Стендаль — біографія, факти з життя
Стендаль span>
Стендаль (справжнє його ім’я Анрі Марі Бейль) народився 23 січня 1783 року у Греноблі (Франція), в родині адвоката Шерюбена Бейля. Мати майбутнього письменника померла, коли хлопчикові виповнилося сім років, і його вихованням займалися тітка Серафим і батько. З ними відносини у маленького Анрі не склалися. Тепло і уважно до хлопчика ставився лише його дід Анрі Ганьон.
У 13 років Анрі почав навчання в Центральній школі Гренобля. Особливі успіхи він показував у вивченні математики, і викладачі пророкували йому велике майбутнє. З метою подальшого вивчення математичних дисциплін у 1799 році він приїхав до Парижа для проходження навчання в Політехнічній школі.
У Париж він прибув на наступний день після державного перевороту, що призвів Наполеона до влади. Стендаль забув про свій намір стати інженером і повністю поринув у політичну авантюру. Через рік він отримав чин сублейтенантом і відправився в Італію.
Стендаль всім серцем полюбив цю країну і завжди вважав її своєю другою Батьківщиною. Саме тут розвиваються події одного з його найбільших романів. Його книга «Расін і Шекспір» була першим твором реалістичної школи літератури. Стендаля не даремно називають великим майстром психологічного реалізму, особливо добре розкривається цей його талант у творах про любов, новелах.
Вийшовши у відставку, Стендаль зайнявся самоосвітою, відвідував театри і літературні гуртки. Але потім знову повернувся в армію і в якості інтенданта наполеонівських військ (у 1806-1814 роках) об’їздив майже всю Європу, був свідком Бородінської битви і втечі французів з Росії.
Після падіння Наполеона письменник оселився в Мілані, де їм були написані книги по музиці та живопису: «Життя Гайдна, Моцарта і Метастазіо», «Історія живопису в Італії», книга про подорожі по Італії «Рим, Неаполь, Флоренція»та інші твори. У 1821-1830 роках він жив у Парижі і друкувався в англійських журналах як літературний і художній критик.
Після перемоги Липневої революції і встановлення буржуазної монархії Стендаль одержав можливість вступити на державну службу: його призначили французьким консулом в Трієст, а потім в Чівітта-Веккьо. Не забував він і про творчість.
Треба сказати, що останні 12 років життя письменника були найбільш плідними в його літературної діяльності. У цей період вийшли — його знаменитий роман «Червоне і чорне», де він реалістично описує суспільні протиріччя, що виникає конфлікт між поняттям честі і честолюбством; роман «Пармська обитель», в якому автор оспівує почуття свободи; «Італійські хроніки», «Ченчи» , «Ваніна Ваніні», «Вітторія Аккорамбоні», «Мемуари туриста» та інші.
Але далеко не всі твори письменника були опубліковані за його життя: зокрема — його автобіографія, «Життя Анрі Брюлара», незакінчений роман «Червоне і біле» та інші твори.
Стендаль помер 23 березня 1842 року в Парижі після тривалої хвороби.
© Альманах 2013
Читать книгу «Пармський монастир» онлайн полностью📖 — Фредерика Стендаля — MyBook.
Така репутація роману «Пармський монастир» давно встановилась на батьківщині письменника і була стверджена французьким літературознавством XX століття. Чи не найвідоміший вчений-стендалезнавець А. Мартіно в 1956 році опублікував статтю «Поезія Стендаля», в якій показав, що поезія проймає всю художню творчість письменника і найяскравіше втілення знаходить у романі «Пармський монастир». Інший відомий літературознавець М. Бардеш твердить у книзі «Стендаль-романіст», що в цьому романі «поезія всюди» і називає його автора «одним із найсправжніших (plus véritables) поетів XIX століття». Названі та інші дослідники констатують, що роман має два основні аспекти – поетичний і політично-побутовий, але домінуючим, визначальним вони вважають перший із них. До цього слід додати, що художня стратегія твору полягає у зниженні другого, політично-побутового аспекту і піднесенні, своєрідній апології аспекту поетичного.
Тут доцільно надати слово авторові. Підходячи до фінальної частини «Пармського монастиря», Стендаль вибачається перед читачами за те, що змушений залишити на певний час перший його аспект і зануритися «в політику». «Політика в літературному творі, – пише він, – це постріл з пістолета серед концерту, річ груба, але така, що її неможливо обійти увагою.
Нам доведеться зараз говорити про огидні речі, про які з різних причин воліли б промовчати, але про них необхідно сказати перш ніж перейдемо знову до подій, що належать до нашої сфери, до того, що розігрується в серцях наших героїв».
«Сфера вдачі наших героїв» і є поетичним світом роману «Пармський монастир» і воднораз домінуючим аспектом в його структурі. Та й загалом поезія Стендаля саме в серцях героїв, їхньому внутрішньому світі, але героїв не звичайних, тобто таких, що не сходять до середовища, його ницості й мізерії, а протистоять йому. Але про це мова далі.
Сказане тут усіляко розбігається з тими інтерпретаціями «Пармського монастиря», яких дотримувалося радянське літературознавство, вбачаючи в ньому передусім соціально-політичний роман і цінуючи його головним чином за «нищівне викриття реакційного режиму Реставрації».
Це надміру соціологізоване й політизоване тлумачення, яке чітко прив’язувало роман до політичної історії початку XIX століття й редукувало його позачасовий загальнолюдський зміст, перетворилося на стійкий стереотип, що й нині позначається у нас на його прочитанні. Це засвідчується, зокрема, навчальними посібниками, котрі успішно регенерують названий стереотип.
«Пармський монастир» був останнім завершеним романом Стендаля, створеним десь за три роки до його смерті. Небезпідставно він вважається підсумковим твором письменника, в якому його життєвий досвід, духовні шукання й колізії, характерні теми й мотиви творчості знайшли завершене, найбільш повне і вільне вираження. А це тим більш зобов’язує хоча б у загальному обрисі представити життєвий і творчий шлях його автора.
Справжнє ім’я і прізвище письменника Анрі Бейль, а Фредерік Стендаль – один з його псевдонімів, до якого він найчастіше вдавався. Народився Анрі Бейль 23 січня 1783 року в Греноблі на півдні Франції, в сім’ї адвоката.
Йому було сім років, коли померла його мати, яку він, за його спогадом, «любив божевільно». З батьком, людиною освіченою, але сухою й педантичною, стосунки не склалися ще в дитинстві, і вони лишилися чужими на все життя. Власне, в дитячі роки він не мав сім’ї, і ця «бездомність» позначилася на його характері, на «кочівному» стилі життя без постійного пристанища чи домашнього вогнища. Освіту майбутній письменник здобував у гренобльській Центральній школі, новому навчальному закладі, створеному революцією 1789–1799 років, де основна увага приділялася природничим та точним наукам і громадянському вихованню. Найбільшу любов і здібності він виявив до математики, – «науки, яка не терпить лицемірства» за його пізнішим визначенням, – і після закінчення Центральної школи був направлений у столичну Політехнічну вищу школу.
Восени 1799 року Анрі Бейль приїхав до Парижа, якраз на другий день після 18 брюмера, державного перевороту, вчиненого генералом Наполеоном Бонапартом, який проголосив себе першим консулом.
В Політехнічну школу він так і не вступив, натомість записався в армію і взяв участь в італійському поході генерала Бонапарта 1800 року. Це була його перша зустріч з Італією, країною, яка назавжди причарувала його і посіла визначне місце в його житті і творчості. Та ще перед італійським походом він почав писати і в нього визріло рішення стати письменником. Самому собі він уявлявся як «спостерігач, прикомандировании до армії, але покликаний писати комедії…»
Наприкінці 1801 року Анрі Бейль йде у відставку і повертається в Париж з твердим наміром присвятити себе літературі, «зрівнятися з Мольером». В його біографії настає трирічний «період самовиховання», заповнений інтенсивною самоосвітою й літературними вправами. Він вивчає філософію, естетику, літературу, театр, починає працювати над кількома комедіями, але жодну з них не завершує. У філософії він схиляється до сенсуалістичного матеріалізму, який назавжди стане філософським підґрунтям його світогляду. В естетиці й літературній творчості дотримується класицистичних орієнтацій, але не на «старий класицизм» XVII століття, а на так званий революційний класицизм, який був домінуючим напрямком французької літератури й мистецтва періоду Революції.
Онтологічні підвалини класицистичної доктрини ним не заперечуються, але на перший план виходять громадсько-політичні завдання і виховання «республіканських чеснот». Від цієї естетико-художньої системи Стендаль згодом відійде, приєднавшись до романтичного руху, залишиться хіба що стильовий постулат, за яким письменник має з «математичною точністю» вивчити «мову пристрастей», «людське серце» і відтворювати їх з можливою адекватністю.
Однак Бейль був діяльною й енергійною натурою і «період самовиховання» довго тривати не міг. До того ж треба було думати про заробіток та про майбутнє, і він у 1806 році повертається в армію. Цього разу служить у військовому інтендантстві, яким відав його віддалений родич маршал Дарю. Виконуючи обов’язки імперського військового функціонера, він об’їздив усю Середню Європу, вступав з французькими військами в Берлін і Відень, а північнонімецьке місто Стендаль, у якому він певний час перебував, стало згодом його літературним псевдонімом. У 1812 році він брав участь у поході Наполеона на Росію, став очевидцем пожежі Москви, залишеної жителями, й панічного відступу «великої армії», рівнозначного катастрофі.
Небезпеки й страждання, пов’язані з цими подіями, він переносив мужньо, але загубив рукопис розпочатої раніше «Історії живопису в Італії» й щоденники.
У 1814 році, після вступу союзних армій у Париж і падіння Імперії, Бейль, не сподіваючись на продовження кар’єри в поновленій монархії Бурбонів, подає у відставку і виїздить в Італію, де залишається до 1821 року. Розпочинається новий етап його біографії, на якому література стає основною справою життя письменника Стендаля. Він багато подорожує по Італії, вивчає пам’ятки культури й мистецтва, але живе переважно в Мілані, де постійно відвідує оперу Ла Скала, спілкується з молодими літераторами, що групувалися навколо часопису «Concüiatore» і відігравали значну роль у становленні італійського романтизму. Власне, в Італії він стає професійним літератором, але починає не з художньої літератури, а з біографічної, критичної, історико-культурної тощо. Зазначу мимохідь, що в його творчій спадщині ця література кількісно значно переважує художню.
Його першою друкованою книжкою були «Життєписи Гайдна, Моцарта і Метастазіо» (1814), в якій він мав на меті ознайомити французів з музичним життям Австрії та Італії. Проте, не бажаючи вдаватися до копіткої дослідницької роботи, в ній він вдався й до відвертого плагіату, зокрема в життєписі Гайдна.
Стендаль належить до письменників, яких вирізняє широта мистецьких зацікавлень. Наступною його книжкою була «Історія живопису в Італії» (1818), написана заново, де він «вторгається» в інше мистецтво, не менш йому близьке, ніж музика, в мистецтво живопису; за своїми жанровими прикметами вона найбільш близька до живописного трактату. До живопису й музики він звертається й далі, і можна з певністю сказати, що постійний інтерес до них та ґрунтовна обізнаність плідно позначилися на його художній творчості, збагативши її художню мову, її зображально-виражальний потенціал, що знову ж таки найяскравіше проявилося в романі «Пармський монастир».
Того ж 1818 року Бейль видав ще одну книжку – «Рим, Неаполь і Флоренція», в якій повернувся до змалювання сучасної Італії, її суспільно-політичного устрою, побуту і звичаїв різних верств, культури тощо.
Ця книжка примітна й тим, що в неї введено чимало сценок і замальовок з італійського життя, які за своїм стилем належать до художньої прози. Слід зазначити й те, що це був перший твір письменника, що з’явився під псевдонімом Стендаль («Барон де Стендаль, кавалерійський офіцер» – значилося на її титулі).
В Італії Стендаль спілкувався з карбонаріями, таємні організації яких (венти) були розсіяні по всій країні. Це був національно-визвольний рух за визволення Італії від іноземного (австрійського) панування і створення республіки, прообразом якої служила республіка давньоримська. На зламі 20-х років австрійський уряд вдався до жорстоких репресій карбонаріїв, залишатися далі в Італії стало для Стендаля небезпечним, і 1821 року він повертається на батьківщину. Героїку карбонарійського руху він згодом відтворить, у неповторному романтично-поетичному стилі, в повісті «Ваніна Ваніні» (1929) і романі «Пармський монастир», в образі поета і «народного трибуна» Ферранте Палла.
Повернувшись в Париж, Стендаль цілковито поринає в бурхливе літературне життя французької столиці.
В ній розпочиналася знаменита «романтична битва» – завершальний акт боротьби романтиків з класицизмом і зміни літературних епох, яка у Франції затягнулася на кілька десятиліть, головним чином з політичних причин – і Республіка, і Імперія, і Реставрація, з різних мотивів, підтримували класицизм і негативно або й вороже ставилися до романтизму. В наскрізь політизованій атмосфері Парижа 20-х років XIX століття літературна боротьба перепліталася з політичною боротьбою проти режиму Реставрації, нав’язаною окупантами після падіння Наполеона. Існував негласний альянс романтиків і лібералів, що було притаманно й позиції Стендаля, у якого названий режим викликав відразу й протест.
Цей період життя письменника, що завершився 1830 року, позначений великою активністю літературної діяльності, до чого спонукали й матеріальні утруднення, які доводили його до відчаю. Для творчості Стендаля цього періоду характерна велика тематична й жанрова розмаїтість. Він активно виступає як критик, регулярно друкує статті у французьких і англійських часописах.
У 1822 році видає трактат «Про кохання», в якому розвиває, спираючись і на власний досвід, оригінальну теорію цього почуття, його «кристалізації» і трансформації в різних соціальних середовищах і в різні історичні епохи. Через рік виходить його книжка «Життя Россіні» – про видатного італійського композитора, який тоді почав «завойовувати» Париж; цим пояснюється й певний успіх цього твору Стендаля. Того ж 1823 року з’явився перший випуск трактату «Расш і Шекспір», продовжений другим випуском 1825 року; цей трактат був його відвертим втручанням у літературні баталії романтиків з класицистами і рішучим запереченням класицизму як «мистецтва минулого». В 1826 році вийшов перший роман Стендаля «Арманс», який не був сприйнятий ні критикою, ні читачами. У 1829 році йому запропонували написати путівник по Риму, і він, ще раз відвідавши «вічне місто», швидко компонує «Прогулянки по Риму» і водночас пише на основі свіжих римських вражень згадувану повість «Ванша Ваніні». Його творчість плідних 20-х років увінчується знаменитим романом «Червоне і чорне», який був завершений у переддень Липневої революції 1830 року, а його вихід у світ дещо затримався через те, що працівники друкарні, де набирали цей роман, пішли на барикади.
Липневу революцію, яка покінчила з режимом Реставрації, Стендаль зустрів із захопленням і надіями, яким не судилося збутися. На зміну монархії Бурбонів прийшла Липнева монархія з королем-буржуа Луї-Філіппом на троні, до якої він досить швидко пройнявся критично-скептичним ставленням, що з усією переконливістю засвідчує його наступний роман «Люсьєн Левен» (1835). Та Липнева монархія приймає його на державну службу й він отримує посаду французького консула в Трієсті; однак австрійський уряд не погодився прийняти «неблагонадійного» представника, і призначення його було змінено на Чівіта-Векк’ю, приморське місто неподалік від Риму. Це було невелике місто, в якому Стендаль «помирав від нудьги». Рятували постійні вояжі до Риму та інших італійських міст, а також тривалі відпустки, які він проводив у Парижі. Його служба була необтяжлива і залишала багато вільного часу, але з’ясувалося, що в тихій Чівіта-Векк’ї письменник майже втрачав здатність творити. Для інтенсивної творчої діяльності йому була необхідна динамічна й напружена атмосфера Парижа, заряджена духовною енергією.
В 1834–1835 роках він працює з невластивою йому повільністю над наступним великим романом «Люсьєн Левен», але не завершує його, третя частина так і лишилася ненаписаною. Така ж доля спіткала й автобіографічний твір «Життя Анрі Брюлара», розпочатий 1835 року. Наступного року він отримує тримісячну відпустку, яка завдяки протекції міністра іноземних справ графа Моле перетворилася на трирічну. В Парижі до нього повертається творча активність, він пише низку повістей і новел, зокрема майже весь цикл «Італійські хроніки», ще більше творів розпочинає, а увінчується ця відпустка романом «Пармський монастир», написаним, а вірніше надиктованим в листопаді – грудні 1838 року.
У серпні 1839 року Стендаль повертається на місце служби, де коригує «Пармський монастир», пише роман «Лам’єль», який теж не був завершений. 15 березня 1841 року він переніс перший апоплексичний удар, але переміг у цьому «поєдинку з небуттям». Наступний удар трапився через рік, під час чергової відпустки в Парижі, і він виявився смертельним.
22 березня 1842 року не стало одного з найкращих письменників Франції, який так і не був визнаний за свого життя.
Як видно з біографічного начерку, Стендаль був активним учасником романтичного руху й борцем за створення «нового мистецтва» у Франції. Самого себе він усвідомлював романтиком і подібним чином усвідомлювався іншими. Відомий критик Ш. де Сент-Бев назвав його «гусаром романтизму», маючи на оці те, що в тогочасній воєнній тактиці гусари були передовими загонами війська, що зав’язували бої. Більше того, він сам і його молодший друг та однодумець Проспер Меріме вважали себе «справжніми романтиками» і відмовляли в цьому Гюго та його оточенню. Так, після повної публікації трактату Стендаля «Расін і Шекспір» Меріме заявив у листі до нього: «Сподіваюся, тепер не будуть називати романтиками Гюго, Ансло і всю їхню братію».
Очевидно, абсолютна більшість обізнаних з французькою літературою XIX століття приєднається до думки, що «справжніми романтиками» все-таки скоріше були Гюго та «його братія», а не Стендаль та Меріме.
Але це аж ніяк не означає, що вони лише номінували себе романтиками, будучи насправді реалістами, як на цьому категорично наполягало радянське літературознавство. «Стендаль і Меріме називали себе «справжніми» романтиками, тому що в них не було терміна, який допоміг би їм точно визначити всю особливість, всю своєрідність їхньої позиції, їхнього реалістичного методу», – пояснював, наприклад, Я. Фрід у своїй монографії про Стендаля.
Безперечно, в естетиці й творчості Стендаля є немало аспектів і тенденцій, котрі виводять його за межі романтизму, – як він визначився і був експлікований літературознавцями. Багато було сприйнято ним з ідейної і естетичної спадщини Просвітництва, в тому числі й такого, що аж ніяк не узгоджується з парадигматикою романтизму. Як зазначалося, ще в «період самовиховання» він засвоїв філософію сенсуалістичного матеріалізму, яка й надалі залишилася філософським підґрунтям його світогляду. За цією доктриною, відчуття є основою всякого пізнання, вони пов’язують людину зі світом і визначають її поведінку.
В цій філософії людина постає як фізіологічна машина, детермінована й керована відчуттями. Всім людям, вважав Стендаль, властиво уникати страждань і прагнути щастя, що перетворює життя на загальну «погоню за щастям». Однак щастя люди розуміють по-різному, і тут творець «Червоного і чорного» та «Пармського монастиря» входить у суперечність з постулатами просвітницького антропологізму: виявляється, що на кшталт «фізіологічної машини» діють індивідууми типу Вально чи Рассі, тоді як герої, близькі й симпатичні авторові, керуються іншими, одухотвореними почуттями й прагненнями. Зафіксуємо, що саме цих героїв письменник відносив до категорії «романтиків».
Просвітницький антропологізм позначився і на естетичних поглядах Стендаля. Пов’язуючи розуміння краси з суспільствами різних епох, умовами життя і системами цінностей, він доходив висновку, що люди зрештою вважають за прекрасне те, що є для них необхідне й корисне в практичному житті. Більший інтерес становлять його міркування про те, яким має бути сучасне мистецтво, що є його головним предметом і як цей предмет воно виражає.
І тут Стендаль входить в поле романтизму, тих дискусій і полемік, що велися навколо нього, і пристає до багатьох принципово важливих постулатів та штенцій романтичного руху.
Тут передусім слід вказати на те, що, за визначеннями Стендаля, предметом мистецтва сучасності має бути внутрішній світ людини, її духовне й емоційне життя. Цей висновок письменника вписується в загальну стратегію романтизму, який у центр уваги поставив внутрішній світ, відкрив «внутрішню безкінечність» особистості, «суб’єктивну людину» в її глибині, складності й неоднозначності (О. Анікст). Ці ж інтенції притаманні й творчості Стендаля, а з найбільшою повнотою та інтенсивністю проявилися вони в його вершинних творіннях, в романах «Червоне та чорне» та «Пармський монастир». Другим принципово важливим аспектом естетико-художньої програми Стендаля, що вводить її в загальну парадигму романтизму, є надання переваги вираженню над зображенням, що в широкому плані означало відхід від міметичних художніх систем попередніх епох, чим теж ознаменувалася епоха романтизму.
Знайомство Стендаля з романтизмом відбувається в перший італійський період його життя і творчості (1814–1821), коли він самовизначився як письменник. Але ще в 1813 році він читає «Лекції про драматичну літературу й мистецтво» А. В. Шлегеля (1809–1811), що належать до засадничих праць з теорії романтизму. Тут його увагу особливо привернуло розмежування класицизму й романтизму як різних систем художньої творчості і розгорнута характеристика останньої. В Італії він спілкується з молодими італійськими романтиками і повідомляє друзям, що «в Мілані відбувається запекла боротьба між романтиками й класиками […]. Я – несамовитий романтик, тобто я за Шекспіра й проти Расіна, за Байрона й проти Буало». Слід зазначити, що італійський романтизм виявився особливо близьким та співзвучним Стендалю і мав на нього значний вплив, що знаходить свій вияв не тільки в його творах на італійські теми.
Обзор«Анатомия скандала» — ни один из этих персонажей не говорит по-человечески | Телевидение
Не могло быть более подходящего времени для появления «Анатомии скандала» (Netflix).
Эта кричащая, дрянная драма, звездная экранизация романа Сары Воан, повествует о политиках, считающих себя выше закона и слепой привилегии сверхбогатых. Это извилистая, скользкая вещь, поэтому подробности трудно обсуждать, не спойлеря. Но Сиенна Миллер — это Софи Уайтхаус, счастливая в браке с «самым привлекательным» британским министром Джеймсом (блестяще маслянистый Руперт Френд), пока их жизни не захлестнет скандал из-за титула.
Ни один из этих персонажей не говорит как человек. — Милый мой, где ты, черт возьми? воркует Софи по телефону, когда ее муж не приходит на вечеринку. «Если будущее не включает тебя, Софи Уайтхаус, тогда будущее — дерьмо», — воркует он в ответ позже. Блерг. Может быть, так знатные люди ухаживают друг за другом. «Ты думаешь как поэт… политике всегда не помешало бы больше поэзии», — говорит Джеймс, но не Софи, с которой начинаются его последние неприятности. Он заслуживает того, чтобы его посадили на скамью подсудимых за эту строчку один.
Действие разворачивается в одном темпе, наполовину в наши дни, наполовину в воспоминаниях о временах, когда Софи и Джеймс учились в Оксфорде, где он занимался греблей и был членом клуба распутников в стиле Буллингдона.
Есть хамское поведение. Люди говорят «мальчики будут мальчиками» не раз. Люди встречаются в темных коридорах, чтобы обсудить подлые сделки. Это отчасти политический триллер, отчасти судебная драма, и он пытается носить много шляп. С одной стороны, это закрученный триллер, который знает, что это глупо, и смиряется с этим. С другой стороны, он пытается серьезно исследовать согласие и власть, которые неловко сидят со всем этим фейерверком и едва начинают распутывать узлы, которые он сам для себя завязывает.
И много фейерверков. Есть мультяшный подонок пиарщика («Развлекаемся на стороне с кобылкой?») и бестолковый премьер-министр со своими скелетами в шкафу. Музыка нарастает с такой громкостью, какой не было слышно со времен «Любви слепа», а тексты точно так же объясняют, что происходит на экране: «Какой могучий фааааал!» Есть сюрреалистические вспышки людей, внезапно появляющихся в воспоминаниях о сценах, когда их не было, или эмоциональное воздействие, становящееся буквальным, и персонажи сбрасываются с большой высоты.
Камеры, кажется, питались из субсидируемых баров в палате общин. Редко сцена снята под углом, который не наклонен, не перекручен или не перевернут. Некоторые сцены начинаются на вонк и заканчиваются полом на потолке. Я понимаю, что происходит хаос, но меня тошнило после шести серий.
Анатомия скандала исходит из конюшни Дэвида Келли, который хорошо разбирается в подобных вещах — стойких богатых женщинах с скользкими красивыми мужьями — он является исполнительным продюсером «Большой маленькой лжи» и «Отмена» среди многих других шоу. (Его соавтором здесь является Мелисса Джеймс Гибсон, написавшая для «Американцев» и «Карточный домик».) Учитывая, что это имеет дело с высшими эшелонами британской классовой системы, в нем отчетливо чувствуется американский дух. «Публика больше не считает поведение титулованной дуры милым», — говорит политтехнолог, хотя моя теория состоит в том, что в Британии мы когда-либо позволяли себе или потворствуем только с безопасного расстояния исторической драмы.
Тем не менее, первую половину дня я весело кушал, в таком же настроении, как если бы поглощал халтуру в аэропорту на пляже. Миллер, Френд и Мишель Докери, которая играет сурового адвоката по имени Кейт, женщину с характером, лучше всего описанным как «трудоголик в очках», явно стараются изо всех сил с тем, что им дано. Хотя в конце концов это не совсем так, есть попытки затронуть сложные темы секса, власти и манипулирования. Позже в сериале есть момент, который, кажется, намекает на гнев Бретта Кавано перед судебным комитетом Сената США после показаний Кристин Блейси Форд. В роли стоической богатой жены Софи намекает на открытие собственных привилегий и безжалостности, любопытную нить, которая не заходит достаточно далеко.
К сожалению, и это большое несчастье, есть одна особенность. Я надеюсь, что это не будет считаться спойлером, и я подозреваю, что так и будет, потому что на данный момент основным коммерческим аргументом Netflix является «дрянной триллер с поворотом», поэтому кажется неизбежным, что он будет.
Когда приходит этот поворот, это настолько нелепо и надумано, что я провел предыдущие эпизоды, уверенные, что это не может быть поворот, потому что даже это шоу не было бы таким глупым. Это скандал, что это такое. Мой милый сюжет, подумал я, где ты?
Коллекции Bloomsbury — Scandalous Times
Вернуться к книгеПерейти на страницу
Страницы 1 .. 196
Передняя часть
- разблокированный элементDe номер
- разблокированный предметБлагодарности
- Введение: заметки о скандале
Часть 1. Скандалы
- Глава 1. Большое разоблачение
- Глава 2. Хаос и Новизна
Часть 2. Основания
- Глава 3. Основания для аннулирования
- Глава 4. Понимание всего
Часть 3.
Создание- Глава 5. Ужасная красота
- Глава 6. Борьба с невозможным
Часть 4. Споры
- Глава 7. Дивный новый мир
- Глава 8. Реальная проблема
Обложка
- Библиография
Задняя часть
Линг, Алекс. «Введение: заметки о скандале». Скандальные времена: современное творчество и рост санкционированных государством противоречий . Лондон: Bloomsbury Academic, 2021. 1–14. Коллекции Блумсбери . Веб. 13 июня 2023 г.
Получено из Bloomsbury Collections, www.bloomsburycollections.com
Авторское право Алекс Линг, 2021 2021.
Все права защищены. Дальнейшее воспроизведение или распространение запрещено без предварительного письменного разрешения издателей.
Alex Ling
Bloomsbury Academic 2021
Только предварительный просмотр
Полный текст этой главы доступен только для членов организаций, купивших доступ. Если вы принадлежите к таким
учреждение, пожалуйста, войдите или узнайте больше о том, как сделать заказ.
Наверх
- Избранное
- Cite
Варианты цитирования
x Линг, А. (2021). Введение: Заметки о скандале. В Скандальные времена: современное творчество и рост санкционированных государством противоречий (стр. 1–14). Лондон: Академик Блумсбери. Получено 13 июня 2023 г. с http://dx.doi.org/10.5040/9781350068582.ch-00I Линг, Алекс. «Введение: заметки о скандале». Скандальные времена: современное творчество и рост санкционированных государством противоречий . Лондон: Bloomsbury Academic, 2021. 1–14. Коллекции Блумсбери
