, хоча Жюльєн стріляє двічі, а графиня відправляється на той світ, хоча пістолет Германна не заряджений.Зауважимо в дужках, що іронія в “Піковій дамі” взагалі займає істотне місце. Так само як для “Червоного і чорного” (і “Євгенія Онєгіна”), для поетики пушкінської повісті важливо своєрідне “стерніанства”: “гра” епіграфами, “точками зору”», гра стилями. У стендалевській (і стерніанській) манері Пушкін передає надгробну промову над тілом графині священика, який представив її кінець як мирне успіння праведниці : “Ангел смерті знайшов її <...> пильнуйте в помислах благих, і в очікуванні нареченого полунощного“. “Гра” семантичними пластами ( для архієрея “наречений полунощний” - господь, для читача - іронічно - Германн ), так само як і епіграфами, що починають кожну главу і підкреслено невідповідними ходу дії, близька манері Стендаля.Долі обох героїв багато в чому визначені могутністю випадку. Стендаль не досліджує випадок як філософську категорію, але як художник постійно показує його всевладдя. У піднесенні Жюльєна випадок грає не меншу роль, ніж вольовий натиск героя: випадок приводить Сореля в будинок Реналей, випадок являє синові теслі можливість самоосвіти, випадок рятує його вночі в саду від кулі слуги, випадок визволяє його з пекла безансонской семінарії і вводить в будинок де Ла Моля. І той же випадок начисто змітає зведене з такою працею блискуче будівля кар'єри: “еготіста зобов'язаний Випадку всім: друзями, зв'язками, коханками”.

І Пушкін і Стендаль постійно підкреслюють зв'язок своїх героїв з Наполеоном. У романі “Червоне і чорне” ім'я Наполеона миготить на багатьох сторінках : Жюльен читає його мемуари, згадує про нього невпинно, міряє свої вчинки “по Наполеону”. У “Піковій дамі” ім'я Наполеона згадано всього три рази, але всі згадки виключно значущі, мають важливу характерологическую функцію. Хоча обидва героя - честолюбці гравці наполеонівського типу, їх ставлення до Бонапарту різному. Як зауважив Н. Л. Степанов, “ Германн схожий на Наполеона, а Жюльєн закоханий у нього”. Ця різниця в чомусь визначено позицією авторів по відношенню до Наполеона. Стендаль віддав Жюльену своє юнацьке схиляння перед молодим блискучим генералом, а в образі Германна позначилося пушкінське неприйняття багатьох сторін особистості Бонапарта.У Росії пушкінської епохи оцінка Наполеона як людину розрахунку, авантюриста, гравця з долею була вельми популярною. Найкраще цю оцінку висловив князь П. Б. Козловський у статті Про надії. За допомогою теорії ймовірностей Козловський доводить марноту “надії на зміну випадку без будь-якої причини для очікування такої зміни”. На прикладі історії великих держав, великих людей, приватних доль Козловський показує, як необгрунтована надія на Випадок призводить до краху, розорення, злочинам, божевіллі і смерті. Стаття Козловського, співзвучна проблемам Пікової дами, лягала в русло російської літературної традиції, що визначила пізні роздуми Достоєвського (“Гравець”), а також аналогічні міркування про гру зі Випадком в романі Л. Н. Толстого Війна і мир. Так само як “обдернулся” герой “Пікової дами”,“обдернулся” в Росії (за висловом Г. П. Макогоненко ) Наполеон.

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жертовне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.