Стендаль — біографія, факти з життя
Стендаль span>
Стендаль (справжнє його ім’я Анрі Марі Бейль) народився 23 січня 1783 року у Греноблі (Франція), в родині адвоката Шерюбена Бейля. Мати майбутнього письменника померла, коли хлопчикові виповнилося сім років, і його вихованням займалися тітка Серафим і батько. З ними відносини у маленького Анрі не склалися. Тепло і уважно до хлопчика ставився лише його дід Анрі Ганьон.
У 13 років Анрі почав навчання в Центральній школі Гренобля. Особливі успіхи він показував у вивченні математики, і викладачі пророкували йому велике майбутнє. З метою подальшого вивчення математичних дисциплін у 1799 році він приїхав до Парижа для проходження навчання в Політехнічній школі.
У Париж він прибув на наступний день після державного перевороту, що призвів Наполеона до влади. Стендаль забув про свій намір стати інженером і повністю поринув у політичну авантюру. Через рік він отримав чин сублейтенантом і відправився в Італію.
Стендаль всім серцем полюбив цю країну і завжди вважав її своєю другою Батьківщиною. Саме тут розвиваються події одного з його найбільших романів. Його книга «Расін і Шекспір» була першим твором реалістичної школи літератури. Стендаля не даремно називають великим майстром психологічного реалізму, особливо добре розкривається цей його талант у творах про любов, новелах.
Вийшовши у відставку, Стендаль зайнявся самоосвітою, відвідував театри і літературні гуртки. Але потім знову повернувся в армію і в якості інтенданта наполеонівських військ (у 1806-1814 роках) об’їздив майже всю Європу, був свідком Бородінської битви і втечі французів з Росії.
Після падіння Наполеона письменник оселився в Мілані, де їм були написані книги по музиці та живопису: «Життя Гайдна, Моцарта і Метастазіо», «Історія живопису в Італії», книга про подорожі по Італії «Рим, Неаполь, Флоренція»та інші твори. У 1821-1830 роках він жив у Парижі і друкувався в англійських журналах як літературний і художній критик.
Після перемоги Липневої революції і встановлення буржуазної монархії Стендаль одержав можливість вступити на державну службу: його призначили французьким консулом в Трієст, а потім в Чівітта-Веккьо. Не забував він і про творчість.
Треба сказати, що останні 12 років життя письменника були найбільш плідними в його літературної діяльності. У цей період вийшли — його знаменитий роман «Червоне і чорне», де він реалістично описує суспільні протиріччя, що виникає конфлікт між поняттям честі і честолюбством; роман «Пармська обитель», в якому автор оспівує почуття свободи; «Італійські хроніки», «Ченчи» , «Ваніна Ваніні», «Вітторія Аккорамбоні», «Мемуари туриста» та інші.
Але далеко не всі твори письменника були опубліковані за його життя: зокрема — його автобіографія, «Життя Анрі Брюлара», незакінчений роман «Червоне і біле» та інші твори.
Стендаль помер 23 березня 1842 року в Парижі після тривалої хвороби.
© Альманах 2013
Фредерік Стендаль. Віхи життя, віхи творчості — Світова література. Підручник. 10 клас. Д.С. Наливайко
Фредерік Стендаль. (1783-1842)
Фредерік Стендаль — видатний французький прозаїк ХІХ ст., одна з ключових постатей французького реалізму. Його творчість, позначена поєднанням романтичних і реалістичних тенденцій, увиразнила духовні пошуки особистості післянаполеонівської доби й започаткувала психологічну тенденцію французького реалізму ХІХ ст.
Фредерік Стендаль
«…Він жив, писав, кохав»
За віком Стендаль був значно старшим за письменників, з творчістю яких пов’язується формування й перший етап французької реалістичної літератури. Початок свідомого життя і творчої діяльності Бальзака й Меріме припадає на 20-ті роки ХІХ ст., тобто на період Реставрації, для них революція 1789-1799 рр. і наполеонівська епоха були вже історією, тимчасом як Стендаль був сучасником і учасником цих подій.
Його життя можна поділити на дві половини. Переламним у ньому є 1814 р., що став поворотним і в історії Франції: буремна епоха соціальних потрясінь і війн добігла кінця, поступившись «прозаїчній» буржуазній добі. Стендаль так і не зміг «прижитися» в новій реальності, і це глибоко позначилося як на його біографії, так і на творчості.
Віхи життя, віхи творчості
«Наздогін великій епосі…»
Справжнє ім’я і прізвище письменника — Анрі Бейль, а Фредерік Стендаль — один з псевдонімів, яким він найчастіше підписував свої твори. Анрі Бейль з’явився на світ 23 січня 1783 р. в Греноблі, що на півдні Франції, у родині адвоката. У семирічному віці майбутній письменник втратив матір, яку, за його словами, «любив божевільно». Батько, людина освічена, але суха й педантична, на все життя залишився для нього чужим. Освіту Анрі здобув у гренобльській Центральній школі — навчальному закладі, створеному революцією 1789-1799 рр., в якому основна увага приділялася природничим і точним наукам та громадянському вихованню.
Анрі Бейль приїхав до Парижа восени 1799 р., на другий день після державного перевороту, очоленого генералом Наполеоном Бонапартом, який проголосив себе першим консулом. До Політехнічної школи юнак так і не вступив, натомість записався в армію і взяв участь в італійському поході генерала Бонапарта 1800 р. То була перша зустріч з Італією, країною, що назавжди причарувала Анрі й посіла визначне місце в його подальшому житті й творчості.
Ще перед італійським походом Бейль почав писати. Наприкінці 1801 р. він звільняється зі служби і повертається до Парижа з твердим наміром присвятити себе літературі й «зрівнятися з Мольєром». У біографії початкуючого письменника настає трирічний «період самовиховання», наповнений інтенсивною самоосвітою й літературними вправами. Він вивчає філософію, естетику, літературу, театр, починає працювати над кількома комедіями, але жодну з них не завершує.
У своїй творчості Бейль дотримується класицистичних орієнтацій, від яких згодом відійде, приєднавшись до романтичного руху; незмінною залишиться хіба що настанова з «математичною точністю» вивчати «мову пристрастей», «людське серце» і адекватно їх відтворювати.
Однак «період самовиховання» тривав недовго: Бейль був діяльною й енергійною натурою, до того ж треба було подбати про заробіток і влаштування майбутнього. Відтак 1806 р. він вступає на службу до військовогоінтендантства, яким відає його далекий родич маршал Дарю. Виконуючи обов’язки імперського військового службовця, Бейль об’їздив усю Середню Європу, побував у Відні й Берліні (до речі, літературний псевдонім Стендаль походить від назви одного з міст на півночі Німеччини). У 1812 р. він брав участь у славнозвісному російському поході Наполеона, під час якого став свідком спалення Москви й панічного відступу «великої армії».
У 1814 р., після вступу союзних армій до Парижа і падіння імперії, Бейль, не сподіваючись на продовження кар’єри в поновленій монархії Бурбонів, подає у відставку і виїздить до Італії, де залишається до 1821 р.
Так розпочинається новий етап біографії, у якому література стає основною справою життя письменника Стендаля. Він багато подорожує Італією, вивчає пам’ятки культури й мистецтва, але живе переважно в Мілані, де постійно відвідує оперу «Ла Скала», спілкується з молодими літераторами, що групувалися навколо часопису «Кончільяторе» і відігравали значну роль у становленні італійського романтизму. Власне, в Італії Бейль стає професійним письменником, але починає не з художньої, а з біографічної, критичної, історико-культурної літератури (до речі, саме вона за кількістю значно переважає в його творчій спадщині). 1817 р. виходять друком «Життєписи Гайдна, Моцарта і Метастазіо», у яких автор ознайомлює французів з музичним життям Австрії й Італії, та «Історія живопису в Італії». Того ж року видана й книжка «Рим, Неаполь і Флоренція», у якій змальовано тогочасну Італію, її суспільно-політичний устрій, побут і звичаї різних верств, культуру тощо. Цей твір примітний тим, що містить чимало сценок і замальовок з життя, які за своїм стилем належать до художньої прози, а крім того, саме він був уперше підписаний псевдонімом, під яким А.
В Італії Стендаль спілкується з карбонаріями — членами таємної організації, що боролася за визволення Італії з-під іноземного панування й створення республіки на зразок давньоримської. На зламі 20-х років австрійський уряд вдався до жорстоких репресій щодо карбонаріїв, і надалі залишатися в Італії Стендалю було небезпечно. Відтак 1821 р. він повертається на батьківщину. Згодом героїку руху карбонаріїв письменник відтворить у повісті «Ваніна Ваніні» (1829) й романі «Пармський монастир».
Подробиці. У Парижі Стендаль поринає в бурхливе літературне життя. Саме тоді у французькій столиці розпочинається знаменита «романтична битва» — завершальний акт боротьби романтиків з класицизмом і зміна літературних епох, яка тривала у Франції протягом кількох десятиліть. Цей період життя письменника, що завершився 1830 р., позначений надзвичайною творчою активністю. Стендаль розробляє чимало тем, працює в різних жанрах, активно виступає як критик, регулярно друкує статті у французьких і англійських часописах.
Липневу революцію, яка покінчила з режимом Реставрації, Стендаль зустрів із захопленням і надіями, яким, однак не судилося справдитися: він досить швидко розчарувався в новому уряді, очолюваному королем-буржуа Луї-Філіппом.
Критично-скептичне ставлення письменника до влади переконливо засвідчує роман «Люсьєн Левен». Тим часом Луї-Філіпп запрошує його на державну службу. Отримавши посаду французького консула, Стендаль оселяється в невеликому приморському місті Чівіта-Векк’я неподалік від Рима. Рятуючись від нестерпної нудьги провінційного існування, він часто подорожує Італією, проводить тривалі відпустки в Парижі. Утім, незважаючи на необтяжливість служби й достатню кількість вільного часу, письменник майже втрачає здатність творити. Протягом 1834-1835 рр. він працює над великим романом «Люсьєн Левен», але так і не завершує його. У 1836 р. Стендаль отримує тримісячну відпустку, яка завдяки протекції міністра іноземних справ фактично перетворюється на трирічну. Динамічна, заряджена духовною енергією атмосфера столиці повертає Стендалю творчу активність: він пише низку повістей і новел, зокрема майже весь цикл «Італійські хроніки», розпочинає багато творів, а 1839 р. створює роман «Пармський монастир».
Повернувшись до Чівіта-Векк’ї у серпні 1839 р.
, Стендаль працює над романом «Лам’єль», що так і залишився незавершеним. 15 березня 1841 р. у письменника стався перший інсульт, але йому вдалося перемогти у цьому «двобої з небуттям». Наступний удар, що трапився за рік, під час чергової паризької відпустки, виявився смертельним. 23 березня 1842 р. не стало одного з найкращих письменників Франції, який так і не був належно визнаний за життя.
Участь у романтичному русі
Як уже зазначалося, Стендаль був активним учасником романтичного руху й борцем за створення «нового мистецтва» у Франції. Відомий критик Ш. де Сент-Бев назвав його «гусаром романтизму», маючи на увазі те, що в тогочасній воєнній тактиці гусарські полки були передовими загонами війська, які зав’язували бої. Сам митець, як і його молодший друг та однодумець П. Меріме, вважав себе «справжнім романтиком». На це дійсно були підстави, адже обидва письменники дотримувалися у своїй творчості деяких принципів романтизму.
Подробиці. Так, переконаність Стендаля в тому, що предметом мистецтва сучасності має бути духовне й емоційне життя людини, вписується в загальну стратегію романтизму, який сконцентрував мистецьку увагу на внутрішньому світі особистості, відкрив «суб’єктивну людину» в її глибині, складності й неоднозначності.
Ці тенденції, притаманні також творчості Стендаля, найбільш повно й інтенсивно втілилися в його вершинних романах «Червоне і чорне» та «Пармський монастир». Іншим принципово важливим аспектом естетико-художньої програми письменника, що вводить її в загальне річище романтизму, є надання переваги вираженню над зображенням, що в широкому розумінні означало відхід від «наслідувальних» художніх систем попередніх епох.
Гравюра ХІХ ст. Стендаль, А. де Віньї, В. Гумбольдт, Ф. Жерар, П. Меріме, Дж. Россіні (зліва направо)
Знайомство Стендаля з романтизмом відбулося в перший італійський період його життя і творчості (1814-1821), коли він самовизначився як митець. В Італії письменник спілкується з молодими італійськими романтиками і повідомляє друзям, що «в Мілані відбувається запекла боротьба між романтиками й класиками… Я — шалений романтик, тобто я за Шекспіра й проти Расіна, за Байрона й проти Буало». Варто зазначити, що італійський романтизм виявився особливо близьким Стендалю і справив на його творчість значний вплив.
Повернувшись до Франції 1821 р., Стендаль активно включається в літературну боротьбу. У 1823 і 1825 рр. він видає двома брошурами літературний маніфест «Расін і Шекспір», у якому піддає беззастережній критиці класицизм і виступає палким поборником романтизму. Щоправда, у поняття «романтизм» Стендаль вкладав зміст, який в істотних моментах не збігався з загальноприйнятим у французьких романтиків. Письменник називав його, як це прийнято в італійців і англійців, «романтицизмом», щоб відмежувати від консервативних містичних течій, поширених у французькому романтизмі. Романтизм для Стендаля — це передусім мистецтво сучасності, що виражає її зміст і дух, тимчасом як класицизм — це мистецтво минулого, «маркізів XVII ст. у розшитих камзолах». «Романтизм, — пише він, — це мистецтво давати народам такі літературні твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв та вірувань можуть принести їм найбільшу насолоду. Класицизм, навпаки, пропонує їм літературу, яка приносила найбільшу насолоду їхнім прадідам» .
Щоб бути романтиком, твердив Стендаль, треба бути сміливим, власне, треба бути новатором, відкривати нові шляхи в мистецтві, вміти ризикувати, знаходити нові засоби й форми висловлення — на відміну від обережного класициста, котрий ні на крок не відступає від непорушних правил і авторитетних настанов. Письменник рішуче заперечував існування незмінних для всіх часів і народів ідеалів та взірців мистецтва, тобто його позачасових канонів, заявляючи, що «існує стільки ідеалів прекрасного, скільки різних форм носа і різних характерів».
Рух до реалізму
Відхиляючи класицистичні канони, Стендаль разом з тим визнавав існування «залізних законів» реальності й необхідність їх пізнання митцем. Він проголошував: «Необхідно, щоб уява засвоїла залізні закони реального світу і, відповідно, коригувалася ними». Це виводило його за межі романтизму, для якого уява була і засобом пізнання світу, і художньою реалізацією цього пізнання. Стендаль вважав, що уява має спиратися на осягнення законів реальності, на спостереження й аналіз, виявляв інтерес і до «наукових методів», зокрема фізіології та психології, а це вже ті риси й тенденції, якими характеризувався реалізм, що розвивався в першій половині XIX ст.
На відміну від романтиків, письменники- реалісти (аж ніяк не заперечуючи ролі й значення уяви у творчому процесі) обрали шлях спостереження й вивчення життєвої конкретики.
Nota bene. Звісно, існували об’єктивні передумови й імпульси, які спрямовували Стендаля на шлях до реалізму. Проте вектор його творчого розвитку (як і інших письменників) не слід мотивувати виключно суспільно-історичними обставинами й закономірностями літературного процесу. Не менш важлива роль тут належить індивідуальному чиннику, особистості письменника. Навіть найреалістичніші твори є не лише відображенням дійсності, а й самовираженням особистості митця — його свідомості, світовідчуття, ментальності, темпераменту, підсвідомості тощо. Зрозуміло, що й спрямування творчого розвитку письменника великою мірою залежить від його особистості.
Незважаючи на те, що життя Стендаля, принаймні перша його половина, було досить бурхливим і часом навіть драматичним, з точки зору зовнішніх виявів цього письменника навряд чи можна назвати яскравою особистістю, адже він не був надто діяльним і самовідданим у громадсько- політичних справах, не мав схильності жертвувати всім заради ідеалів.
Утім, за словами одного з найкращих стендалезнавців Б. Реїзова, «протягом усього життя безперервно і за будь-яких умов…» митець «роздумував над великими проблемами буття, про щастя, про мистецтво, про людину й суспільство, про долю націй та про розум і розглядав ці питання всебічно, з різних, іноді несподіваних точок зору. У цьому, якщо хочете, й полягає героїзм цього звичайного життя, котрий не помічався самим Стендалем».
Варто додати, що Стендаль нічого не хотів приймати на віру, прагнучи до всього дійти власним розумом. Надзвичайно спостережливий, він одразу піддавав спостережене неупередженому аналізу й висловлював судження, які досить часто були незрозумілими сучасникам. Отже, і розумовий склад, і індивідуальні нахили письменника відповідали новому, реалістичному, напряму, що формувався в тогочасній літературі. Стендаль був наділений сильною уявою, але прагнув тримати її в рамках, які сам же й встановлював (тут давалася взнаки класицистична традиція). Разом з тим у процесі творчості він забував про обмеження, даючи волю уяві.
Так у постійному поєднанні протилежних прагнень народжувалися його твори, зокрема такі шедеври, як романи «Червоне і чорне» та «Пармський монастир».
То ким же зрештою був Стендаль — романтиком чи реалістом? Вочевидь, єдиною слушною відповіддю може бути така: і романтиком, і реалістом. Ці два напрями поєднувалися в його творчості, трансформуючись у неповторний індивідуальний стиль, якому неможливо відмовити в цілісності й органічності. Разом з тим треба визнати, що реалістична основа у творчій еволюції письменника набувала провідного змісту й значення.
Перший художній твір Стендаля, роман «Арманс», вийшов друком 1827 р., за часів загального захоплення історичним романом, яке у Франції припало на 20-ті роки XIX ст. Це був роман про сучасність, більше того, — про сьогодення, що наголошувалося і в підзаголовку: «Сцени із життя одного паризького салону 1827 р.». Однак слід зауважити, що наведений підзаголовок відбиває лише одну з двох основних тем твору, яку можна визначити як соціально-побутову.
Другою психологічною темою роману є історія любові двох молодих людей, але любові неможливої. І неможливої не тому, що перед закоханими постають непоборні соціальні чи сімейні перепони, а з причин фізіологічних. «Арманс» — це любовно-психологічний роман нового типу, побудований на фізіологічній колізії любовної драми, що, як і глибокі соціологічні аналізи, не було сприйнято тогочасними читачами й критиками.
Роман «Люсьєн Левен» Стендаль писав уже після Липневої революції, в 1834-1835 рр., коли французьке дворянство було відсунуте в тінь і до влади прийшли активні й цинічні ділки, для яких темні афери й брудні політичні інтриги були рідною стихією. Беззастережне панування меркантильних інтересів, корумпованість чиновників, голодні робітники й поодинокі ентузіасти-інтелігенти, що теж потерпають від злиднів, — таким постало перед письменником суспільство після «славних липневих днів». І Стендаль поставив собі за мету змалювати його якомога достовірніше, у стилі, що найбільшою мірою вписується в контекст реалістичної літератури XIX ст.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Назвіть справжнє ім’я Стендаля і поясніть походження його псевдоніма.
2. З якими історичними подіями було пов’язане життя письменника?
3. Назвіть найвідоміші романи Стендаля.
II рівень
1. Визначте найважливіші для розуміння творчості Стендаля факти його біографії. Розкрийте їхній вплив на світосприйняття письменника.
2. Схарактеризуйте коло мистецьких зацікавлень Стендаля. Назвіть твори, у яких відбилися ці зацікавлення.
3. Які теми розробляв Стендаль у своїх художніх творах?
III рівень
1. Що надало підстави Ш. де Сент-Беву назвати Стендаля «гусаром романтизму»?
2. Які особливості художнього мислення письменника наблизили його до реалістичного напряму?
3. Що Стендаль вважав головною метою художнього зображення — зовнішню дійсність чи внутрішній світ людини?
IV рівень
1. Схарактеризуйте особистість Стендаля.
Як вона виявилася в творчості письменника?
2. Ким був Стендаль — романтиком чи реалістом?
3. Як ви вважаєте, чому за життя митця його твори не здобули широкого визнання?
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Як пов’язаний трактат Стендаля «Расін і Шекспір» з його участю в «романтичній битві» 20-х років?
2. Стендаль мріяв, щоб його поховали в Італії, а на могильному камені написали: «Тут спочиває Арриго Бейль, міланець: він жив, писав, кохав». Які грані особистості, життя й творчості письменника відобразило це його бажання?
3. Підготуйте повідомлення на тему «Стендаль та Італія».
Предыдущая
СтраницаСледующая
СтраницаТорговая площадка Second Life
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. КАБЛУКИ 93 — РОЖДЕСТВЕНСКИЙ ПОДАРОК
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
1 лир
4,67 звезды
12 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ.
БОТИНКИ 104
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
50 лир
5 звезд
5 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. БОТИНКИ/СОЧС 98
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
50 лир
4,33 звезды
6 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. ПЛАТЬЕ 33
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
200 лирских долларов
3,78 звезды
32 отзыва
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. 117 — ФАТПАК
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
1799 ливанских долларов
0 звезд
0 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. 131
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
1 200 ливанских долларов
5 звезд
4 отзыва
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ.
ПЛАТЬЕ 42
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
500 ливанских долларов
4,67 звезды
3 отзыва
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. ПЛАТЬЕ 40
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
500 ливанских долларов
5 звезд
1 отзыв
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. БОЛЬШОЙ НАБОР 107
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
2 380 ливанских долларов
0 звезд
0 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. НАБОР 35
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
2000 ливанских долларов
0 звезд
0 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. БОЛЬШОЙ НАБОР 113
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный.
..
от Scandalizesl
999 евро
4 звезды
2 отзыва
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. КУРТКА 28
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
900 ливанских долларов
3 звезды
2 отзыва
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. НАБОР 4
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
500 ливанских долларов
4,33 звезды
6 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. ПЛАТЬЕ 99
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
500 ливанских долларов
5 звезд
1 отзыв
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. НОСКИ 115
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
1 310 лирских долларов
0 звезд
0 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ.
РУБАШКА 29
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
500 ливанских долларов
5 звезд
2 отзыва
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. ТОП 86
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
2700 ливанских долларов
2,25 звезды
4 отзыва
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. 129
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
1 250 ливанских долларов
0 звезд
0 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. НАБОР 79
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
1 999 ливанских долларов
5 звезд
1 отзыв
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. НАБОР 39
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
2000 ливанских долларов
0 звезд
0 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ.
НАБОР 2
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
800 лир
5 звезд
8 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. ПЛАТЬЕ 91
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
710 лир
4,5 звезды
2 отзыва
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. 123
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
560 лирских долларов
0 звезд
0 отзывов
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ. 118 — ФАТПАК
ТВОРЧЕСКИЙ СКАНДАЛ — Полный… от Scandalizesl
1799 ливанских долларов
0 звезд
0 отзывов
Искусство вымысла и скандал с конкретным, доклад Норы Галлахер
В последнее время меня многие спрашивали, что заставило меня перейти от мемуаров к художественной литературе.
(Сюда относится и человек, который спросил меня, когда я сказал, что пишу роман: «Это художественная литература?»)
Мне потребовалось некоторое время, чтобы понять для себя, почему я перешел от мемуаров к художественной литературе, и сегодня вечером я хотел бы говорить о том, что я знаю до сих пор.
Я написал два мемуара: «Вещи видимые и невидимые» и «Практика воскрешения». Они о моей собственной борьбе с верой внутри и вне епископальной церкви. При написании этих мемуаров я обнаружил, что некоторые аспекты мемуаров похожи на роман: у вас должны быть «персонажи», у вас должен быть «сюжет». Я научился у греков сюжетной линии, состоящей из трех частей: дела идут плохо, дела идут хуже, дела разрешаются.
На собственном горьком опыте я усвоил, что мемуары должны быть о чем-то большем, чем жизнь автора, как, конечно, и роман должен быть о чем-то большем, чем сумма его персонажей. «Моби Дик » не «об охоте на китов». Охота на китов является обстоятельством Моби Дик ; Роман об одержимости.
Замечательные мемуары Люси Грили « Автобиография лица » — это история женщины, обезображенной неоднократными курсами лечения рака челюсти. Это обстоятельство. О чем это? Человеческая личность, примирившаяся с тем, кто она есть. Мы все читали мемуары, которые были похожи на ужасные, самовлюбленные крушения поезда, в которых писатель так и не понял, что предметом мемуаров не может быть сам писатель, и мы также читали мемуары, которые раскрывали самые сокровенные и болезненные вещи о жизни, которая вовсе не смущали, а вместо этого более глубоко связывали нас с человеческим состоянием.
Я нашел еще одно сходство между мемуарами и художественной литературой: в теологии есть замечательная фраза: скандал частного. Идея состоит в том, что Бог, эта огромная творческая сила, которая «повесила звезды» и создала «великого левиафана просто для забавы», позаботится об одном из нас. Мысль о том, что Бог Творения — Перводвигатель Аристотеля или Божественный Источник Платона — снизойдет до того, чтобы присоединиться к нам в мирских подробностях повседневной человеческой жизни, будет заботиться даже о том, чтобы хоть один воробей упал на землю.
Этот «Яхве» был для греков совершенно низкопробным, скандальным: от греч. skandalon ‘ловушка, камень преткновения’.
И тем не менее, красивый скандал, не так ли? Что Бог будет заботиться об одной единственной, конкретной жизни. Где бы мы были, как бы мы поняли нашу человеческую историю без него? «Первая глава Бытия постепенно переходит от изображения неба и земли к первому мужчине и женщине», — пишет раввин Ричард Фридман. «Фокус истории будет продолжать сужаться: от вселенной к земле, человечеству, конкретным землям и народам и одной семье». Одна семья: Адам и Ева, Каин и Авель.
Писатели тоже практикуют этот скандал: Я тренировался в лагере журналистики. И мне посчастливилось работать в то время, когда литературная публицистика была в моде. Когда Джоан Дидион, Норман Мейлер и Трумэн Капоте показали нам новые способы обращения с фактами. Дело не в том, что автор изменил факты, а в том, что она или он привнесла в них. Мы только что потеряли потрясающего специалиста в области литературной журналистики Рышарда Капущинского, который умер в этом году и сказал, что частью такой журналистики является «искусство замечать».
Когда я работал журналистом, меня привлекали истории отдельных людей в тени исторических моментов. После падения Берлинской стены я поехал в Прагу и расспрашивал семьи о том, какой была их жизнь при режиме. Я писал о повседневной жизни в Никарагуа, когда у власти были сандинисты. Может быть, это тот самый порыв, который делает меня религиозным: то есть здесь мы прорабатываем свою жизнь, делаем ошибки, пытаемся отличить один путь от другого, а волны истории приливают и отливают, заставляя все меняться. Меня интересуют волны… а кто нет?, но меня захватывает человеческая особенность.
Искусство замечать, искусство рассказывать истории целиком связано с человеческими особенностями.
Я никогда не собирался писать художественную литературу. Художественная литература и романы относились к категории великих мастеров: Джорджа Элиота, Льва Толстого, Вирджинии Вульф, Форда Мэдокса Форда. Я был журналистом. Но однажды меня посетила идея.
Я вырос в Нью-Мексико, недалеко от Лос-Аламоса, где Роберт Оппенгеймер и его команда создали атомную бомбу.
Сторожевые башни все еще стояли на месте, а в городе царила аура секретности, изоляции и вины. Из столовой моего колледжа, Сент-Джонс в Санта-Фе, я мог видеть огни Лос-Аламоса, парящие в небе.
Однажды, несколько лет назад, я шел по принадлежащему мне участку земли возле Рио-Гранде, недалеко от Санта-Фе. Я посмотрел через реку и на крутую гору, возвышавшуюся с другой стороны, и понял, что как раз на западной стороне этой горы находится город Лос-Аламос. И вдруг мне стало интересно, что было бы, если бы один из физиков, работавших над «гаджетом», решил сбежать с корабля. Что, если бы он покинул тайный город под покровом ночи и переплыл реку. Кто мог его найти и какова была бы их история?
Итак, идея романа пришла ко мне сразу, как с неба. Я сделал то, что многие из нас делают с подарками: я убрал их в ящик стола.
Но оно продолжало звать меня из глубины стола. Немного голоса, и, наконец, несколько лет назад я его вытащил. Он лежал у меня на столе и дышал.
Я начал изучать время, добавляя то, чего не знал.
Я узнал все эти удивительные и удивительные вещи о Лос-Аламосе — подробности: ученые, которых попросили поработать над этим секретным проектом в горах Нью-Мексико, часто не знали, куда они направляются. Некоторым из них вручили билеты на поезд, и они только читали о своем пункте назначения, когда шли к поезду. Другие знали более или менее: в одном университете библиотекарь заметил, что внезапно многие профессора физики проверяют книги о Нью-Мексико. Когда одним жарким летом в Лос-Аламосе закончилась вода, они почистили зубы коко-колой. Оппенгеймер сделал пунш из 200-процентного лабораторного спирта. Он назвал место на юге Нью-Мексико, где в июле 19 года была испытана первая экспериментальная бомба.45, Троицкая площадка. Где жар от взрыва был настолько сильным, что песок расплавился до зеленого стекла. «Те люди, которые построили бомбу, — сказала девушка из Хиросимы, — что, по их мнению, произойдет, если они ее сбросят?»
Наконец, пришло время прекратить исследования и начать писать.
Помню, каково это было: женщина — имени я не знал… — встала в саду, где возделывала участок под ранний салат. Я знала, что это ранний салат. Она пошла обратно к своему глинобитному дому, и вдруг рядом с ней появилась собака, нюхающая воздух. И вот она с собакой пошла к дому, а почему она шла к дому? Потому что внутри был мужчина, которого она нашла у реки прошлой ночью в бреду, который не давал ей спать всю ночь, бормоча что-то на языке, который, как она думала, должен был быть немецким. Вот они: женщина и мужчина, которых позже назовут Элеонорой и Лео. У женщины, которая впоследствии стала художницей, был брат Тедди в Тихом океане в лагере для военнопленных, и он присылал ей письма, полные рецептов.
Художественная литература, как я начал понимать, была о вещах, которые откуда-то взялись: письма Тедди, например: лучший друг моего отца был интернирован во время Второй мировой войны на Батаане, и однажды моя тетя стояла на кухне своей молочной фермы. Ферма в Висконсине прочитала мне некоторые из них вслух.
Экономку Элеоноры звали ищейкой моего брата: Грифа. Когда Лео ночью сбегает из Лос-Аламоса, летучие мыши пролетают прямо мимо его носа. Откуда это пришло? Однажды я сидел на крыльце летней хижины моего кузена посреди ночи и оставался неподвижным, изумленный, когда крошечные летучие мыши использовали гидролокатор, чтобы пролететь в нескольких дюймах от моего лица.
Фрагменты, факты, просеянные и переделанные, как если бы я был человеком, собирающим обрывки из гигантской кучи памяти, чтобы придать им блеск и перепродать как что-то новое. Что-то из ничего? Не совсем. Что-то из чего-то другого. А потом были эти великие скачки, которые я назвал вымышленным скачком: когда что-то действительно возникало из ничего.
Я работал над воспоминаниями: немного истории для читателя. Элеонора только что прибыла в Санта-Фе с востока и однажды идет обратно в свой гостиничный номер, она видит мальчика, стоящего у ее двери и держащего телеграмму, и вместо того, чтобы идти к нему, она ныряет в соседнюю комнату через открытое пространство.
дверь и стоит там, глядя на остатки завтрака на тарелках и неубранную постель. Почему? Я не был уверен. Она начала делать что-то самостоятельно.
Это, дамы и господа, момент настолько поразителен, что его почти невозможно описать. Вот почему писатели увлекаются фантастикой. В фильме «Более странно, чем фантастика» есть сцена, где писательница Эмма Томпсон встречается с одним из своих персонажей. Он ожил и входит в ее кабинет. Когда он входит, она опускается на четвереньки. Она говорит: «Твои туфли!» На этой сцене, смотря фильм, я расплакалась. Я знал, что она чувствовала. Если бы Лео Каван, мой физик, вошел в мой кабинет, я бы упал на колени, потому что он был бы одет в одежду, которую я для него сшила, и все же он был бы самим собой, полностью.
Так оно и пошло: обрывки из частей моей жизни, или жизни друзей, или истории, и эти удивительные скачки чего-то из ничего.
Я начал задаваться вопросом, так ли действует Святой Дух. Каким бы ни был Святой Дух — реальным или метафорой чего-то за пределами обоих — он, безусловно, представляет собой избыток творчества, изобилующий созданием вещей: я знаю, что разнообразие жизни на земле можно объяснить эволюцией, слепой случайностью естественного отбора.
. Я не пропагандирую здесь креационизм. Но все же… мир, в котором есть ястребы-тетеревятники, драконы комодо, странные разноцветные жуки тысяч разновидностей, ярко-оранжевые тритоны. Ну давай же! Кто-то где-то прекрасно проводит время!
Художественная литература настолько близка к такому виду творчества: художественная литература, как говорит богослов Салли Макфэг, «сама по себе является опытом». Роман… жив. Это, как говорит Макфэг, «вещь в мире».
Художественная литература — это человеческое воображение, работающее над миром, и это человеческий дар, данный каждому из нас — способ сделать что-то из ничего.
И, конечно, это воображение, это человеческое творчество создало атомную бомбу. Могу я взять отрывок из книги «Изменение света»? В этом разделе: мой герой, Лео Каван, заблудился в снегу, выйдя из дома Элеоноры, чтобы попытаться добраться до Санта-Фе.
[страницы 104-108]
Снег был толстым и мокрым. Время от времени, когда он шел, снег просачивался в голенище то одного, то другого его сапога.
Он растворился в верхней части его носков и спустился вниз. Холодные, а теперь и мокрые ноги.
Он подумал о многих гостиничных номерах, в которых он жил, о мужчинах, которые работали за конторками, об одном в Чикаго, у которого память, по его словам, была «подобна стальному капкану».
Он похлопал по карману пальто, которое Феликс мог передать ему. Это было то, ради чего он жил в этот момент. Он понял, что смысл жизни заключается в делах. Он снова перебрал в уме, как сформулировать остальную часть.
«Пожалуйста, проявите свою власть в качестве главнокомандующего… Чтобы постановить, что Соединенные Штаты не должны». Или, может быть, «на нынешней фазе войны не следует…»
Он понял, что остановился. Нельзя останавливаться, сказал он себе, но не двинулся с места. Его разум затуманился отчаянием. Бесполезно, сказал он, бесполезно. Он встряхнулся. Он посмотрел вверх и увидел вдалеке дерево. Я доберусь до этого дерева, сказал он. Он понял, что сказал это вслух. То дерево, согнутая шестерня в снегу.
Он шел по колее и не заметил горба снега, под которой был камень. Он упал вперед, вскрикнув от неожиданности, его лодыжка подогнулась вокруг скалы, его голые руки соскользнули в грязь под снегом. Он почувствовал слезы на своем лице. Должен встать.
Лео встал, стряхнул снег с одежды, сунул руки в карманы и подождал, пока боль в лодыжке не утихнет настолько, чтобы двигаться дальше. Ходить было больно, но он все еще справился. Он бы еще справился. Он добрался до дерева. Там он и наградил себя. Хороший. Вы добрались до дерева. Но стояние на месте вызывало холод в его костях. Он хотел было прыгнуть, но лодыжка остановила его. Он взмахнул руками и хлопнул ими по ребрам. Он посмотрел на дорогу. Впереди он увидел скалу, красную с белыми пятнами, какой-то кристалл. Он понял, что снег перестал падать. С серого неба падали лишь несколько хлопьев. Он впервые подумал о том, как далеко должны падать снежинки. Из облачного слоя, тысячи футов, сколько тысяч? Он думал о структуре снежинки, об асимметричных вещах и о поиске нескольких несимметричных вещей.
Он моргнул. Он снова спал, на этот раз стоя. Страх пронзил его живот. Он не мог, не мог уснуть. Он топнул ногой, и боль пробежала по ноге от щиколотки; он поклялся. Следующей целью был камень. Он доберется туда, до той скалы. Он пошел, снег мокрый и мягкий под ногами. Некоторая грязь, появляющаяся пятнами вдоль колеи. Красная грязь, белый снег. Он решил заставить себя вспомнить. Старая Кавендишская лаборатория. Его друг, Гай, бездельничал через стол с сигаретой Imperial в одной руке, пока он указывал на черную доску.
«Послушай, глупый чех, есть способ. Мы можем использовать парафин вместо свинца».
Ванна возле Трафальгарской площади, большая белая эмалированная ванна с неуклюжими квадратными ножками, здесь нет причудливых когтей. Промокая утром, все утро, не было лучшего места для размышлений, чем ванна. Горничная подходила к двери каждый час, чтобы спросить, все ли с ним в порядке. Нейтроны были лучше, чем альфа-частицы, для бомбардировки ядер.
Он добрался до скалы и приложил к ней руку, словно касаясь дома в детской игре в прятки.
Он взглянул на дорогу и увидел дерево, низкое и круглое, похожее на кипарис из его давней юности, когда семья ходила купаться на берег моря. Он старался не думать о своей молодости. Он понял, что среди его воспоминаний спрятан какой-то раздражитель, слабое царапанье на краю его сознания, что-то, что всегда было там, в темноте, но было смещено в результате несчастного случая, выпущено на свободу, словно кусок мха. был поднят со дна озера.
Все это время он думал, что работает над устройством… нет, здесь, в снегу, он назовет вещи своими именами… бомба. Он сказал себе, что работал над бомбой ради Лотты, чтобы взорвать немцев к чертям собачьим, каков бы ни был риск для мира. И, конечно, потому, что немцы сами работали над бомбой. Он хотел покончить с их ужасным чувством права на господство, с их безжалостным высокомерием. Он не раз представлял себе, как Гитлера разрывают на куски, и был удивлен количеством удовольствия, которое это ему доставляло. Но здесь, в снегу, прислонившись к этой холодной древней скале, на этой длинной пустой дороге, замерзая, он осознал ложь, которую сказал себе.
Без его вклада их просто не было бы там, где они были. Он вспомнил, как Ферми смотрел на него снизу вверх, когда он сказал «цепная реакция», и свет в этом красивом лице. Будучи частью самой яркой группы людей, когда-либо собиравшихся, и более того, будучи частью чего-то такого большого, такого полного… он почти рассмеялся над невинностью слова, которое пришло ему на ум для описания проекта… такого совершенно практичного. .
Больше никакой теории, никакой работы в космосе. Нет, у этого был реальный предмет, реальная цель, такая же реальная, как скала под его рукой. Они на самом деле применяли всю теорию на практике и выясняли, действительно ли она работает. Сделайте материальный объект, практическое военное оружие. И это оружие… его разум стал пустым, запутанным. Продолжай, прошептала часть его мыслей, продолжай. Это уничтожит сразу целые города и убьет сотни тысяч людей. Они умрут точно так же, как… Лео остановился.
Он работал над бомбой, потому что она ему нравилась.
Ему нравилась наука, и дух товарищества, и решение проблем одна за другой. Он видел, как его теория воплотилась в реальность, и наконец упивался силой, которую она ему давала. Пока он точно не увидел, что должно было произойти, что вырвется на свободу, что вылетит из коробки, которую они открыли.
Он направился к дереву. Небо темнело, свет мерк. Ночь. Паника подступила к горлу. Если он не добрался куда-нибудь ночью, то ему действительно конец. Он сразу почувствовал ярость. Что бы он влез в то, что американцы называют, что это было за кисель? Огурец, сказал один из них. Почему огурец? Нет, варенье. Он попал в затруднительное положение, выпутавшись из куда худших ситуаций, он собирался умереть от холода на грунтовой дороге в таком незаметном для мира месте, что там можно было бы соорудить бомбу, которая могла бы, ну очень хорошо, взрывать все. Он подумал про себя, построили ли они башню на полигоне. Он внимательно посмотрел на карту, когда впервые приехал. На юге не очень. Внизу длинная полоса пустыни, невысокие горы, равнины.
Несколько деревень. Никакого настоящего города, пока вы не доберетесь до Эль-Пасо, штат Техас. Хорошее место, чтобы взорвать бомбу и закрыть глаза.
Сначала им нужно было решить несколько задач. Ему было интересно, как они поживают. К нему ненадолго вернулась прежняя целеустремленность. Решили ли они чисто механические проблемы? Трещины в формах? Проверяли ли они теорию пустого ядра, падающего шипа? Потребовалось время, чтобы переместить все на юг, к месту испытаний. Это должно было быть не слишком далеко от Холма, чтобы они могли спуститься туда самое большее за день. Возможно, они уже сейчас перевозят людей и саму штуку, ядро. Боже, подумал он, как они собираются это перенести?
«В хлопчатобумажном пеленании», — сказал Слотин. «Завернутый, как младенец в яслях».
В то утро Слотин хлопнул его по спине. Его узкое мальчишеское лицо, полное света и надежды, застыло в памяти Лео. Лео всегда будет видеть, как Слотин стоит перед ним в расстегнутом белом лабораторном халате, с руками в карманах и шутит о грязи.
Они начали эксперимент. Идея заключалась в том, чтобы сдвинуть два полушария навстречу друг другу на стержне, чтобы они могли достичь только первой ступеньки, а затем разъединить их, чтобы избежать, как говаривал Слотин, «маленькой случайности».
Слотин двигал два полумесяца вместе с отвертками. Счетчик тикал, и мигали красные сигнальные лампочки. Лео был позади него. Запись на доске мелом.
Отвертка упала на пол; счетчик остановился. Лео первым услышал тишину, он полуобернулся. Комната наполнилась голубым светом. Лео закричал «Geh aus der flamme!» к Слотину. Когда он закричал, он увидел краем глаза, что огни перестали мерцать. Они светились красной бусиной. Уйди из пламени! Но Слотин наклонился вперед и голыми руками разделил полушария, чтобы они не достигли критической массы, спасая Лео, ассистента, комнату, лабораторию и город и жертвуя собой.
Лео услышал собственный крик. Слотин медленно повернулся и очень вежливо сказал Лео, чтобы он молчал, пожалуйста.
Помощник стоял у двери. Слотин велел им обоим стоять на месте, не двигаться, пожалуйста. Он подошел к доске и нарисовал их положение, оценивая расстояние от собрания. Он посмотрел через плечо на Лео.
«Что вы думаете?» Он сказал. — Семь футов? Лео кивнул, его голова была похожа на воздушный шарик из ткани, на один из бумажных шариков Гая.
Слотин сказал: «Чтобы они знали, сколько ты получил».
Лео смотрел, как пишет Слотин. Его рука уже краснела.
— Хорошо, — сказал Слотин, затем повернулся, и они втроем вышли наружу. Они сели возле раскисшей дороги. Лео посмотрел на одно из зеленых зданий. Словно весь город замолчал. Лео не мог придумать, что сказать. Слотин повернулся к нему и сказал: «Вы справитесь».
Он похлопал себя по руке. Лео кивнул. Затем Слотин сказал, на этот раз с ноткой дрожи в голосе: «Но у меня самого нет ни малейшего шанса».
Мои персонажи, Элеонора и Лео, влюбляются друг в друга. Они в своей собственной человеческой особенности, в том мире, созданном влюбленными, который полон жизни и возможностей.
Но волна истории затмевает их на каждом шагу. Когда я стал свидетелем их растущего отчаяния, я понял больше о том, почему человеческая особенность так возмутительна. Это потому, что я беспокоился о том, что случилось с ними, с этими двумя, с ее темными волосами и краской на пальцах. Он с его отвращением к пустыне и любовью к городам и сигарам. Человечество состоит из одного человека: один любит цвет ауреолин, а другой любит яичницу с мацой. Единственное число. Незаменимый. Я чувствовал, что Элеонора и Лео заслужили свою особую жизнь и совместную жизнь… и это желание для них с моей стороны должно быть подобно желанию Бога для каждого из нас… это возмутительно, что две человеческие жизни значат больше, чем что? Все?
Итак, в Хиросиму. Население Хиросимы составляло 400 000 человек. 6 августа было убито 100 000 человек. К концу 1945 г. погибло 140 000 человек. Число погибших за пять лет составило 200 000 человек. Смертность составила 54%, по сравнению с 10 процентами от поджогов. Потери гражданских лиц военным: 6-1.
Эти цифры, конечно, ошеломляют наш разум, но не проникают в наши сердца. Еще один способ взглянуть на Хиросиму — посетить два музея: Музей в Лос-Аламосе посвящен технологиям: модели двух бомб, упавших на Хиросиму и Нагасаки, фотографии лабораторий. Очень далекий, отстраненный. Это вид, как сказал друг, сверху на бомбу. Другое дело музей в Хиросиме. Там вы найдете среди фотографий разрушений истории тех, кому удалось выжить. Каждая человеческая особенность. Вот один от женщины Шин Бок-Су, корейца, вышедшего замуж за японца, которому на тот момент было 28 лет:
«Моя бабушка собиралась в гостиную помыть посуду. Я вытащил шланг из ванны и использовал его, чтобы подменить воду для золотых рыбок во дворе. Сначала была вспышка, потом оглушительный рев. Мгновенно все потемнело: я ничего не видел. Я услышал голоса, зовущие: «Помогите мне! Помогите мне!» Испуганный и ошеломленный, я стоял на трясущихся ногах в кромешной тьме. Стало немного светлее. Куда делся мой дом? Разрушены и дома соседей.
Куда бы я ни посмотрел, я увидел равнину из щебня. Я спрятал мать и второго сына в поле проса, растущем на углу территории средней коммерческой школы города Хиросима, и поспешил обратно в дом. Я начал отрывать черепицу от упавшего дома одну за другой, чтобы добраться до двух моих детей, застрявших под ней. Я выкрикивал их имена, как будто сошёл с ума. Дождь, черный, как масло, падал с неба.
Рано утром 7-го загорелся наш дом. Я отчаянно завопила: «Такео! Акиё!» Огонь зажег противомоскитную сетку, которая находилась рядом с тем местом, где, как я ожидал, будут двое детей. Потом я увидел горящий труп Такео. Три пуговицы на его школьной форме оставались правильно выровненными, пока он горел».
Это вид из-под бомбы, в конкретном человеческом мире.
Когда интервьюер спросил Роберта Оппенгеймера в 1965 году, что он думает о предложении президента Линдона Джонсона начать переговоры с Советским Союзом о прекращении распространения ядерного оружия, Оппенгеймер ответил. «Опоздали на двадцать лет… Это надо было сделать на следующий день после Троицы».
