Глибоко під водою пола гоукінз – Глибоко під водою — скачать книгу автора Гоукінз Пола fb2 бесплатно без регистрации или читать книгу онлайн.

Глибоко під водою читать онлайн, Гоукінз Пола

Автор Гоукінз Пола

Пола Гоукінз

Глибоко під водою

Обережно! Ненормативна лексика!

Усім, хто баламутить воду, присвячую

I was very young when I was cracked open. Some things you should let go of Others you shouldn’t Views differ as to which[1]

Emily Berry. The Numbers Game[2]

Нині нам відомо, що спогади — не застиглі чи завмерлі, як те варення в банках у комірчині Пруста. Спогади трансформуються, розбираються на складові, знову збираються і категоризуються з кожним актом пригадування.

Олівер Сакс. Галюцинації

Затон Утоплениць

Ліббі

— Ще раз! Ще раз!

Її знову зв’язують. Цього разу по-іншому: ліву руку до правої ноги, праву — до лівої. Навколо пояса її теж обв’язано мотузкою. Цього разу до води її несуть.

— Благаю… — промовляє вона, бо тепер уже не певна, чи зможе витримати цей холод і чорноту. Вона хоче повернутися назад, до домівки, якої вже немає, у той час, коли вони з тітонькою сиділи біля каміна й розповідали казки одна одній. Хоче опинитися в ліжку у своєму будиночку, хоче знову стати маленькою, вдихати дим від дров, троянди і приємний запах шкіри тітоньки.

— Благаю…

Вона йде під воду. Коли її витягають удруге, губи її посиніли, а дихання вже не повертається.

Частина перша

2015 рік

Джулс

Було щось таке, що ти хотіла мені розповісти, правда? Що ж це було? У мене таке відчуття, немовби мене винесло з цієї розмови давним-давно. Я вже не могла зосередитися. Я думала про щось інше, намагалася з усім розібратися, не слухала, втрачала нитку бесіди. Що ж, тепер ось тобі вся моя увага. Тільки я не можу позбутися думки, що випустила з поля зору щось більш помітне.

Коли до мене прийшли й розповіли, я розсердилася. Спочатку відчула полегшення, бо коли двоє поліцейських з’являються на порозі саме тоді, коли ти шукаєш квиток на потяг і ось-ось побіжиш на роботу, то боїшся найгіршого. Я хвилювалася за важливих для мене людей — за друзів, колишнього, колег.

Але річ була не в них, сказали вони, а в тобі. То на мить мені стало легше, а потім мені сказали, що сталося, що тебе вже немає, сказали, що ти була у воді — і тут я розлютилася. Розлютилася й злякалася.

Я міркувала про те, що ж мені сказати, коли прийду, що я знала: ти це зробила мені на зло, щоб мене засмутити, злякати, зламати мені життя. Привернути мою увагу, витягти мене куди тобі заманулося. Ну ось, Нел, тобі це вдалося: ось я там, куди ніколи не хотіла потрапити знову, маю доглядати твою дочку, розгрібати твій срач, будь він проклятий.

Понеділок, 10 серпня

Джош

Щось мене розбудило. Я сів на ліжку і помітив, що кімната мами з татом була відчинена, а коли придивився, то побачив: мами в ліжку немає. Тато, як завжди, хропів. Годинник з радіо показував 4 : 08. Я подумав, що вона, напевно, внизу. У мами бувало безсоння. Тепер безсоння в них обох, але він п’є таблетки, такі сильні, що хоч стань і закричи в нього над вухом — не прокинеться.

Я пішов униз по-справжньому тихо, бо зазвичай у таких випадках вона вмикає телевізора й дивиться оті занудні реклами про апарати, які допомагають схуднути, або прибирати, або чистити овочі по-всякому, і тоді засинає. Але ні телевізор не працював, ні на дивані її не було, то я зрозумів, що мама десь вийшла.

Вона кілька разів так робила — принаймні наскільки мені відомо. Я не можу стежити за всіма одночасно. Першого разу вона сказала мені, що вийшла просто провітритися, але іншого ранку я прокинувся, а її вдома не було, а коли я визирнув у вікно, то її машина не стояла перед будинком, де вона зазвичай стоїть.

Гадаю, вона, можливо, їздить гуляти на річку або відвідує могилу Кейті. Я теж так інколи роблю, але ж не серед ночі.

Мені було б страшно ходити поночі, та й не по собі мені було б, адже саме це зробила Кейті: встала посеред ночі, пішла на річку й не повернулася. Але й розумію, чому мама так робить: так вона зараз може бути найближче до Кейті, крім, хіба що, коли сидить в її кімнаті, що вона, я знаю, теж інколи робить. Кімната Кейті поряд з моєю, і мені чути, як мама плаче.

Я сів на диван і став на неї чекати, але, напевно, заснув, бо коли почув, що відчиняються двері, надворі вже було світло, а коли глянув на годинник на каміні, була чверть на восьму. Я почув, як мама зачинила двері — і побігла просто по сходах.

Я помчав за мамою нагору. Стояв біля спальні й дивився в шпарину. Мама стояла на колінах біля ліжка, і обличчя в неї було червоне, як від бігу. Вона важко дихала й казала:

— Алеку, вставай. Вставай! — і трусила батька. — Нел Ебботт загинула! Її знайшли у воді. Вона стрибнула!

Не пам’ятаю, чи я щось сказав, але, напевно, чимось себе видав, бо мама подивилася на мене й зірвалася на ноги.

— Ой Джоше! — промовила вона, йдучи до мене. — Ой Джоше.

По її обличчю текли сльози, вона мене міцно пригорнула. Коли я звільнився з обіймів, вона й далі плакала, але і всміхалася.

— Мій хороший! — промовила вона.

Тато сів у ліжку. Він тер очі. Йому хтозна-скільки часу треба, щоб прокинутися як слід.

— Не розумію. Коли… вчора? Звідки ти знаєш?

— Я по молоко пішла, — сказала вона. — Усі про це говорили… у крамниці. Її зранку знайшли.

Вона сіла на ліжко і знову заплакала. Тато її пригорнув, але не дивився на мене, і вираз обличчя в нього був дивний.

— Куди ти ходила? — спитав я. — Де ти була?

— У крамниці, Джоше. Я ж кажу.

«Це неправда, — хотів сказати я. — Тебе вже кілька годин не було вдома, ти не просто по молоко ходила». Я хотів це сказати, але не зміг, бо батьки сиділи на ліжку, дивилися одне на одного і вигляд у них був щасливий.

Вівторок, 11 серпня

Джулс

Пам’ятаю. Ми на задньому сидінні у трейлері, подушки звалено в центрі, щоб позначити кордон між твоєю і моєю територією, їдемо в Бекфорд, на наш Млин, на літо, ти збуджено метушишся — не можеш дочекатися, коли ж ми там будемо — я вся зелена, мене закачує, я стримую нудоту.

Я не просто пам’ятала, я відчувала це. Я відчувала ту саму нудоту сьогодні надвечір, зігнувшись над кермом, як стара баба, вела машину швидко і погано, мене заносило на поворотах, так що я вилітала аж на середину дороги, занадто різко била по гальмах, занадто скрупульозно вирівнювалася, побачивши зустрічний автомобіль. У мене було воно, оце відчуття, як тоді, коли бачиш, що на тебе на повній швидкості несеться білий фургон такою вузенькою доріжкою, і думаєш: мене зараз занесе, зараз буде, зараз занесе просто на нього, не тому, що я хочу, а тому, що така моя доля. Наче в останній момент я втрачаю всю свободу волі. Це схоже на відчуття, коли стоїш над урвищем або на вокзалі на краю платформи, і відчуваєш, ніби тобою рухає якась невидима рука. А що, коли?.. А що, коли я просто зроблю крок уперед? А що, коли я просто поверну кермо?

(Ми з тобою не дуже й відрізняємося врешті-решт.)

Що мене найдужче вразило, то це наскільки добре я все пам’ятала. Аж надто добре. Чому так, чому я можу так чудово згадати, що трапилося зі мною, коли мені було вісім років, а при тому гарячково пригадувати, чи розмовляла зі своїми колегами про те, що перенести замовлення клієнта на наступний тиждень неможливо? Те, що я хочу запам’ятати — не можу, а те, що я так намагаюся забути — просто не полишає мене. Що ближчий Бекфорд, то більше відчувається, як минуле просто вилітає на мене, як горобці з кущів, разюче й невідворотно.

Уся ця буйна, неймовірна зелень, цей яскравий, аж кислотний, жовтий дрік на пагорбі, обпікали мені мозок і запускали кінострічкою спогади: мені чотири чи п’ять років; тато несе мене до води, я верещу і звиваюся від захвату; ти стрибаєш зі скелі в річку, щоразу з більшої висоти. Пікніки на піску біля затону, смак сонцезахисного крему на язиці; спіймана у лінькуватій, каламутній воді нижче від Млина дебела рибина. Ти йдеш додому, а по нозі тобі тече кров після того, як не досить точно стрибнула, кухонний рушник, який ти закусила, коли тато промивав рану, бо щосили стримувала плач. Тільки не переді мною… Мама у блакитній сукні без рукавів босоніж на кухні варить вівсянку на сніданок, підошви її ніг темні, іржаво-коричневі. Тато сидить на березі річки, малює. Пізніше, коли ми були старшими, ти в джинсових шортах і футболці поверх ліфчика від бікіні поночі вислизаєш з дому на побачення з хлопцем. І не просто з хлопцем, а з хлопцем. Мама, дедалі худіша й крихкіша, спить у кріслі в вітальні; тато зникає на довгі прогулянки з пухкою, блідою дружиною вікарія, яка носить крислаті капелюхи від сонця. Пам’ятаю гру в футбол. Гаряче сонце на воді, усі погляди спрямовані на мене; я часто кліпаю, не випускаючи з очей сльози, на моєму стегні кров, у вухах дзвенить сміх. Мені досі чути його. А під цим усім — звук плину швидкої води.

Я була настільки глибоко в тій воді, що навіть не розуміла, що вже приїхала. Я була там, у самому серці містечка; це дійшло до мене раптово, наче я заплющила очі — і мене чарівна сила перенесла ...

Отзывы о книге Глибоко під водою

Не просто было втянуться в чтение книги. Сбивала с толку частая смена лиц, от имени которых идет повествование. Иногда всего несколько страниц - и знакомься с ситуацией с точки зрения другого человека. Но к этому привыкаешь.

Сестра Джулс Эббот Нэл, с которой они в последнее время и не общались, покончила с собой. Нэл много лет была одержима легендами реки, которая уносила жизни женщин. В детстве она пугала этим младшую сестру, а в последнее время работала над книгой. Джулс, вернувшись в дом детства, вынужденно окунулась в воспоминания о прошлом. Она мысленно разговаривала с сестрой, пытаясь понять ее и ее поступок. Но чем дальше она вспоминала, чем больше новой информации узнавала, тем четче прояснялась картина. Кажется, Нэл не совершала самоубийства.
Это все не легко само по себе, но Джулс еще предстоит позаботиться о своей племяннице Лине. Лина подростком, да еще и не самый смирным, который ершился не только из-за смерти матери, но и из-за смерти подруги и хранимых тайн.

Было интересно наблюдать за тем, как неясные причины смерти человека постепенно раскрываются. Как из разрозненных событий и фактов, полученных от разных людей, выстраивается единая картинка событий. Конечно, это все еще могло быть домыслами и предположениями, но когда они начинают подкрепляться уликами, все становится четче.

Основной посыл книги, по крайней мере тот, который видится мне - всегда лучше проговорить важные вещи с другим человеком и все прояснить, чем домысливать его слова или действия. Ведь как часто мы вкладываем во фразы или действия какой-то иной смысл, причем чаще всего негативный (отчего-то подсознательно мы во всем по умолчанию видим плохое), хотя на самом деле человек подразумевал вообще другое, а то и вовсе ничего не подразумевал. Если вы что-то знаете, это совсем не значит, что и другой человек это знает, следовательно и на поступки эта информация никак не может повлиять. Вот такая длинная причинно-следственная конструкция, в которую нередко попадает каждый. Совершив ошибку в самом начале этой цепочки (решив, что оппонент что-то знает), мы неверно истолковываем все последующие элементы цепочки, поступаем согласно ложным выводам. И это может привести к фатальным результатам.

Книга "Глибоко під водою" автора Гоукінз Пола

 
 

Глибоко під водою

Глибоко під водою Автор: Гоукінз Пола Жанр: Триллер Язык: украинский Страниц: 67 Переводчик: Яновська Ганна Статус: Закончена Добавил: Admin 4 Сен 17 Проверил: Admin 4 Сен 17 Формат:  FB2 (706 Kb)

Скачать бесплатно книгу Глибоко під водою Читать онлайн книгу Глибоко під водою

Рейтинг: 0.0/5 (Всего голосов: 0)

Аннотация

Затон Утоплениць біля тихого англійського містечка. Над ним — стрімка скеля, з якої протягом століть стрибали чи просто падали в темну воду жінки. Письменниця Нел Ебботт, зачарована моторошними переказами та легендами, починає писати роман про це місце… А потім її тіло знаходять у затоні. Ведеться розслідування, і невдовзі стає зрозуміло, що мешканці містечка щось приховують. Їхню свідомість віками отруює зло, яке ховається в обтяжених чорними таємницями водах затону. Кожен із цих людей має свою зловісну таємницю. Чи встигне детектив Шон Таунсенд розгадати її до того, як вода затону прийме у свої глибини нову жертву?


 

Объявления

Где купить?



Нравится книга? Поделись с друзьями!

Похожие книги

Комментарии к книге "Глибоко під водою"


Комментарий не найдено

Чтобы оставить комментарий или поставить оценку книге Вам нужно зайти на сайт или зарегистрироваться

 

Пола Гоукінз: Глибоко під водою - Книжки

Письменниця Нел Еббот, зачарована моторошними переказами та легендами, починає писати роман про Затон Утоплениць і сама опиняється в його пастці.

Пола Гоукінз – авторка гучного бестселера "Дівчина у потягу", який отримав визнання в усьому світі. Новий її роман "Глибоко під водою" вже став одною з найочікуваніших прем'єр року, а голлівудські продюсери одразу після виходу книжки в США почали підготовку до екранізації.

В Україні її видало видавництво "КСД".

Пропонуємо ознайомитися із уривком на сайті:

*** 

2015 рік

Джулс Ебботт

 

Було щось таке, що ти хотіла мені розповісти, правда? Що ж це було? У мене таке відчуття, немовби мене винесло з цієї розмови давним-давно. Я вже не могла зосередитися. Я думала про щось інше, намагалася з усім розібратися, не слухала, втрачала нитку бесіди. Що ж, тепер ось тобі вся моя увага. Тільки я не можу позбутися думки, що випустила з поля зору щось більш помітне.

Коли до мене прийшли й розповіли, я розсердилася. Спочатку відчула полегшення, бо коли двоє поліцейських з'являються на порозі саме тоді, коли ти шукаєш квиток на потяг і ось-ось побіжиш на роботу, то боїшся найгіршого. Я хвилювалася за важливих для мене людей — за друзів, колишнього, колег. Але річ була не в них, сказали вони, а в тобі. То на мить мені стало легше, а потім мені сказали, що сталося, що тебе вже немає, сказали, що ти була у воді — і тут я розлютилася. Розлютилася й злякалася.

Я міркувала про те, що ж мені сказати, коли прийду, що я знала: ти це зробила мені на зло, щоб мене засмутити, злякати, зламати мені життя. Привернути мою увагу, витягти мене куди тобі заманулося. Ну ось, Нел, тобі це вдалося: ось я там, куди ніколи не хотіла потрапити знову, маю доглядати твою дочку, розгрібати твій срач, будь він проклятий.

 

Понеділок, 10 серпня

Джош Віттейкер

 

Щось мене розбудило. Я сів на ліжку і помітив, що кімната мами з татом була відчинена, а коли придивився, то побачив: мами в ліжку немає. Тато, як завжди, хропів. Годинник з радіо показував 4:08. Я подумав, що вона, певне, внизу. У мами бувало безсоння. Тепер безсоння в них обох, але він п'є таблетки, такі сильні, що хоч стань і закричи в нього над вухом — не прокинеться.

Я пішов вниз по-справжньому тихо, бо зазвичай в таких випадках вона вмикає телевізора й дивиться оті занудні реклами про апарати, які допомагають схуднути, або прибирати, або чистити овочі по-всякому, і тоді засинає. Але ні телевізор не працював, ні на дивані її не було, то я зрозумів, що мама десь вийшла.

Вона кілька разів так робила — принаймні наскільки мені відомо. Я не можу стежити за всіма одночасно. Першого разу вона сказала мені, що вийшла просто провітритися, але іншого ранку я прокинувся, а її вдома не було, а коли я визирнув у вікно, то її машина не стояла перед будинком, де вона зазвичай стоїть.

Гадаю, вона, можливо, їздить гуляти на річку або відвідує могилу Кейті. Я теж так інколи роблю, але ж не серед ночі.

Мені було б страшно ходити поночі, та й не по собі мені було б, адже саме це зробила Кейті: встала посеред ночі, пішла на річку й не повернулася. Але й розумію, чому мама так робить: так вона зараз може бути найближче до Кейті, крім, хіба що, коли сидить в її кімнаті, що вона, я знаю, теж інколи робить. Кімната Кейті поряд з моєю, і мені чути, як мама плаче.

Я сів на диван і став на неї чекати, але, певне, заснув, бо коли почув, що відчиняються двері, надворі вже було світло, а коли глянув на годинник на каміні, була чверть на восьму. Я почув, як мама зачинила двері — і побігла просто по сходах.

Я помчав за мамою нагору. Стояв біля спальні й дивився в щілину. Мама стояла на колінах біля ліжка, і обличчя в неї було червоне, як від бігу. Вона важко дихала й казала:

— Алеку, вставай. Вставай! — і трусила батька. — Нел Ебботт загинула! Її знайшли у воді. Вона стрибнула!

Не пам'ятаю, чи я щось сказав, але, певне, чимось себе видав, бо мама подивилася на мене й зірвалася на ноги.

— Ой Джоше! — промовила вона, йдучи до мене. — Ой Джоше.

По її обличчю текли сльози, вона мене міцно пригорнула. Коли я звільнився з обіймів, вона й далі плакала, але і всміхалася.

— Мій хороший! — промовила вона.

Тато сів у ліжку. Він тер очі. Йому хтозна-скільки часу треба, щоб прокинутися як слід.

— Не розумію. Коли... вчора? Звідки ти знаєш?

— Я по молоко пішла,— сказала вона. — Усі про це говорили... у крамниці. Її зранку знайшли.

Вона сіла на ліжко і знову заплакала. Тато її пригорнув, але не дивився на мене, і вираз обличчя в нього був дивний.

— Куди ти ходила? — спитав я. — Де ти була?

— У крамниці, Джоше. Я ж кажу.

е неправда, — хотів сказати я. — Тебе вже кілька годин не було вдома, ти не просто по молоко ходила". Я хотів це сказати, але не зміг, бо батьки сиділи на ліжку, дивилися одне на одного і вигляд у них був щасливий.

 

Вівторок, 11 серпня

Джулс

 

Пам'ятаю. Ми на задньому сидінні у трейлері, подушки звалено в центрі, щоб позначити кордон між твоєю і моєю територією, їдемо в Бекфорд, на наш Млин, на літо, ти збуджено метушишся — не можеш дочекатися, коли ж ми там будемо — я вся зелена, мене закачує, я стримую нудоту.

Я не просто пам'ятала, я відчувала це. Я відчувала ту ж саму нудоту сьогодні надвечір, зігнувшись над кермом, як стара баба, вела машину швидко і погано, мене заносило на поворотах, так що я вилітала аж на середину дороги, занадто різко била по гальмах, занадто скрупульозно вирівнювалася, побачивши зустрічний автомобіль. У мене було воно, оце відчуття, як тоді, коли бачиш, що на тебе на повній швидкості несеться білий фургон такою вузенькою доріжкою, і думаєш: мене зараз занесе, зараз буде, зараз занесе просто на нього, не тому, що я хочу, а тому, що така моя доля. Наче в останній момент я втрачаю всю свободу волі. Це схоже на відчуття, коли стоїш над урвищем або на вокзалі на краю платформи, і відчуваєш, ніби тобою рухає якась невидима рука. А що, коли?.. А що, коли я просто зроблю крок уперед? А що, коли я просто поверну кермо?

(Ми з тобою не дуже й відрізняємося, врешті-решт.)

Читайте також:

Харукі Муракамі: Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його мандрів

 

Що мене найдужче вразило, то це наскільки добре я все пам'ятала. Аж надто добре. Чому так, чому я можу так чудово згадати, що трапилося зі мною, коли мені було вісім років, а при тому гарячково пригадувати, чи розмовляла зі своїми колегами про те, що перенести замовлення клієнта на наступний тиждень неможливо? Те, що я хочу запам'ятати — не можу, а те, що я так намагаюся забути — просто не полишає мене. Що ближчий Бекфорд, то більше відчувається, як минуле просто вилітає на мене, як горобці з кущів, разюче й невідворотно.

Уся ця буйна, неймовірна зелень, цей яскравий, аж кислотний, жовтий дрік на пагорбі, обпікали мені мозок і запускали кінострічкою спогади: мені чотири чи п'ять років; тато несе мене до води, я верещу і звиваюся від захвату; ти стрибаєш зі скелі в річку, щоразу з більшої висоти. Пікніки на піску біля затону, смак сонцезахисного крему на язиці; спіймана у лінькуватій, каламутній воді нижче від Млина дебела рибина. Ти йдеш додому, а по нозі тобі тече кров після того, як не досить точно стрибнула, кухонний рушник, який ти закусила, коли тато промивав рану, бо щосили стримувала плач. Тільки не переді мною... Мама у блакитній сукні без рукавів босоніж на кухні варить вівсянку на сніданок, підошви її ніг темні, іржаво-коричневі. Тато сидить на березі річки, малює. Пізніше, коли ми були старшими, ти в джинсових шортах і футболці поверх ліфчика від бікіні поночі вислизаєш з дому на побачення з хлопцем. І не просто з хлопцем, а з хлопцем. Мама, дедалі худіша й крихкіша, спить у кріслі в вітальні; тато зникає на довгі прогулянки з пухкою, блідою дружиною вікарія, яка носить крислаті капелюхи від сонця. Пам'ятаю гру в футбол. Гаряче сонце на воді, все погляди спрямовані на мене; я часто моргаю, не випускаючи з очей сльози, на моєму стегні кров, у вухах дзвенить сміх. Мені досі чути його. А під цим усім — звук плину швидкої води.

Я була настільки глибоко в тій воді, що навіть не розуміла, що вже приїхала. Я була там, в самому серці містечка; це дійшло до мене раптово, наче я заплющила очі — і мене чарівна сила перенесла на місце, і я незчулася, як уже повільно проїжджаю вузькими провулками, облямованих повноприводними машинами, і десь краєм мого поля зору проноситься рожевий камінь; у бік церкви, старого мосту, а тепер обережно. Я не зводила очей з дороги поперед себе і намагалася не дивитися на дерева, на річку. Намагалася не бачити, але нічого не могла вдіяти.

Я зупинилася на узбіччі й вимкнула двигун. Подивилася вгору. Дерева і кам'яні сходи, зелені від моху, підступні після дощу. Усім тілом побігли мурашки. Я згадала це: крижаний дощ б'є об асфальт, миготливі сині вогні змагаються з блискавкою, осяваючи річку і небо, біла пара з вуст нажаханих людей — і маленький хлопчик, білий, мов привид, — він тремтить, його веде сходинками до дороги поліціянтка. Вона стискає його руку, і її очі широко розкриті й дикі, а голова розвернута вбік так сильно, ніби вона когось кличе. Я й досі відчуваю те саме, що відчувала тієї ночі — жах і завороження. Мені досі чуються твої слова: Як би це було? Чи можеш ти уявити? Як це — бачити, як твоя мати померла?

Я відвела очі. Завела машину і знову виїхала на дорогу, потім через міст, де доріжка завертає. Я виглядала поворот — перший ліворуч? Ні, не цей, другий. Отам це було, там це старе громаддя з бурого каменю, Млин. Шкіру поколює, тут холодно і сиро, моє серце забилося небезпечно швидко, і я спрямувала машину крізь отворені ворота на під'їзну доріжку.

Там стояв чоловік і дивився в телефон. Поліцейський у формі. Він красиво підійшов до машини, і я опустила вікно.

— Я Джулс, — сказала я. — Джулс Ебботт. Я... її сестра.

— А-а, — вигляд у нього став знічений. — Так. Зрозуміло. Звичайно. Дивіться, — він озирнувся на будинок, — там зараз нікого немає вдома. Дівчинка... ваша племінниця... вона вийшла. Я... не зовсім впевнений, куди... — він витяг рацію з-за пояса.

Я відчинила двері і вийшла.

— Нормально, якщо я зайду в дім? — запитала я. Я дивилася у відчинене вікно, де колись була твоя кімната. Мені ще бачилася там ти, як ти сидиш на підвіконні, звісивши ноги надвір. Аж голова паморочиться.

Поліцейському, вочевидь, було незручно. Він відвернувся від мене і сказав щось тихо в рацію, а потім розвернувся до мене:

— Так, це можна. Можете заходити.

Сходами я йшла, мов сліпа, але чула звук води й відчувала запах землі, землі в тіні будинку, під деревами, в місцях, яких не сягає сонячний промінь, різкий сморід прілого листя — і цей запах переніс мене в минуле.

Я штовхнула двері, уже майже очікуючи почути голос моєї матері, яка гукає мене з кухні. Не замислюючись, я знала, що треба штовхнути двері стегном з того місця, де вони заїдають. Я вийшла в коридор і зачинила за собою двері, мої очі щосили намагалися щось розгледіти в темряві, тілом біжать мурашки від раптового холоду.

На кухні, під вікном стоїть дубовий стіл. Чи той самий? На вигляд схожий, але цього не може бути: місце відтоді переходило з рук в руки занадто багато разів. Я б могла перевірити, якби пролізла під нього й пошукала знаків, які залишили там ми з тобою, але від самої цієї думки в мене прискорюється серцебиття.

Пам'ятаю, як сюди вранці заходило сонце, і якщо сісти з лівого боку, обличчям до плити "Aga" — то перед тобою опиняється ідеальний краєвид на старий міст. Як красиво, казали всі, хто сидів на цьому місці, тільки от вони не бачили по-справжньому. Вони ніколи не відчиняли вікна й не висовувалися, вони ніколи не дивилися вниз на колесо, яке гнило, стоячи на місці, вони ніколи не дивилися на сонячне світло, яке виграє на поверхні води, вони ніколи не бачили, якою насправді була вода: зеленувато-чорною і сповненою живих і вмирущих істот.

З кухні, в коридор, повз сходи, глибше в будинок. Я вийшла на це місце так раптово, що мене просто кинуло, крізь величезні вікна, що виходять на річку — просто туди, в річку, неначе, якщо їх відчинити, вода рине через широке дерев'яне підвіконня і далі, вниз.

Пам'ятаю. Кожного того літа ми з мамою сиділи на цьому підвіконні, спершись на подушки, підібгавши ноги, майже торкаючись п'ятами, з книжками на колінах. Десь стояла й тарілка з закусками, хоча вона ніколи навіть не торкалася їх.

Я не могла дивитися на це — побачивши це вікно знову отаким, як відчула, як мене охоплює біль і розпач.

Тиньк зі стін було зчищено й оголено цегляну кладку, а обстановка — геть-чисто твоє відображення: східні килими на підлозі, важкі меблі чорного дерева, великі дивани й шкіряні крісла, аж надто багато свічок. І куди не глянь — свідчення твоєї одержимості: великі репродукції в рамах: "Офелія" Мілле, прекрасна і безтурботна, з відкритим ротом і розплющеними очима, із затиснутим у руці букетом. "Потрійна Геката" Блейка, "Відьомський шабаш" Гойї, його ж таки "Пес". Цю картину я ненавиджу найдужче: на ній бідолашна тварина, тонучи, щосили намагається тримати голову над припливною хвилею.

Мені почувся телефонний дзвінок — він долинав неначе звідкись з-під будинку. Я пішла на звук через вітальню, потім трохи вниз сходинками — гадаю, там раніше була повна всякого мотлоху комора. Одного року її залило, і все, що там було, вкрилося мулом, неначе будинок сам став частиною річкового русла.

Я увійшла в кімнату, яка стала твоїм кабінетом. Вона була заповнена фотообладнанням, екранами, прожекторами, засобами для пíдсвітки, там стояв принтер, на підлозі валялися папери і книжки, понад стіною стояли шафи з картотекою. І фотографії, звичайно. Твої фотографії вкривали кожен дюйм тинькованої стіни. Незвичному оку могло б здатися, що ти обожнюєш мости: Золоті ворота, Нанкінський міст через Янцзи, Віадук Принца Едварда в Торонто. Але якщо придивитися... Річ не в мостах, це не якась любов до цих шедеврів архітектури й техніки. Подивіться ще раз — і побачите, що на стіні не тільки мости, а ще скеля Бічі-Хед, Аокіґахара, Прейкестолен. Місця, куди зневірені люди йдуть, щоб покласти край стражданням, собори відчаю.

Навпроти входу — знімки Затону Утоплениць. Знову, знову й знову, з кожного можливого кута, з кожної точки: блідий і обледенілий взимку коло чорної і суворої скелі, чи то гра сонця на воді влітку — оаза в зеленому розмаї, чи то похмурий, сірий, мов кремінь, а вгорі — хмари над головою, і ще, ще, і ще. Зображення зливаються в одне — запаморочливий удар по зору. Я відчувала, ніби я — там, у тому місці, ніби стою на вершині скелі, дивлюся вниз у воду, відчуваю цей жаский трепет, спокусу забуття. 

Читать онлайн "Глибоко під водою" автора Гоукінз Пола - RuLit

Уся ця буйна, неймовірна зелень, цей яскравий, аж кислотний, жовтий дрік на пагорбі, обпікали мені мозок і запускали кінострічкою спогади: мені чотири чи п’ять років; тато несе мене до води, я верещу і звиваюся від захвату; ти стрибаєш зі скелі в річку, щоразу з більшої висоти. Пікніки на піску біля затону, смак сонцезахисного крему на язиці; спіймана у лінькуватій, каламутній воді нижче від Млина дебела рибина. Ти йдеш додому, а по нозі тобі тече кров після того, як не досить точно стрибнула, кухонний рушник, який ти закусила, коли тато промивав рану, бо щосили стримувала плач. Тільки не переді мною… Мама у блакитній сукні без рукавів босоніж на кухні варить вівсянку на сніданок, підошви її ніг темні, іржаво-коричневі. Тато сидить на березі річки, малює. Пізніше, коли ми були старшими, ти в джинсових шортах і футболці поверх ліфчика від бікіні поночі вислизаєш з дому на побачення з хлопцем. І не просто з хлопцем, а з хлопцем. Мама, дедалі худіша й крихкіша, спить у кріслі в вітальні; тато зникає на довгі прогулянки з пухкою, блідою дружиною вікарія, яка носить крислаті капелюхи від сонця. Пам’ятаю гру в футбол. Гаряче сонце на воді, усі погляди спрямовані на мене; я часто кліпаю, не випускаючи з очей сльози, на моєму стегні кров, у вухах дзвенить сміх. Мені досі чути його. А під цим усім — звук плину швидкої води.

Я була настільки глибоко в тій воді, що навіть не розуміла, що вже приїхала. Я була там, у самому серці містечка; це дійшло до мене раптово, наче я заплющила очі — і мене чарівна сила перенесла на місце, і я незчулася, як уже повільно проїжджаю вузькими провулками, облямованими повноприводними машинами, і десь краєм мого поля зору проноситься рожевий камінь; у бік церкви, старого мосту, а тепер обережно. Я не зводила очей з дороги поперед себе і намагалася не дивитися на дерева, на річку. Намагалася не бачити, але нічого не могла вдіяти.

Я зупинилася на узбіччі й вимкнула двигун. Подивилася вгору. Дерева і кам’яні сходи, зелені від моху, підступні після дощу. Усім тілом побігли мурашки. Я згадала це: крижаний дощ б’є об асфальт, миготливі сині вогні змагаються з блискавкою, осяваючи річку і небо, біла пара з вуст нажаханих людей — і маленький хлопчик, білий, мов привид, — він тремтить, його веде сходинками до дороги поліціянтка. Вона стискає його руку, і її очі широко розкриті й дикі, а голова розвернута вбік так сильно, ніби вона когось кличе. Я й досі відчуваю те саме, що відчувала тієї ночі — жах і завороження. Мені досі чуються твої слова: Як би це було? Чи можеш ти уявити? Як це бачити, як твоя мати померла?

Я відвела очі. Завела машину і знову виїхала на дорогу, потім через міст, де доріжка завертає. Я виглядала поворот — перший ліворуч? Ні, не цей, другий. Отам це було, там це старе громаддя з бурого каменю, Млин. Шкіру поколює, тут холодно і сиро, моє серце забилося небезпечно швидко, і я спрямувала машину крізь відчинені ворота на під’їзну доріжку.

Там стояв чоловік і дивився в телефон. Поліцейський у формі. Він красиво підійшов до машини, і я опустила вікно.

— Я Джулс, — сказала я. — Джулс Ебботт. Я… її сестра.

— А-а, — вигляд у нього став знічений. — Так. Зрозуміло. Звичайно. Дивіться, — він озирнувся на будинок, — там зараз нікого немає вдома. Дівчинка… ваша племінниця… вона вийшла. Я… не зовсім впевнений, куди… — він витяг рацію з-за пояса.

Я відчинила двері й вийшла.

— Нормально, якщо я зайду в дім? — запитала я. Я дивилася у відчинене вікно, де колись була твоя кімната. Мені ще бачилася там ти, як ти сидиш на підвіконні, звісивши ноги надвір. Аж голова паморочиться.

Поліцейському, вочевидь, було незручно. Він відвернувся від мене і сказав щось тихо в рацію, а потім розвернувся до мене:

— Так, це можна. Можете заходити.

Сходами я йшла, мов сліпа, але чула звук води й відчувала запах землі, землі в тіні будинку, під деревами, в місцях, яких не сягає сонячний промінь, різкий сморід прілого листя — і цей запах переніс мене в минуле.

Я штовхнула двері, уже майже очікуючи почути голос моєї матері, яка гукає мене з кухні. Не замислюючись, я знала, що треба штовхнути двері стегном з того місця, де вони заїдають. Я вийшла в коридор і зачинила за собою двері, мої очі щосили намагалися щось розгледіти в темряві, тілом бігли мурашки від раптового холоду.

На кухні, під вікном стоїть дубовий стіл. Чи той самий? На вигляд схожий, але цього не може бути: місце відтоді переходило з рук в руки занадто багато разів. Я б могла перевірити, якби пролізла під нього й пошукала знаки, які залишили там ми з тобою, але від самої цієї думки в мене прискорюється серцебиття.

Пам’ятаю, як сюди вранці заходило сонце, і якщо сісти з лівого боку, обличчям до плити «Aga» — то перед тобою опиняється ідеальний краєвид на старий міст. Як красиво, казали всі, хто сидів на цьому місці, тільки от вони не бачили по-справжньому. Вони ніколи не відчиняли вікна й не висовувалися, вони ніколи не дивилися вниз на колесо, яке гнило, стоячи на місці, вони ніколи не дивилися на сонячне світло, яке виграє на поверхні води, вони ніколи не бачили, якою насправді була вода: зеленувато-чорною і сповненою живих і вмирущих істот.

З кухні, у коридор, повз сходи, глибше в будинок. Я вийшла на це місце так раптово, що мене просто кинуло крізь величезні вікна, що виходять на річку — просто туди, у річку, здавалося, якщо їх відчинити, вода рине через широке дерев’яне підвіконня і далі, вниз.

Пам’ятаю. Кожного того літа ми з мамою сиділи на цьому підвіконні, спершись на подушки, підібгавши ноги, майже торкаючись п’ятами, з книжками на колінах. Десь стояла й тарілка з закусками, хоча вона ніколи навіть не торкалася їх.

Я не могла дивитися на це — побачивши це вікно знову отаким, відчула, як мене охоплює біль і розпач.

Тиньк зі стін було зчищено й оголено цегляну кладку, а обстановка — геть-чисто твоє відображення: східні килими на підлозі, важкі меблі чорного дерева, великі дивани й шкіряні крісла, аж надто багато свічок. І куди не глянь — свідчення твоєї одержимості: великі репродукції в рамах: «Офелія» Мілле, прекрасна і безтурботна, з відкритим ротом і розплющеними очима, із затиснутим у руці букетом. «Потрійна Геката» Блейка, «Відьомський шабаш» Гойї, його ж таки «Пес». Цю картину я ненавиджу найдужче: на ній бідолашна тварина, тонучи, щосили намагається тримати голову над припливною хвилею.

Мені почувся телефонний дзвінок — він долинав неначе звідкись з-під будинку. Я пішла на звук через вітальню, потім трохи вниз сходинками — гадаю, там раніше була повна всякого мотлоху комора. Одного року її залило, і все, що там було, вкрилося мулом, неначе будинок сам став частиною річкового русла.

Я увійшла в кімнату, яка стала твоїм кабінетом. Вона була заповнена фотообладнанням, екранами, прожекторами, засобами для пı´дсвітки, там стояв принтер, на підлозі валялися папери і книжки, попід стіною стояли шафи з картотекою. І фотографії, звичайно. Твої фотографії вкривали кожен дюйм тинькованої стіни. Незвичному оку могло б здатися, що ти обожнюєш мости: Золоті ворота, Нанкінський міст через Янцзи, Віадук Принца Едварда в Торонто. Але якщо придивитися… Річ не в мостах, це не якась любов до цих шедеврів архітектури й техніки. Подивіться ще раз — і побачите, що на стіні не тільки мости, а й скеля Бічі-Хед, Аокіґахара, Прейкестолен. Місця, куди зневірені люди йдуть, щоб покласти край стражданням, собори відчаю.

Навпроти входу — знімки Затону Утоплениць. Знову, знову й знову, з кожного можливого кута, з кожної точки: блідий і обледенілий взимку біля чорної і суворої скелі, чи то гра сонця на воді влітку — оаза в зеленому розмаї, чи то похмурий, сірий, мов кремінь, а вгорі — хмари над головою, і ще, ще, і ще. Зображення зливаються в одне — запаморочливий удар по зору. Я відчувала, ніби я — там, у тому місці, ніби стою на вершині скелі, дивлюся вниз у воду, відчуваю цей жаский трепет, спокусу забуття.

Нікі

Деякі з них увійшли в воду з власної волі, деякі — ні, і якби ви спитали Нікі — тільки от навряд чи хтось збирався б це робити, бо ніхто ніколи не питав її — Нел Ебботт пішла не з власної волі. Але ніхто не збирався питати її, та й ніхто не збирався слухати її, так що насправді їй не було сенсу казати щось. Особливо поліцейським. Навіть якби вона не мала проблем із законом раніше, вона б не стала говорити з ними про це. Занадто великий ризик.

Читать онлайн "Глибоко під водою" автора Гоукінз Пола - RuLit

Нікі мала квартиру над продуктовим, власне, тільки одну кімнатчину з кухнею на кшталт камбуза та ванною кімнатою, малою настільки, що вона практично не виправдовувала такої назви. Немає про що й говорити, майже немає чого показати за все життя, зате Нікі мала зручне крісло біля вікна з краєвидом на місто, і отам вона сиділа та їла, і навіть іноді дрімала, бо їй останніми ночами майже не спалося, тож не було особливого сенсу лягати в ліжко.

Вона сиділа і спостерігала, як хтось приходить і відходить, а коли не бачила, то відчувала. Навіть до того, як отам на мосту починали блимати сині вогники, вона відчула щось. Вона не впізнала, що це Нел Ебботт, спочатку не впізнала. Люди думають, що ясновидці власне й бачать ясно, мов крізь кришталь, але це не настільки просто. Вона тоді тільки й зрозуміла, що хтось пішов знову купатися. Вона сиділа, не вмикаючи світла, і дивилася: чоловік із собаками побіг вгору по сходах, потім приїхала машина; не справжній поліцейський автомобіль, а простий, нормальний, синій. Детектив Шон Таунсенд, подумала вона, і це було так. Він разом з чоловіком із собаками спустився назад сходами, а потім примчала вся кавалерія, з блималками, але без сирени. Який уже сенс? Немає поспіху.

Коли вчора зійшло сонце, вона пішла по молоко й газету, і всі говорили, все казали: ще одна, другий за цей рік, але коли стало відомо, хто це, коли сказали, що це була Нел Ебботт, Нікі зрозуміла, що друга — не така, як перша.

Вона вагалася, чи не піти до Шона Таунсенда і не сказати йому все просто там і тоді. Але хоч який він був милий і люб’язний чоловік, усе ж таки він був копом і сином свого батька, і йому не можна було довіряти. Нікі б узагалі не спало на думку таке, якби їй не був симпатичний Шон. Він сам пройшов через трагедію, і Богу одному відомо, який він тепер, після цього… А ще він був добрий до неї — і тільки він був добрим до неї, коли її заарештували.

То, правду кажучи, був другий арешт. Це сталося вже давненько, шість чи сім років тому. Вона мало не відмовилася від свого бізнесу після першої судимості за шахрайство, і продовжувала лише з кількома постійними клієнтами і відьомською компанією — ті час від часу приходили віддати шану Ліббі, Мей і всім жінкам води. Вона трохи ворожила на таро, мала зо два сеанси цього літа; час від часу її просили встановити зв’язок з покійним родичем чи з котроюсь із купальниць. Але вона доволі довго, по суті, не вела справ.

Але потім їй удруге скоротили прибутки, так що Нікі опинилася наполовину на пенсії. З допомогою одного з хлопців, які волонтерили в бібліотеці, вона зробила собі веб-сайт, пропонуючи послугу ворожіння — 15 фунтів за півгодини. Порівняно хороша платня — адже Саллі Морґан по телевізору, котра такий екстрасенс, як срака Нікі, править 29,99 фунта за двадцять хвилин, і при цьому ви навіть говорите не з нею, а тільки з кимось із її «екстрасенсорної команди».

Потримала Нікі той сайт лише кілька тижнів, аж тут виявилося, що на неї доніс у поліцію відповідальний за стандарти торгівлі: мовляв, вона «не надала письмової відмови від відповідальності відповідно до закону про захист прав споживачів». Закон про захист прав споживачів! Нікі стверджувала, що не знала про необхідність надання такої відмови; у поліції їй сказали, що закон змінився. А звідки, спитала Нікі, я мала про це знати? У поліцейських це, звичайно, викликало бурю веселощів. А ми думали, ви знали, що так буде! Адже ви майбутнє передбачаєте, не минуле ж?

Тільки інспектор Таунсенд — на той час лише констебль — не сміявся. Він був добрий: пояснив, що це все пов’язано з новими законами ЄС. Закони ЄС! Захист прав споживачів! Був час, коли таких, як Нікі, переслідували відповідно до Закону про чаклунство і Закону про шахрайство медіумів. Тепер вони немилі європейським бюрократам. Низько ж вони впали.

Так що Нікі закрила сайт, спекалася техніки й стала працювати по-старому, тільки мало хто тепер до неї звертався.

Те, що в воді опинилася саме Нел, таки стало для неї потрясінням, мала визнати Нікі. Ворожка почувалася недобре. Не винною, як такою, бо все сталося не через Нікі. Проте, вона гадала, чи не сказала забагато, не виказала чогось, що не можна виказувати. Але її не можна звинуватити, що вона це почала. Нел Ебботт уже гралася з вогнем — вона була одержима річкою та її таємницями, а такі захоплення ніколи до добра не доводять. Ні, Ніккі ніколи не казала Нел шукати пригод на свою голову, вона тільки вказала їй напрямок. І воно й не виходило так, ніби вона не попереджала Нел, правда ж? Проблема полягала в тому, що ніхто не слухав. Нікі сказала їй, що в цьому місті завжди були люди, готові проклясти тебе, тільки-но побачать. Але ж люди заплющували очі на це, чи не так? Нікому не подобалося згадувати, що вода в цій річці отруєна кров’ю і жовчю жінок — переслідуваних, нещасних; люди просто пили ту воду щодня.

Джулс

Ти так і не змінилася. Мені слід було знати це. Я ж бо й знала. Ти любила Млин і воду, ти була одержима тими жінками, тим, що вони зробили, і тими, кого вони залишили. І тепер ось це. От чесно, Нел. Чи ти дійсно збиралася заходити так далеко?

Нагорі я вагалася, стоячи перед хазяйською спальнею. Тримаючись за ручку дверей, я набрала повні груди повітря. Я знала, що вони сказали мені, але я також знала тебе і не могла їм повірити. Я була певна, що коли я відчиню двері, там будеш ти, висока і худа, зовсім не рада мене бачити.

У кімнаті було порожньо. У повітрі стояло відчуття щойно покинутого місця, ніби ти допіру вибігла вниз, на кухню запарити чашечку кави. Наче ти можеш повернутися будь-якої хвилини. Мені ще вчувався в кімнаті запах твоїх парфумів — щось густе, солодке і старомодне, як колись у нашої мами — «Opium» чи «Yvresse».

— Нел? — непевно, тихо промовила я твоє ім’я, немов викликала тебе, як викликають диявола. Тиша була мені відповіддю.

Далі по коридору була «моя кімната» — та, де я колись спала: найменша в будинку, як і годиться кімнаті наймолодшої дитини. Вона здалася мені ще меншою, ніж я пам’ятала, темнішою, печальнішою. Вона була порожня — тільки й стояло в ній одинарне незастелене ліжко, і пахло вогкістю, наче землею. Я ніколи не спала тут добре, мені завжди було тут не по собі. Що й не дуже дивно, з огляду на те, як ти любила мене лякати. Сидячи за стінкою, ти шкребла по тиньку нігтями, малювала якісь знаки на другому боці дверей криваво-червоним лаком для нігтів, писала імена загиблих жінок пальцем на запітнілому вікні. А ще — ці всі історії, які ти розповідала, про відьом, яких тягли до води, чи про жінок, які у розпачі кидалися зі скелі на каміння, про переляканого маленького хлопчика, який сховався в лісі і побачив, як його мати стрибнула назустріч своїй смерті.

Я не памятаю цього. Звичайно ж, не пам’ятаю. Коли я аналізую свій спогад про маленького хлопчика, який побачив смерть матері, то він геть безладний, непослідовний, як сон. Це все ти шепочеш мені на вухо — воно не сталося на моїх очах якоїсь пронизливо-холодної ночі біля води. Ми ніколи не були тут узимку, у нас не було холодних ночей над водою. Я ніколи не бачила наляканої дитини на мості посеред ночі — що би я, сама тоді зовсім мала, робила там? Ні, це була історія, яку ти розповіла, про те, як хлопчик зіщулився поміж деревами, підняв голову і побачив її — з обличчям блідим, як нічна сорочка при місяці; як він підняв голову і побачив: вона кинулася вниз, розкинувши руки, мов крила, у мовчазному повітрі, як згас крик на її губах, коли вона впала в чорну воду.

Я навіть не знаю, чи насправді був той хлопчик, який бачив загибель своєї матері, чи ти сама це все вигадала.

Читать онлайн "Глибоко під водою" автора Гоукінз Пола - RuLit

Я вийшла зі своєї колишньої кімнати й повернулася до тієї, що колись була твоєю, а зараз, схоже, тут мешкає твоя дочка. Хаотичне нагромадження одягу і книжок, мокрий рушник на підлозі, брудні чашки на тумбочці, накурена задуха в повітрі, нудотно-солодкий запах лілії, яка в’яне і гниє у вазі біля вікна.

Не замислюючись, я почала наводити лад. Я розправила постіль, повісила рушник у ванній на гачок. Я стояла на колінах, витягуючи брудну тарілку з-під ліжка, коли почула твій голос, який кинджалом ударив мене в груди.

— Ви, блядь, думаєте, що робите?!

Джулс

Я зіп’ялася на ноги, переможно всміхаючись: адже я знала, я знала, що вони помилялися, я знала, що насправді ти не загинула. І ось ти стояла у дверях, кажучи мені забратися НА ХУЙ з твоєї кімнати. Шістнадцяти-сімнадцятирічна рука зараз учепиться в моє зап’ястя, нафарбовані нігті увіп’ються в тіло. Я сказала, пішла звідси, Джуліє. Жирна корово!

Усмішка померла, тому що, звичайно, це була зовсім не ти, а твоя дочка, на вигляд майже точнісінько така, як ти в підлітковому віці. Вона стала в дверях, упершись рукою в бік.

— Що ви робите? — знову запитала вона.

— Я… вибач, будь ласка, — сказала я. — Я Джулс. Ми не зустрічалися, але я ваша тітка.

— Я не питала, хто ви, — сказала вона, дивлячись на мене, як на дурепу. — Я питала, що ви робите. Що ви шукаєте? — Її очі ковзнули геть від мого обличчя, і вона озирнулася на двері у ванну. Перш ніж я встигла відповісти, вона сказала: «Поліція внизу», і вона пішла геть коридором: довгі ноги, лінива хода, капці хляпають по плитці підлоги.

Я поспішила за нею.

— Ліно, — сказала я, поклавши руку їй на плече. Вона відсахнулася, як обпечена, вивернулася, люто зиркнувши на мене. — Я… співчуваю…

Вона опустила очі, розтираючи пальцями те місце, де я її торкнулася. На її нігтях залишалися сліди синього лаку, кінчики її пальців мали такий вигляд, мов у трупа. Вона кивнула, не зустрічаючись зі мною поглядом.

— З вами має поговорити поліція, — сказала вона.

Вона не така, як я очікувала. Напевно, мені уявлялася дитина, ошаліла, яка відчайдушно потребувала, щоб її втішили. Але вона не така, звичайно, вона не дитина, їй п’ятнадцять, майже доросла, а якщо її взагалі комусь треба втішати — то точно не мені. Вона твоя дочка врешті-решт.

Детективи чекали на кухні, стояли біля столу, дивились у бік мосту. Високий чоловік із сивуватою щетиною на обличчі, а біля нього жінка, приблизно на голову нижча.

Чоловік вийшов наперед, простягнув руку, блідо-сірі очі рішуче поглянули мені в лице.

— Детектив Шон Таунсенд, — сказав він.

Коли він простягнув руку, я помітила, що вона злегка затремтіла. Його шкіра була холодною й ніби паперовою на дотик, начебто рука належала комусь значно старшому.

— Я дуже співчуваю вашій втраті.

Так дивно було чути ці слова. Вони казали їх учора, коли прийшли розповісти мені, що сталося. Я їх сама ледь не сказала Ліні, але тепер вони відчувалися інакше. Вашій втраті. Я хотіла сказати їм, що вона не втрачена. Такого не може бути. Ви не знаєте Нел, ви не знаєте, яка вона.

Детектив Таунсенд роздивлявся моє обличчя, чекаючи, що я скажу. Він височів наді мною, стрункий, весь якийсь гострий — здавалося, якщо підійти до нього, то можна порізатися. Я й далі дивилася на нього, аж тут зрозуміла, що жінка дивиться на мене теж, і на її обличчі — етюд співчуття.

— Ерін Морґан, — сказала вона. — Співчуваю.

Вона була смаглява, темноока, мала волосся кольору воронячого крила — чорне з синім полиском. Вона збирала його позаду, але деякі хвилясті пасма вибилися із зачіски на скронях і за вухами, надаючи їй дещо розпатланого вигляду.

— Із поліцією будете зв’язуватися через сержанта Морґан, — сказав детектив Таунсенд. — Вона триматиме вас у курсі того, як просувається розслідування.

— Розслідування? — ледь чутно запитала я.

Жінка кивнула, усміхнулася й жестом запросила мене сісти за кухонний стіл; я сіла. Детективи влаштувалися навпроти мене. Інспектор Таунсенд опустив очі й потер правою долонею ліве зап’ястя швидкими, різкими рухами: один, два, три.

Детектив Морґан говорила зі мною — але її заспокійливий, переконливий тон зовсім не відповідав тим словам, що злітали з її вуст:

— Тіло вашої сестри побачив у річці чоловік, який гуляв із собакою вчора рано-вранці, — сказала вона. Лондонський акцент, голос м’який, як дим. — Попередні дані свідчать про те, що вона пробула в воді лише кілька годин.

Вона подивилася на інспектора, потім перевела погляд знову на мене.

— Вона була повністю вдягнена, і її травми відповідають падінню зі скель над затоном.

— Ви вважаєте, що вона впала? — спитала я. Я дивилася то на поліцейських детективів, то на Ліну, яка прийшла за мною вниз і прихилилася до столу на іншому кінці кухні. Боса, чорні легінси, сіра майка, натягнута на гострі ключиці й крихітні пуп’янки грудей. Дівчинка не звертала на нас уваги — неначе це все було звичайною, банальною справою. Неначе щось подібне траплялося щодня. Вона стискала у правій руці телефон, гортаючи щось на екрані великим пальцем; лівою рукою обхоплюючи своє худеньке тіло: передпліччя в Ліни завширшки було приблизно з моє зап’ястя. Широкий, похмурий рот, темні брови, брудне біляве волосся спадає на обличчя.

Вона, мабуть, відчула, що я спостерігаю за нею, тому що на мить підвела погляд і глянула на мене такими великим очима, що я відвернулася. Вона промовила:

Ви ж не думаєте, що вона впала, чи не так? — і закопилила губу. — Вам же розуму вистачає?

Ліна

Вони всі просто вирячилися на мене, і мені захотілося накричати на них, щоб забралися з нашого будинку. З мого будинку. Це мій будинок, наш, він ніколи не буде належати їй. Тітка Джулія. Я знайшла її у своїй кімнаті, вона порпалася в моїх речах, ще навіть мене не зустрівши. Потім вона намагалася бути вихованою і сказала мені, що вона співчуває, наче я от повинна повірити, що їй не насрати.

Я не спала дві доби, і я не хочу говорити ні з нею, ні з будь-ким іншим. І я не хочу ні її допомоги, ні її, блядь, співчуттів, ні слухати придуркуваті теорії про те, що трапилося з моєю мамою, від людей, які навіть не знають її.

Я намагалася тримати язик за зубами, але коли вони сказали, що вона, ймовірно, впала зі скелі, я просто розлютилася, тому що, звичайно, все було не так. Вона не впала. Вони нічого не розуміють. Це не був якийсь нещасний випадок, вона це зробила сама. Я не маю на увазі, що це так уже важливо зараз, мабуть, що вже ні, але я відчуваю, що всі повинні принаймні визнати правду.

Я сказала їм:

— Вона не впала. Вона стрибнула.

Жінка-детектив тоді давай ставити дурні запитання: чому я так сказала, чи була вона в депресії, чи вона коли-небудь раніше чинила такі спроби, і цей весь час тітка Джулія просто дивилася на мене своїми сумними вицвілими карими очима, наче я якийсь виродок.

Я сказала їм:

— Розумієте, вона була одержима затоном, усім, що там відбувалось, усіма, хто там загинув. Ви це знаєте. Навіть вона знає, — я подивилася на Джулію.

Вона відкрила рота і знову закрила, як риба. Частина мене хотіла сказати їм все, хотіла все їм розтлумачити, але який сенс? Не думаю, що вони здатні зрозуміти.

Шон — детектив Таунсенд, як я повинна звертатися до нього офіційно — почав розпитувати Джулію: коли вона говорила з моєю матір’ю востаннє? Який у неї був тоді душевний стан? Чи щось її турбувало? А тітка Джулія сиділа і брехала.

— Я не розмовляла з нею кілька років, — сказала вона, і обличчя в неї стало яскраво-червоним. — Ми не були близькі.

Вона бачила, що я дивлюся, і розуміла, що я знаю: вона — брехло! І тітка собі далі червоніла й червоніла, а потім спробувала перевести стрілки на мене:

— Чому ти, Ліно, кажеш, що вона стрибнула?

Я довго дивилася на неї, а потім відповіла. Хай знає, що я бачу її наскрізь.